Хліб по воді - Сторінка 37

Хейзен сидів у глибокому кріслі, похмурий як ніч. На ньому був той самий костюм,, тільки сорочка й піджак пом'яті, комір розстебнутий і краватка попущена, так ніби йому бракувало повітря. Він утратив свій звичний вигляд людини, готової до виступу в суді або на якомусь засіданні. Коли Стренд увійшов, Хейзен підвів погляд, стомлено торкнувся рукою обличчя. Злий вираз відразу змінився розгубленим.

— Я хочу вибачитися за цей проклятий вечір, — промовив він. Голос у нього був і досі хрипкий.

—— Забудьте. Мені доводилося й скрутніше.

— А мені — ні, — сказав Хейзен.— Ця жінка божевільна. Хіба можна забути отой несамовитий крик?!

— Так, голос у неї дай боже!

— Вона любить влаштовувати сцени. Особливо зі мною. Це для неї найкраща розвага. — Хейзен підвівся, смикнув за комір, розтягуючи його ще дужче, й заходив по кімнаті.— Мадам Аркур зібралася й поїхала. Подалася серед ночі не знати куди. Я б не дорікав і вам, якби ви вчинили так само. Одне слово, ні на які виноградники завтра не їдемо. Це дуже порядно з вашого боку, що ви не кидаете мене в таку скрутну хвилину. Після всіх отих страшних звинувачень... Не знаю, що б я тепер робив, якби не побалакав із вами. Насамперед я повинен вам пояснити дещо.

— Нічого ви не повинні мені пояснювати, Расселе.

Хейзен, не спиняючись, похитав головою.

— Щодо Барбари — це правда. Мабуть, я вчинив нерозумно, взявши її з собою. Я помітив, що і Леслі її присутність не сподобалася.

"Барбара,— подумав Стренд.— Нарешті я знаю, як її звуть!"

— Я дуже до неї прив'язався. У нас таки були спільні справи. —

т

В його голосі прозвучали нотки обурення. — І ми нікому не заподіяли, ніякої шкоди! Вона славна жінка, і тепер я не знаю, як зробити, щоб вона забула про сьогоднішнє. Торік Барбара приїздила у справах до Штатів і провела кілька вихідних на узбережжі. Але ж, господи, принаймні ще шестеро людей були в той час у домі! Це мої триклятущі пронози-сусіди! "Друзі в Америці негайно мене повідомили, що ти вибрався сюди!" — перекривив Хейзен дружину. — "Сотні друзів"! А весь отой бруд про вас та вашу родину! Просто в голові не вкладається: як. можна отак перекрутити все про моїх друзів, яким я з радістю готовий завжди подати руку допомоги? Ні, Аллене, в світі не залишилось нічого святого, ніякої віри в добро. Тільки злість. Безмежна злість. Зграя покидьків, які пили моє вино й бенкетували за моїм столом, ладні роздерти людину на шматки лише за десять хвилин утіхи, поплескати язиком про те, що зовсім їх не стосується! Про щось настільки невинне, як перший подих новонародженого немовляти! Господи, може, це буде й краще, коли я віддам отой клятий будинок їй! І під три чорти всю сотню її-друзів! — Тепер Хейзен мовби виголошував промову й бігав по кімнаті все швидше й швидше.

— Ви справді хочете віддати їй будинок?

— А що мені лишається робити? Про самогубство то була не просто погроза. Після того, як ви пішли і я зостався з нею сам, вона сказала, ніби вже домовилася в Нью-Йорку з одним адвокатом. Я того чоловіка знаю, і хай бог милує мати з ним справу! Вона про все написала, пославшись на конкретні факти та джерела, і доручила йому після свого самогубства опублікувати це в пресі. Моє ім'я буде розтоптане в багнюці. Те саме чекає й багатьох інших людей, не один щасливий шлюб опиниться на краю безодні. Мені доведеться поступитись. Скажу вам відверто: я цю суку ненавиджу і з радістю побачив би її мертвою, але я все життя почуватиму себе винним, коли знатиму, що це сталося через мене, через купку паршивих доларів та старезний будинок — руїну, яку через кілька років однаково змиє океан. Я віддам їй усе, що вона схоче, хай навіть сам залишуся без жодного цента! Та цього не буде. Вона все життя купалася в багатстві, але побачили б ви, як спалахують у неї очі, коли вона починає говорити про гроші! Я нацькую на неї одного молодого адвоката з моєї контори, і вона поступиться. Коли вона побачить доброго живчика, що ладен утішити її, самогубство вже не здасться їй таким привабливим, навіть якщо це може знищити мене. Вона вгамується, я знаю.

— Я був би радий допомогти вам,— мовив Стренд, вражений муками Хейзена.

— Ви й допомагаєте,— сказав Хейзен. Раптом він зупинився і мляво поклав руку Стрендові на плече, та одразу й забрав її, мовби зніяковівши від такого вияву почуттів, і знов заходив по кімнаті, так ніби перебороти біль, що затиснув його в лещата, він міг тільки в русі.— Вже саме те, шо ви тут і дозволяєте мені виливати душу, допомагає мені більше, ніж ви собі, мабуть, уявляєте. Господи, скільки ж я перетравлював усе це в собі — дружину, нікчемних дітей, усе! Я вже мало був не вибухнув. Мій дорожній гарем! Лінда Робертс! Боже мій, ми з нею прожили б двадцять років на безлюдному острові й навіть не подумали б торкнутись одне одного. І та сучка знає про це не гірше від нас, але хоче поламати всі людські стосунки, які я маю чи міг би мати. Ну... інші в мене були. Не стану від вас приховувати... Так, інші були. А чого ж іще вона сподівалася? Вона перестала зі мною спати давно, багато років тому. Відколи ми побралися, це стало однаково, що кохатися з айсбергом. До одруження все було інакше. Тоді мій і її батьки — вони були у фірмі партнери — вирішили, що гроші краще тримати в одній родині, й заплющували очі на те, що їхні доброчесний синок і молоденька дочка злягаються, по суті, у них під носом. Господи, хіба ж вона була така! Та ви подумали б, що вона найпалкіша жінка після Клеопатри! Але тільки-но на її пальці з'явилась обручка і я спробував підступитись до— неї, це було схоже на те, ніби я збираюся згвалтувати черницю. Те, як ми спромоглися на трьох дітей,— найнезбагненніша із загадок —цього клятого сторіччя. І ось якими вони поставали. Хоч, може; не в усьому вина їхня. З такою матір'ю, яка ненавидить батька і до нестями закохана в діток... їм нічого не бракувало. Всі троє дістали по "феррарі", ледве їм виповнювалося по вісімнадцять. Три "феррарі" перед дверима! Ви собі таке уявляєте? Жодне: з них так і не закінчило коледжу. Вони прибігали до своєї матусі в сльозах — мовляв, викладачі до них несправедливі; або ж їм не пощастило з однокурсниками, або ж захотілося прожити зі своїми коханцями зиму в Європі... Щодо мого синочка; то його "коханками" були, звісно ж, особи чоловічої статі... А коли я пробував напоумити своїх милих діточок, вони з мене просто сміялися. І їхня матінка посміювалася разом з ними, І не в грошах справа. Коли я дивився на дітей своїх приятелів, котрі мали грошей удесятеро більше, ніж ми, і бачив, що то шанолюбні, порядні люди, якими може пишатися кожен батько, і порівнював їх зі своїми нащадками, я плакав. Звинувачувати мене в тому, що хлопець перебрав дозу!.. Я мав летіти на кілька днів до Сан-Франціско й подумав, що йому теж непогано було б полетіти зі мною: Але він відмовився й сказав, нібито має якісь справи, мовляв, ніколи. Справи!.. Господи, все, що він цілісінькі дні робив, це тинявся по квартирі. Ніколи навіть не завдавав собі клопоту скинути піжаму чи поголитися. Він був схожий на зарослого бородою пустельника. Вам, маючи таких дітей, мабуть, важко зрозуміти, як я себе почував. Але Я вам скажу: це було так, ніби з дня на день, з року в рік пити кислоту. І якщо ви бодай на мить подумаєте, ніби вона дала мені спокій, коли забралася з дому й виїхала до Європи, то ви дуже помилитесь. Вона бомбардувала мене листами, сповненими погроз і звинувачень, найгіршої мерзоти. Ви собі не уявляєте, наскільки ця жінка вижила з розуму. Помийниця — ось хто вона така! Якби поштарі хоч раз розпечатали одного з тих листів, її заарештували б за поширення поштою непристойностей! Спочатку я на них відповідав, намагаючись замиритися з нею, але марно. Ви не могли б собі уявити чи навіть побачити в кошмарному сні, що ця квіточка нью-йоркського світського товариства, ця випускниця школи благородних дівиць у Швейцарії власною рукою писала своєму чоловікові й батькові її дітей! Кінець кінцем я почав викидати листи нерозпечатаними й заявив, що на її дзвінки не відповідатиму... Стривайте, я ще довідаюся, хто це в моїй конторі повідомив її, що я в Турі! Він у мене полетить зі служби, і кліпнути не встигне! А я вже подбаю, щоб ноги його в юриспруденції більш не було!

Зненацька Хейзен зупинивсь, упав — ні, мішком гепнувся в крісло — і заридав, весь червоний, судомно хапаючи ротом повітря.

Аллен стояв, прихилившись до стіни, щоб не опинитися на дорозі в дебелого чоловіка, який несамовито, мов розлютований бугай, метався по чепурній кімнаті з провансальськими меблями й квітчастими шпалерами. Коли цей здоровань у невтримному потоці слів почав виливати свою провину, ненависть, утрачені надії, Аллен мов прикипів до місця й витріщив очі — переляканий, безпорадний, сповнений скорботи і співчуття. Йому просто відібрало мову, в цю хвилину він не міг простягти руку дружби чи порятунку .людині, яку — Стренд це відчував — уже ніщо не врятує. Цей чоловік у нього на очах западав у істерію, таку саму лиховісну й згубну, як і жінка, що його до неї довела. "Я розплачуюся за літо,— промайнуло в Стренда.— Чому я?" Потім йому стало сором-, но за цю думку.

— Прошу вас, заспокойтеся,— сказав він.— Усе минуло.

— Нічого не минуло,— зітхнув Хейзен. Він уже тільки стогнав — здавленим, моторошним дискантом.— Це не мине ніколи! Йдіть собі. Прошу вас. Пробачте мені і йдіть собі.

— Іду,— мовив Стренд, радий, що нарешті покине цю кімнату й більше не чутиме тужливого Хейзенового стогону.— Прийміть що-не-будь заспокійливе чи снодійне^

— Я такої гидоти із собою не вожу. Надто велика спокуса,— сказав Хейзен, не підводячи очей, проте досить спокійно.

— Я можу вам дати. Одну таблетку.

— Одну таблетку!— Хейзен хрипко засміявся.— Є один засіб. Ціанід. Дякую. І йдіть.

— Гаразд.— Аллен рушив до дверец.— Якщо вночі я буду вам потрібен, подзвоніть.

Хейзен звів на Стренда погляд. Очі в нього були червоні. Ледве повертаючи язиком, він сказав:

— Пробачте мені, друже.,. Зі мною все буде гаразд. Я не дзвонитиму.

Стренд переступив поріг і пішов до свого номера, почуваючи себе втомленим, виснаженим. Отже, не тільки в'язнів Катерини Медічі прилюдно піддавали тортурам у долині Луари...

Леслі залишила двері незамкнуті, і Аллен увійшов не стукаючи..