Хлопчики з бантиками - Сторінка 4

Скільки він вижме? Ну, сорок. Не більше. Що робити? Як бути? Тільки б не розплакатися! Савка зробив крок убік з черги...

Сто двадцять п'ять грамів хліба на добу, холод неопа-лених жител, вибухи снарядів у сусідніх будинках, нічні заграви пожеж — усе це, разом узяте, ще. тримало його в кільці жорстокої фашистської блокади.

"Ні, мені не вижати!" І він вискочив у коридор.

У коридорі юрмилися щасливчики, які пройшли вже всі стадії перевірки. Хтось іззаду поклав руку Савпі на плече. Перед ним стояв з гострими вилицями хлопчина, усміхався , по-доброму.

— Ти звідки? — запитав він, явно радіючи життю.

Г Був ленінградський, а тепер... Оп мій дім видно. _ А мене звати Мазгут Назипов. __. узбек ти чи... Звідки будеш?

— Татарин касимівський. Касимів знаєш?

— Ні.

І _ Ну, я тобі потім розповім. Давай дружити?

р _ Охоче! А ти море бачив?

Ь _ Звідки мені його бачити? З Касимова?

[ — А чого ж"тоді на флот потьопав?

— Дивак-чоловік! Хто ж від флоту відмовиться? Ти от скажи, скільки разів "Ми з Кронштадта" дивився?

— Двічі.

і ,_ д я — чотири рази. їсти хочеш?

І * — Завжди хочу,— відповів Савка.

— Я також,— спохмурнів Мазгут.— Знаєш, у нас у • Касимові' голодно. Я від'їжджав, то вдома й крихти хліба не

було... Але незабаром нас поведуть обідати. Це правда, що на флоті компот дають?

Савка швидко обернувся до нового товариша.

— Мазгуте, ти мені сам запропонував дружити, так? Ось і виручи мене. Бери мій листок, біжи в зал і Смикони за ручку на сімдесят кілограмів. Га?

— Що, сам не можеш? . — У тому-то річ. Після цинги. І рука болить.

Назипов злегка відсунувся від Савки: Щ— Краще я тобі свій компот за обідом віддам.

— Для чого віп мені? Ти краще за мене смикони.

; — А якщо застукають? Тоді ні флоту, ні компоту. ? Савка навіть образився:

— Ти ж моря не бачив! Навіщо воно тобі?

Бонн розійшлися, і Савка, шукаючи підтримки, наблизився до гурту доросліших юнг, які ховали цигарко в кулаках, також задоволені життям/ Серед них виділявся здоровань, що говорив недбало, кривлячи товстогубий ротище:

— Ми тут з хлопцями з нашого двору магазинчик один накололи. Взяли патефон з пластинками, навіть Лемешева потрапили до рук, цукерки "Киць-киць" і чотири пляшки горілки. Ну, засипалися всі гуртом. Мені — повістка: з'явитися тоді-то в міліцію, до слідчого. А тут шухер пішов по місту, що хлопців, хто старший, в юнги записують. Я замість міліції до военкома. Ну, хлопець я здоровий, мене — сюди. А то б посадили.

Задоволений собою, він розім'яв цигарку об радіатор парового опалення і закинув недопалок у куток коридора.

— А що нам! — додав безжурно.— Мені вже майже сімнадцять. Ще б з рік побайдикував удома, потім призов — і в окопи. То краще вже в юнги. Тачка від нас ніде не діпеться!

Савка вибрав зручний момент і смикнув силача за рукав.

— Як прізвище? — запитав він його. Той навіть посірів од люті:

— А ти хто? З карного розшуку, щоб прізвище запитувати?

— Та ні, я так. Мені б когось дужчого.

— Чи у вухо захотів, щоб дужче заїхали? Межу по блату вклеїти.

— Зачекай! Мене, наприклад, звати Савка Огурцов.., —— Ну й що з того? — наступав на нього здоровань.

— Будь другом,— благав Савка.— Бачу, що в тебе сили — хоч відбавляй. То врятуй — вижми за мене.

— Що тобі вижати треба?

— Та кілограми. Хоча б сімдесят. Тут дивися народу скільки, всі голі бігають, лікарі геть заморочені. Для них усі ми на одне лице. Будь другом...

Хлопець замислився. Взяв у Савки анкету.

— Гаразд! — сказав бадьоро.— А прізвище моє ти запам'ятаєш на все життя — Синяков... Вітька Синяков. Зрозумів?

Роздягнувся, прикрив себе Савчиним листом і сміливо ступив у двері гімнастичного валу. Незабаром повернувся назад.

— Я без черги проліз. Сто двадцять п'ять, чи не замало?

— Ой. куди мені стільки... Вистачило б і сімдесят. От спасибі, от спасибі... Так виручив, так виручив, так виручив!

Вітька Синяков спритно проліз ногами в штани.

— Я від твого "спасибі" не поздоровішаю,— відповів він.— 1 запам'ятай, хирляк, твердо: Вітька Синяков з а д а р-м а нікому й ніколи нічого но робив і робити не збирається...

За стінами Екіпажу, ридма ридаючи, проспівали тривожні сурми. Збулося!

Ось вона, найжаданіша мить — одержання моряцької форми. Вперше для них, тих, які ще вчора бігали в школу, саме для їхнього слуху розспівалися солов'ями старшинські ДУДКи:

— Йди до баталера. Бігомлю трапах!

І хоч у будинку Екіпажу звичайні сходи з перилами — відтепер нони стають трапом, їдальня — камбузом, туалет — гальюном, підлоги — палубами, стелі — відволоками, поро-

-я — комінгсами, а стіни — переборками. Помилятися нїяк можна, інакше засміють.

Довжелезні черги вишикувалися біля дверей баталерок, нетерпляче очікуючи, коли можна буде похизуватися матроською формою. Баталери запускали на склади чоловік до двадцять. Юнги витягнулися шеренгами вздовж довжелезного, як на базарі, прилавка. На ньому завчасно були покладені купками речі, починаючи від ременя з бляхою і закінчуючи шинеллю. Хто навпроти якої купки став, той її й одержав, без будь-яких примірок.

Звідусіль чувся розпачливий зойк:

_ Товаришу старшина, безкозирка — наче таз!

__Відрости кумпол ширший,— відповідали баталери.

_ Мені взуття сорок четвертого розміру попалося.

_ Твоє щастя. А тут не універмаг, щоб перебирати.

— А де ж стрічка до безкозирки? — запитували юнги. Почувши таке запитання, спітнілі баталери сатаніли:

— Ти що? Перший день на світі живеш? Хіба тато з мамою не казали тобі, що стрічка видається тільки тому матросу, який уже прийняв присягу?

— А-а-а...

— Ось тобі й "а-а-а"! Забирай манатки і йди з очей.

Савка з трепетом схопив свої речі і помчав до сходів Екіпажу, де юнги квапливо переодягалися. Всі коридори були закидані піджаками, джемперами, сорочками, футболками; скріаь валялися черевики, спортсменки та чоботи (зустрічалися навіть постоли). Савці пощастило: випадково йому дісталася форма па малорослого моряка, і він, не довго думаючи, роздобув крейди й почав завзято надраювати бляху на ремені. Багато що було юнгам ще невідомим, ніхто не розумів значення "краватки", яку валежало носити лише з шинеллю або з бушлатом. Нарешті всі переодяглися, розпрощались з клунками та чемоданами, цорозпихали по кишенях форми все дороге й заповітне. Юнг повели до актового залу Екіпажу, наказали зняти безкозирки, але сісти не дозволили.

— Кіно покажуть,— лазали одні.

— Не кіно, а концерт тарахнуть.

— Зараз промову вріжуть,— мали підозру інші. На сцену раптом вийшов комісар Екіпажу:

— Двері зачинити! Струн-ко! Слухай наказ...

Це був знаменитий наказ Ставки Верховного Головнокомандування за номером 227, який зачитували лише перед військовими. Крутими й різкими словами було сказано начистоту, що справи наші погані, що відступати вже більше пб можна; що вирішується доля всього радянського ладу і всієї великої російської нації, що час покінчити з панікерами; що головним девізом армії і флоту відтепер повинні бути слова: "Ні кроку назад!"

Слухали, затамувавши подих. Комісар не допустив ніяких коментарів до наказу, нічоге не додав від себе. І без того все було ясно.

— Старшини! Виводьте людей!

— Головні убори на-а-діти! Виходь шикуватись... Безладною колоною вони витягнулися на вулиці Солом-

бали; якась бабуся перебігла юнгам дорогу, злякано хрестячись:

— Господи-сусе, всього-на-всього годочок повоювали, а вже діток малих на війну женуть. Свят-свят, з нами хрестпа сила! •

Погасли останні вогні глухих околиць Архангельська, ч— Іти щоб з піснями! — почулася команда. У голові колони виник, прорізуючи напівтемряву, чистий, сріблодзвонций голос:

Всі вимпели в'ються й цепи гримкотять —

Наверх якорі вибирають...

Тисяча юних голосів повела пісню печальною дорогою, ще не відаючи, куди ця дорога веде.

Не скажуть ні камінь, ні хрест, де лягли За славу ми руського стяга. Прославлять високі у морі вали Геройську загибель "Варяга"...

Від "Варяга" давно вже й сліду на воді не лишилось. Але його знамена вічно будуть тріпотіти над російськими моряками.

Здається, прийшли. Показався табір бараків, обнесених колючим дротом. З високої будки, де стояв вартовий, плаци табору підсвітили променем прожектора. Вітька Сиплков сповістив усіх:

— Це, братво, пересилка. Зараз дадуть нам по строку без адвоката, і — прощавай, мамо моя рідна, занапастив я молодість у розквіті літ...

Ніхто не засміявся. З багнистого ліска хмарами налітали комарі. Старшини розвели юнг по бараках, відповідали одно й тс ж:

— Спати, хлопці, спати. Відвикай запитувати!

Савка з самого початку вирішив, що стане дисципліно-

ГҐПМ юнгою, і коли йому наказали спати, він одразу ж безтурботно даснув на голих нарах. А поки він давав хропака,

ятя хто меткіший, гав не ловили: з тихої шамотні можна %дити, що всю ніч відбувався вільний обмін форми. Савка

панні' прокинувся, а шинель на ньому вже волочиться по землі. Фланелівка сама по собі гиросла до колін. Кльош хлюпає по калюжах, пояс штанів піднявся вшце грудей. Безкозирку також підмінили: тепер вона, висячи над вухами, вільно оберталася на обстриженій маківці. На довершення всього на ногах, здавалося, були не черевики, а відра. В такому вигляді Савка мало нагадував бідових матросів з фільму "Ми з Кронштадта". Ніяк він не скидався на мандрівця альбатроса й гордого приборкувача океанів!

Ображений, він поплакав у куточку, щоб ніхто не бачив, і пішов скаржитися старшині барака. Той, замотаний вкрай, лише відмахнувся:

— А де ж ти був, коли тебе переодягали?

— Я спав,— відповів Савка.

— На флоті ніхто не спить. На флоті лише відпочивають. А втім, старшина заспокоїв його, пообіцявши, що, як

прибудуть вони на місце служби, всім юнгам припасують форму за зростом. Особливо було багато мороки зі штаньми. Савка й паском тугіше підперезався, і знизу холоші аж до колін закачав, а все зайве, що метлялося вище ременя, премудро, з напуском, звісив назовні. Заради високих ідеалів варто було й постраждати!

Зранку юнг шикували між рядами бараків. Екіпажні старшини, в усьому чорному, як великі гладкі коти, ступали вздовж шеренг м'яко й нечутно, ніби придивляючись до здобичі, з якої належало найближчими днями випустити відчайдушний дух.

— Увага! Ніхто не має права залишати територію табору. Самовольці поплатяться. Писати листи рідним можете скільки завгодно, але всі листи будуть відіслані лише з місця постійної служби.