Хлопчики з бантиками - Сторінка 6

Якщо її нема? — запитав Савка. Батько натягнув йому на очі безкозирку.

— Не моли дурниць! Старі люди живучі.— Ще раз глянув на годинник і запитав: — Хочеш, я залишу його тобі?

— Не треба, тату. Тобі на фронті він буде потрібніш.

— Ну, прощавай. Про всяк випадок я тобі заповідаю: не будь вискочкою, але й за чужі спини не ховайся. До двадцяти років обіцяй мені не курити... Не забувай бабусю! Вона зовсім самотня.

Ватькс поцілував сина й пішов до воріт. Савка довго дивився йому вслід, але батько крокував швидко, не оглядаючись.

А в бараках здійнялася метушня, юнги кидалися. до вішалок — розбирали шинелі.

~~ Гей, швидше,— сказали Савці.— Шикуватися з речами.

2 В. Пікулі,

33

На подвір'ї колону розбили на окремі шеренги. —Юнгам наказали викласти поперед себе всі речі з мішків, самим роздягтися до пояса й вивернути тільняшкп. Старшини гасали вздовж строю, причіпливо оглядаючи рубці на білизні.

— Щоб з'ясувати, чи не завелися у вас звірі. Одного такого знайшли. Даремно він запевняв:

— Це ж не гниди. Це цукровий пісок я розсипав. Його разом з пожитками загнали у вошобойку. Повернувся він заново обстрижений, і пахло від нього аптекою.

— Запам'ятайте! — повчали старшини.— На кораблях радянського флоту існує закон: одна воша — і в штаб флоту вже даються про неї відомості, як про злісного ворожого диверсанта...

Перед юнгами — нарешті! — розчинилися ворота сумного табору, обмотані колючим дротом, і колона рушила в невідомість. У вечірньому тумані, що клубочився над болотами, відчувалася близькість великої води. Придорожній лісок незабаром норідшав, і всі побачили маленький трухлявий причал. Біля нього стояв великий військовий транспорт —■ неласкаво-сірий, наче його обсипали попелом. Це було госпітальне судно "Волхов", яке ходило під прапором ДОПОМІЖ-ної служби флоту. Почалася посадка юнг по високих тралах. Спершу — на палубу, а потім — у трюми корабля. Світлі й просторі куби трюмів заливали тепло й електросвітло, в них бадьоро виспівували голоси вентиляції. Десь опівночі транспорт відчалив од багнистого берега і неквапно розвернувся на фарватер. А коли дельта Двіни закінчилась і на обрії просвітліло перлистим маревом, звідкись з-за піщаного мису раптом, наче з глибин морських, виринули два "морських-миеливцЬ) і, розчохливши гармати, взяли під конвой госпітальне судно.

Команда "Волхова" наполовину складалася з жінок-ліка-* рів і санітарок, одягнених в офіцерську й матроську форму. Решта — чоловіки-пемори, яких призвали на флот з запасу,

— Куди їдемо? — запитували юнги.

— їздять кіпьми, а ми — йдемо. А куди — не твоє діло. Було наказано спати, і Савка довго залазив по скобах

на своє ліжко, яке розмістилося на верхотурі трюму. Жовте світло згасло — відсік залила мертво-сиия мла (це ввімкнули пічпе освітлення).

"Ну, ось і море!" — думав тепер кожен, хвилюючись...

Савка прокинувся від хитавиці — гостро відчуваючи насолоду від неї. До чого ж приємна ця стихійна колиска. Та ледве відірвав голову від подушки, як щось в'язке й нудотне

"лубком прокотилося по стравоходу, судорогою перехопило горло Відчуваючи сором, він примусив себе підвестися. По залізній етажерці нар зліз на палубу трюму. Тут у повному безладді совалися від борту до борту оббльовані черевики, розкриті пенали мильниць, качалися кухлі й ложки. Звідусіль чулося: ляп... ляп... ляп...—це падали з висоти нар використані рушники. З темного кутка трюму Савка почув чиєсь жалібне й в'яле бурмотіння:

_ Ой, матусю рідна, чого я не послухав тебе? Ой, таточку, і навіщо тільки ти мене відпустив?

' Крижнем лежав і Вітька Синяков; не підводячись, віл потяг Савку за колошу, стогнав і часто повторював:

— Який я дурень... який же я дурень... от дурень! "Волхов" поклало в затяжному крені. Савка, ковзаючи,

полетів до іншого борту. Він упав на якогось юнгу, і той, лаючись, відкинув Огурцова назад.

— За що, Вітько, лаєш себе? — запитав Савка. Синяков відповів йому щиро, від душі:

— Краще б мене у тюрягу посадили, ніж отак мучитись... Він попросив води з лагуна, але, ковтнувши з кухля,

одразу вихлюпнув воду на палубу...— Гидко... тепла. І пахне залізем і мастилом. Ти куштував?

Савка налив води й собі. Випив півкухля.

— Вода корабельних опріснювачів. Нормальна... І його одразу опорожнило від цієї води.

— А-а, баламуте! — зрадів Вітька.— І тебе понеслої Балансуючи иа палубі, що вислизала з-під ніг, Савка відповів:

— Пищати рано. Гойдатися ще нам на хвилях і гойдатися...

Він дістався на верхню палубу. Переходи трапів, виблискуючи міддю, вабили його вгору. Трап... ще трап... ще. Дверь Савці здавалося, ще коли він у формі, то може ходити де завгодно. Він відчинив двері, і в обличчя вдарило розпеченим гуркотом безлічі агрегатів, що нагнітали в утробу корабля свіжий вітер вентиляції. Вахтовий матрос грудьми став перед Савкою.

— Чого тобі? — грубо запитав він.

— Я так... подивитись.

— Котися звідси. Вештаються тут... Не можна,

Савка знову опинився на палубі. Тут, майже засліплений бризками, що косо злітали з-за борту, він зустрів Назипо-ва, мокрого й щасливого. Мазгут прокричав йому захопленої

— Ну й краса ж яка! Ти помилуйся тільки на ці хвилі!

Савка глянув на хвилі, ніби з даху триповерхового будинку. Але корабель дуже швидко провалився вниз, наче його опустили швидкісним ліфтом, і хвилі опинилися зовсім поряд, біля самісіньких поручнів. Від цього видовища, в якому не було сталості, а все безперервно змінювалося, Савку знову занудило.

— Ех, ти,— сказав йому Мазгут.— А ще пітерський... Дивися на мене: хоч я й касимівський, а хоч би що...

Світанок заливав небокрай. Видніли вдалині "мисливці". Море безжально било їх, здіймаючи на гребені хвиль так високо, що часом оголювались їхні чорні днища. Інколи палубами катерів пробігали матроси в штормовому одязі.

— Оце так служба! — говорили юнги.— Як їх там жбурляє...

Не всі виявилися молодцями у морі. Дехто вже прокляв той день, коли ризикнув пов'язати своє життя з флотом. Тепер багато що згадувалося. Кому — тихий дідусів садок на околиці міста, де незабаром дозріє соковитий аґрус. Кому — заняття в школі, де залишилися звичні класи, в яких ніколи не хитаються парти. А дехто згадав і застереження батьків: "Спочатку подумай як слід. Флот — це тобі не жарти!"

"Волхов" лягав на борт, над його палубою пролітали водяні смерчі, й піна, схожа на розірване листя капусти, ще довго лежала на трапах, гнівно пузирячись і киплячи. Юнги здивувалися б, коли б довідалися, що служба погоди флоту в ці Дні штормів не відзначала. "Свіжий вітер",— ось про що говорила шкала Бофорта.

Обід дали розкішний: рисова каша з ізюмом, компот з чорносливом. Та даремно старалися корабельні коки —— все полетіло за борт на харчі рибі. Зате справжнє життя настало для тих, до кого море виявилося добрим. Посміхаючись, їли за десятьох. Намазували хліб маслом завтовшки в палець, видудлювали по каструлі компоту й гуляли по трюмах, кидаючи недбало:

— Розвели тут свинюшню. Стриматися не можуть. • Синяков покликав до себе Савку.

— Не знаєш, коли ця мука закінчиться? Савка відчував мстиве торжество переможця:

— А ти знаєш, скільки пливли каравели Колумба? Понад два місяці. А що тобі відомо про моряків-мандрівників, які біля берегів Патагонії, огинаючи мис Горн, дрейфували інколи по року?

— Я б... здох! — відповів Вітька, уважніше придивляючись до Огурцова.— Щуплий ти. Добре й тебе погойдало Але скажи мені щиро, чого це ти з себе бадьорого корчиш? ф

— Я не корчу. Мені й погано, а все одно добре. іооі цього не зрозуміти. Я на флоті з любові, а ти з. хитрості...

Через добу замерехтіла ледь жевріюча іскорка. Потім окреслився й конус високої гори.

Хитавиця помітно зменшилася. Юнги ожили — висипали на верхню палубу. Як і в давнину на каравелах Колумба, хтось захоплено загорланив:

— Земля... бачу землю!

Почали обтрушуватись, опоряджалися. Драїли трюми.

Уже вимальовувалася вдалині смужка берега, ніби вирізана з зеленого малахіту.. "Мисливці" раптом повернули у відкрите море — назад.

"Волхов" ревінням сирени оповіщав про своє прибуття. Поволі заходив він до казкової гавані, прямо в блакить якої занурювались порослі мохом мури фортеці, зліплені з диких валунів. Старовинні гармати дивилися на прибульців з вузеньких бійниць, ніби виглядаючи з іншого століття.

Не перестаючи метушитись, юнги запитували в команди "Волхова":

— Що ж це таке? Куди нас доставили?

Готуючи подати на берег швартови, один матрос відповів:

— Соловки.

і Почувши це слово,' Вітька Синяков сплюнув за борт:

— Ось ми й влипли! Це ж знаменита тюряга! Вітьчині дружки одразу затягай нудну пісню:

Ой домру я, помру, похоронять мене. Де могилка моя, чи хоч хто спом'яне...

Мури фортеці напливали все ближче. Чорний конус крутився на вежі метеостанції. З поста служби спостереження вимагали від корабля назвати позивні. По дорозі з лісу боса бабуся гнала лозиною здоровенну свиню. Незабаром на причалі з'явилася постать військового моряка.

Лежав там грубо обтесаний камінь. Якби здерли з нього мох, можна було б прочитати старослов'янські письмена: Від цього острова до Москви-матінки — 1235 верст, в Туреччину до Царграда — 4818 верст, до Венеції — 3900 верст.

в Гіпшанію до Мадріда — 5589 верст, до Парижа у Франції — 4096 верст...

А всередині острова — ніким не займані нетрі. Крізь густий ялинник ледве проникають промені сонця, гіркі осики лякливо тремтять вітами. В задушливих заростях ялівцю й вересу, у розсипах брусниці й журавлини ховаються стежки звірів, ще пе скривджених людиною. Серед буяння дикої малини, зриваючи її м'якими теплими губами, бродять олені. Сліпі лисиці живуть на тому острові — сліпі, бо ж чайки замолоду викльовують їм очі, іцоб лисиці не крали яєць з їхніх гнізд. А в глибині острова велично розлилися десятки озер — краси дивовижної! Віками висить над лісом тиша, освячена давниною. Лише б'ється об берег море, гудуть верховіттями сосни з рудими стовбурами та чайка, пролітаючи над озером, закигиче — і відіб'ється луною крик птаха над островом тужливо й самотньо...

Півтисячі років тому на островах Соловецького архіпелагу висадилися перші руські люди. Це були новгородці. Вони й заклали монастир, що став пізніше такий славетний. На островах знайшли притулок .люди, яких переслідувала влада.