Хлопці, наших б'ють - Сторінка 5

- Макс Шулмен -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Але де ви, славні золоті дні, проведені на кушетці?"

Зітхнувши, Гаррі замовив ще одну чарку.

— Слухайте, що я скажу — звернувся він до бармена. — Чи знаєте ви, хто врятував більше шлюбів у Ферфільдській окрузі, ніж церква, держава і всі лікарі-психіатри вкупі?

— Хто?—спитав бармен.

— Пет Мак-Гінніс, — впевнено промовив Гаррі.

Бармен недовірливо зиркнув на нього.

— Який Мак-Гінніс? Колишній власник Нью-Хевенської залізниці?

Так, сер!—з жаром вигукнув Гаррі. — Звичайно, я знаю, що це була паршивенька залізниця. Поїзди запізнювалися, у вагонах завжди по коліна бруду, обслуговування препаскудне. Але, їй-бо, він зробив одну таку річ, що всім жінкам у Ферфільдській окрузі слід було б щоночі ставати на коліна і молитись його світлій пам'яті!

— Що ж саме?

Він причепив вагони-ресторани до приміських поїздів, — мовив Гаррі. — Чи могли б ми, жалюгідні слиньки, терпіти те, що чекає на нас удома, коли б не сходили з поїзда напідпитку?

— Патнем-Лендінг!—оголосив кондуктор, відчинивши двері вагона-ресторану. — Зупинка Патнем-Лендінг!

Гаррі хильцем проковтнув віскі і, тверезіший, ніж йому того хотілося б, повільно почвалав до виходу.

З

Грейс Беннермен завжди приїздила на вокзал за десять хвилин до приходу електрички. Лише тут, чекаючи на Гаррі, вона могла дозволити собі вперше за цілий день скурити до кінця сигарету. "З ранку й до ночі я на ногах — писала вона недавно своїй матері, — то варю їсти, то прибираю в хаті, то бігаю по крамницях, то вожуся з дітьми, а тут ще й од громадського життя відриватись не можна — і на зборах треба побувати, і Червоному Хресту допомогти, і за лікарнею доглянути, і про шкільний буфет подбати... Для себе не залишається жодної секунди. Боюсь, що доведеться відмовитися од деяких навантажень".

"НІ В ЯКОМУ РАЗІ! — відписала їй мати великими літерами, тричі підкресливши кожне слово. — Не відмовляйся од жодного доручення. Пам'ятай, що ми, жінки, повинні самі влаштовувати своє життя, бо чоловіків цікавить лише ОДНЕ.!"

Грейс спочатку розсміялась, але зараз їй починало здаватись, що в твердженні матері є частка істини. Звичайно, Гаррі цікавився не тільки любощами, а й багатьма іншими речами (хоч нараз їх важко було пригадати), проте Грейс мусила визнати, що й тепер його жадання були такими ж гарячими та настирливими, як і десять років тому. Більше того, останнім часом Гаррі нагадував їй про свої почуття, зовсім не рахуючись з обставинами, наприклад, коли треба було бігти на збори, купати дитину або смажити індика.

Щоправда, їй важко було всерйоз сердитись на Гаррі за його залицяння. Як усяка розсудлива жінка, Грейс розуміла, що після десяти років подружнього життя любовний запал у чоловіка можна тільки вітати. Та й сама вона, коли не треба було поратися коло індика, купати дітей чи поспішати на збори, теж з охотою пригорталася до Гаррі. Грейс була жінкою чуйною і винахідливою, і до того ж вона палко любила свого чоловіка.

Але всьому своє місце. На думку Грейс, справжнє кохання не потребує щоденних доказів. Справжнє кохання — це основа, фундамент подружнього щастя.

Як усякий фундамент, його треба закладати неквапливо і дбайливо, але заклавши — як Гаррі та Грейс заклали свій, — про нього годі турбуватися. Він надійно стоятиме навіть без усякого нагляду, без жодних підпірок. Натомість слід подбати про надбудову — про дітей, про сім'ю, про громаду. Грейс часто викладала ці погляди чоловікові, і, хоч Гаррі не сперечався, її завжди прикро вражало те, як він позіхає. Та Грейс не журилася. Вона знала, що коли-небудь і Гаррі це зрозуміє. А зараз він просто ще не досить зрілий.

Минали роки. І хоч зрілість якось не давалася чоловікові, Грейс не втрачала надії. Правда, це її засмучувало, дратувало, розлючувало, доводило до істерик. Але Грейс не втрачала надії. "Нічого, він виросте, — в думці повторювала вона. — І колись та збагне, що не можна все життя корчити з себе Чайльд Гарольда, що не менш важливо знати суму річного шкільного бюджету, як пісеньку "Цілуй мене, кохана", що, нарешті, самими любощами ситий не будеш.

А коли зрілість, нарешті, спостигне його, коли прийде цей благословенний день, ми знову станемо щасливою парою, як у перші дні нашого подружнього життя. До нас знову повернеться та духовна згода, якої нам так довго і так болісно бракувало... Так, я інколи відчуваю себе нещасною. Часто я бачу печать нудьги на обличчі Гаррі — під час зборів, у гостях і навіть удома, — і мені стає тяжко на серці. Чому ми не можемо жити спільними інтересами? Невже я зробила помилку? Може, я нав'язала Гаррі таке життя, яке йому зовсім не підходить?

Дурниці! Як може бути помилкою те, що грунтується на такій міцній, надійній, вічній основі? Хіба милі, здорові, щасливі діти — це помилка? Хіба теплий, світлий, затишний дім — помилка? Чи, може, слід визнати помилкою активне громадське життя?

Ні, звичайно, ні! Я абсолютно права. Помиляється сам Гаррі, але час виправить його. Згодом він стане розважливішим. Він позбудеться тих безглуздих романтичних ідей, які не дають йому спокою зараз. Він сумний, бо не бачить справжньої радості життя, бо гадає, що юність і любов залишилися позаду. Дурниці! Його юність живе в його дітях. Радість життя, справжню радість життя він може знайти в побудові кращого суспільства, кращого світу. А любов — як він не розуміє, що зараз він може мати більше любові, ніж будь-коли? Мою любов! Любов дітей! Любов громади, коли він тільки захоче її заслужити!

Він стане розсудливішим, мій славний Гаррі, бо він добрий, слухняний і розумний. Тим часом я наберуся терпіння. Я кохатиму його, як і досі, і доведу, що в світі немає нічого вищого, як домівка, родина і громада. Я підвела коня до води — хай п'є!"

Її кінь, випивши п'ять унцій віскі, важкою ступою зійшов з вагона, підвів голову, вглядів свій півфургон "Плімут-1954", тихенько заіржав і, шкутильгаючи, чвалом поскакав до нього. Стежачи за ним з машини, Грейс раптом відчула прилив ніжності й жалю. Боже, який він нещасний, сірий, зниділий, зачуханий!

— Хеллоу, любий! — гукнула Грейс, коли Гаррі відчинив дверці авто. — Хеллоу, мій голубчику! — повторила вона і, обхопивши чоловіка за шию, вліпила йому в губи довгий, гарячий, п'янкий поцілунок.

— Гм! — мовив приємно вражений Гаррі.

— Я скучила за тобою! — сказала Грейс і притиснулася носом до його щоки.

— Гм! — повторив Гаррі.

Грейс увімкнула мотор, і машина влилася в пістрявий потік автомобілів, що повільно линув з привокзальної площі. Потім вона легенько стиснула його руку.

— Ну, як у тебе минув цей день?

— Добре, — відповів Гаррі, і, раптом занепокоївшись, обережно вивільнив руку. — Ти щось маєш на думці, Грейс?

— Нічого, — промовила вона, і нараз, немов щось згадавши, плеснула себе по лобі. — Ах, так! В мене є дещо на думці, Гаррі! Тобі не хотілося б поїхати кудись на пару днів — удвох зі мною? Я щойно про це думала.

Обличчя його заясніло.

Чудова ідея, Грейс! Чудова! їдьмо сьогодні ж! Тільки треба дістати няньку та подзвонити Сігу Херрісу, щоб завтра заступив мене на роботі. Ми вирушимо о пів на восьму, за три години дістанемось до Кетскілса, зупинимось у готелі "Конкорд", а завтра після сніданку — ах, які там сніданки! — ми...

— Ні, ні, любий, — перебила вона, — ми не можемо вирушити сьогодні.

— Чому?

— Як чому? Сьогодні ж міські збори!

— Обійдуться без нас.

— Нізащо! Сьогодні вирішується доля фабрики по переробці покидьків.

— О боже! — вишкірився Гаррі. — Я їй про "Конкорд", а вона мені про покидьки!

— Пробач, любий, але це дуже важлива справа. Бетті О'ІІІіл кілька місяців потіла над цим проектом, і сьогодні їй буде потрібен кожний зайвий голос.

— Ми попросимо кого-небудь проголосувати за нас.

— Не можна, Гаррі. Крім того, я мушу бути на зборах! Я виступаю від імені Комітету підтримки Меггі Ларкін.

— Кого?

— Вчительки, яку звільнили з роботи за те, що вона розповідала другокласникам про статеве життя.

— Її мало звільнити! — гнівно буркнув Гаррі.

— Перестань, любий, не будь ретроградом!

— О'кей, — зітхнув він. — Отже, сьогодні не можна. А завтра вранці?

— Чудово! — вигукнула Грейс.

— Слухай, рибонько, — пожвавішав Гаррі. — Ми прибудемо в "Конкорд" опівдні, пообідаємо, — ах, які там обіди! — і аж до вечора кататимемося на лижах. Потім замовимо чудову "конкордівську" вечерю. Ну, як?

— Ой-ой-ой! — мовила Грейс.

— Що трапилось?

— Мало не забула. Завтра в мене кров!

— Яка кров?

— Це доручення Червоного Хреста. Завтра я відповідаю за здачу крові.

— Т-а-ак, — зітхнув Гаррі. — Тоді, може, в суботу?

Грейс з жахом глянула на нього.

— Ти жартуєш? — прошепотіла вона.

— Невже ти не знаєш, що у нас в суботу?

— Ні. А що?

— День народження твого сина. І тільки!

— Котрого?

— Гаррі, ти неможливий! Просто неможливий!

— Котрого? — наполягав він. — Я маю право знати!

— Бада, і... мені соромно за тебе.

— Згода, Я забудько... Що в неділю?

— Відзначаємо день народження. Будуть гості.

— Ти ж сказала, що день народження в суботу.

— Так, але гостей довелося запросити на неділю. У Діка Сафена та Біллі Найя в суботу уроки танців. А це ж його друзі.

— Гаразд, — зловісним шепотом промовив Гаррі. — Скажи, що нам заважає вирушити в понеділок?

— Гаррі, ти ж знаєш, — в понеділок я йду з Пітером до зубного лікаря.

Гаррі втратив рештки самовладання.

— Виходить, ми нікуди не можемо поїхати! — вигукнув він тремтячим од люті голосом. — Якого ж біса морочиш мені голову своїми порожніми ідеями?

Ображена його тоном, Грейс спалахнула і теж підвищила голос:

— Гаразд, я скажу. Я просто пожаліла тебе. Ти мав такий зачуханий вигляд, коли зійшов з поїзда.

— Так, так, — пробурмотів Гаррі крізь зціплені зуби. — Кинула кістку, наче тому голодному собаці!

— Ти вгадав! — відрубала Грейс.

Кілька хвилин вони їхали мовчки, хоч обоє мало не задихалися від люті. Нарешті Грейс не витримала:

— А взагалі це мені вже остогидло!

— Що?

— А те, що кожного вечора ти вилазиш з поїзда п'яний, як хлющ. Думаєш, я не знаю чому? Знаю — ти заливаєш баньки, щоб не бачити того, що чекає тебе вдома... Пий, пий, Гаррі Беннермен, хай ти провалишся!

— Дякую!

— Цікаво, що ж саме так жахає тебе вдома? — запитала вона сльозливим шепотом. — Що? Троє чудових, розумних, милих маляток? Чиста, світла, затишна домівка? Прекрасний газон? Чудесний садочок?., і дружина, — вона схлипнула, — дружина, яка дбає про тебе, про дім, про дітей, яка вибивається з останніх сил!

Рясні сльози градом покотилися по її обличчю, засліплюючи очі; жалібно заскигливши, вона схилила голову на кермо, її плечі здригалися від нестримних ридань.

Боже праведний, що мені, бідній, робити — заголосила вона, молотячи по керму кулаками.