Хозарський словник (жіночий примірник) - Сторінка 16

І він віддався ляпасам, які наближали його до мети.

Так опинився він перед парканом, з-за якого ніколи нічого не було чутно чи видно. Оскільки тепер, під зливою невпинних ляпасів, він змушений був бігти, просвіти в загорожі з'єдналися йому в очах і він уперше побачив (хоч не раз бував тут і раніше), що за парканом стоїть дім, а у вікні того дому стоїть хлопець і грає на скрипці. Він помітив навіть пульт із нотами і вже за мить упізнав концерт Бруха для скрипки з оркестром у бемолі, проте не почув ані звуку, хоч вікно було відчиненим, а хлопець старанно грав. Спантеличений цим навіть під зливою ударів, д-р Сук нарешті влетів до крамниці, задля якої вийшов сьогодні з дому, і з полегшенням захряснув за собою двері. Було тихо, як у банці з огірками, і тільки смерділа кукурудза. Крамниця була порожньою, і лише в кутку на шапці сиділа курка. Вона глянула на д-ра Сука одним оком і побачила на ньому все, що можна було з'їсти. Потім змінила око і побачила всі його неїстівні члени. На хвилину задумалась, і врешті д-р Сук склався в її голові цілим, заново зібраним з їстівних і неїстівних частин, і тоді вона до кінця зрозуміла, з ким має справу. Як події розвивалися далі, хай оповість він сам.

Розповідь про яйце і смичок

Стою серед приємної прохолоди і відчуваю полегкість, — говорить він. Скрипки перегукуються одна з одною, з їхніх тихих зітхань можна скласти цілий полонез, як укладають партію в шахи. Лише трохи переставити й замінити звуки. Нарешті виходить мадяр, власник крамниці з інструментами. Має очі кольору сироватки, червону, як помідор, шкіру і бороду у формі невеликого черева з пупом. Витягує кишенькову попільничку, струшує попіл, обережно закриває її і запитує, чи не помилився я дверима. Кушнір сидить поруч. Усі заходять помилково. До нього вже сім днів не заходив ніхто, крім тих, що помилялися. Тепер у нього вже й дверей немає, раніше були хоч якісь, а тепер дверей нема, є лиш невелика вітрина з клямкою, яка прочиняється відразу в крамницю і пускає покупця до тісної кімнатки. Я питаю, чи не має він якоїсь маленької скрипки для одної маленької панянки або невеликої віолончелі, лише щоб не дуже дорого. Мадяр повертається і хоче йти туди, звідки прийшов і звідки пахне гуляшем. В цей час курка підіймається зі своєї шапки і сокоче, показуючи свіже яйце. Мадяр обережно забирає яйце, надписує щось на ньому олівцем і кладе у шухляду. Те, що він записав, — дата: 2.Х.1982, і я зі здивуванням розумію, що ця дата наступить лише за кілька місяців.

— Нащо вам скрипка чи віолончель? — питає він у мене, обертаючись перед входом до своєї комірчини позаду крамниці. — Маєте програвачі, радіо, телевізори. А скрипка — чи знаєте ви, що то скрипка? Звідси й до Суботиці щороку зорати, засіяти і пожати — стільки треба орати одну малу скрипку, пане, ось цим! — І він показує мені на смичок, якого носить за поясом, наче шаблю. Виймає його й натягує волос пальцями, обвитими перснями круг нігтів, які наче притримують ті нігті, щоб вони не розкришилися на шматочки й не відпали. Потім змовкає, махає рукою і знову повертається, щоб вийти. Кому воно треба? — питає він мене на порозі. — Купіть щось інше, купіть їй мопеда чи пса.

Я вперто стою в крамниці і почуваю себе не найкраще серед тої впевненості, виказаної непевною і слизькою мовою, що схожа на їжу, яка тамує голод, але не смакує. Насправді мадяр доволі вміло розмовляє моєю мовою, але за кожним реченням він додає, наче хвостик, якесь зовсім незрозуміле мені мадярське слово. Так він робить і зараз, радячи:

— Ідіть собі, пане, пошукайте якогось іншого щастя для своєї маленької панянки. Це щастя занадто тяжке для неї. І запізніле щастя. Запізніле, — повторює він з-за того запаху гуляшу. — Скільки їй? — питає він голосом знавця.

Потім зникає, і я чую, як він переодягається й готується вийти. Кажу йому вік Джельсоміни Мохоровичич. Сім. Почувши число, він здригається, як від дотику чарівної палички. Перекладає його в голові на мадярську, відразу стає зрозуміло, що рахувати він може тільки по-мадярськи, і якийсь дивний запах заповнює кімнату, це запах черешні, і я бачу, що той запах означає зміну його настрою. Тепер у нього в роті з'являється якась шкляна люлька, з якої він потягує черешневу ракію. Він проходить через крамницю, ніби ненароком наступає мені на ногу, витягує маленьку дитячу віолончель і, пропонуючи її мені, далі стоїть на моїй нозі, показуючи цим, як у нього тісно. Я стою і клею дурня, як і він, тільки він — за мій рахунок, а я — собі на шкоду.

— Візьміть оце, — каже він, — дерево старіше від нас обох вкупі. І покриття добре… Зрештою, слухайте!

І він перебирає пальцями струни. Віолончель випускає чотириголосий звук, і він забирається з моєї ноги, ніби акорд той може полегшити усі страждання цього світу.

— Чуєте? — питає він. — Кожна струна тримає в собі усі інші. Але щоб це почути, треба вміти слухати чотири різні речі враз, а ми ліниві для такого. Чуєте? Чи не чуєте? Чотириста п'ятдесят тисяч, — перекладає він мені ціну з угорської. Мене як по голові стукнуло тим перекладеним рахунком. Ніби заглянув мені до кишені. Якраз стільки я й маю. Це давно приготовано для Джельсоміни. Знаю, що це не бог зна скільки, але я ледве й на це спромігся за три роки. Радісно кажу, що беру.

— Як це берете? — запитує мадяр і докірливо хитає головою. — Ех, пане, хіба ж так беруть інструмент? Хіба ви не спробуєте?

Я розгублено шукаю в магазині що-небудь, крім тієї шапки, на що можна було б сісти, ніби й справді збираюся грати.

— Не можете без стільця? — питає він. — Качка на воді сидить, а ви на сухому місці не можете? Ге? — і з презирством бере малу віолончель, підіймає її і кладе собі на плече, як скрипку.

— Отак! — каже він і простягає мені інструмент.

Беру його і вперше в житті граю на віолончелі, як на скрипці. Дека звучить не так вже й погано, особливо в глибоких квінтах, мені здається, що я навіть краще чую звуки крізь дерево, притулене до вуха, а мадяр раптом знову змінює запах. Тепер це різкий запах чоловічого поту; він зняв маринарку й залишився в майці, дві сиві борідки, заплетені косичками, висять у нього під пахвами. Висунувши одну шухляду, він сів на кут, узяв у мене віолончель і заграв. Я був вражений прекрасною імпровізацією. — Чудово граєте, — сказав я йому.

— Я взагалі не граю на віолончелі. Я люблю цимбали і скрипку. А на віолончелі грати не вмію. А те, що ви чули, то взагалі не музика, хоч ви на тому й не розумієтесь. То тільки так, певний порядок звуків — від найнижчих до найвищих, щоб можна було почути стрій та інші властивості інструменту… Пакувати?

— Так, — сказав я і потягнувся до гаманця.

— П'ятсот тисяч, прошу, — сказав мадяр.

Я похолов: — Хіба ви не сказали чотириста п'ятдесят тисяч?

— Сказав, але це за віолончель. Решта — за смичок. Чи ви не берете смичка? Не потрібен вам смичок? А я думав, за скрипкою і смичок ходить…

Він вийняв з пакунка смичок і поклав його знову на вітрину.

Я стояв як укопаний і нічого не міг сказати. І раптом отямився і від тих ляпасів, і від того мадяра, як від якоїсь хвороби, похмілля чи сну, я прокинувся, взяв себе в руки і перестав ламати комедію, з якої мадяр шкірив зуби. Я справді забув про смичок. І не мав грошей, щоб його купити. І я сказав йому про це.

Відразу ж запахло нафталіном; він різко натягнув маринарку і сказав:

— Пане, я не маю часу ждати, доки ви заробите на смичок. Тим більше, якщо до своїх п'ятдесяти з гаком років ви того ще не заробили. Ждіть краще ви, ніж я.

І пішов до виходу, залишаючи мене в крамниці одного. Біля дверей він став, озирнувся й додав:

— Можемо домовитись. Візьміть смичок на виплату.

— Ви жартуєте? — відказав я, не погоджуючись більше з його правилами гри, і зібрався вийти.

— Ні, не жартую. Я пропоную вам угоду. Можете не погоджуватись, але вислухайте.

Мадяр палив люльку так гордо, ніби закадив нею вже цілий Будапешт.

— Слухаю, — промовив я.

— Купіть у мене разом зі смичком і яйце.

— Яйце?

— Так, щойно ви бачили яйце, яке знесла курка. Про нього мова, — каже він, виймаючи з шухляди яйце, і пхає його мені під ніс.

На яйці олівцем написана та ж сама дата: 2 жовтня 1982 року.

— Заплатите мені за нього стільки ж, як і за смичок, з терміном виплати два роки…

— Як ви сказали? — перепитую я, не ймучи віри власним вухам.

І мадяр знову починає пахнути черешнею.

— Чи ваша курка несе золоті яйця?

— Моя курка не несе золотих яєць, але несе щось таке, чого ви і я, мій пане, не можемо знести. Вона несе дні, тижні й роки. Кожного ранку вона висиджує якусь п'ятницю чи вівторок. Сьогоднішнє яйце, наприклад, замість жовтка має якийсь четвер. Завтрашнє буде мати середу. Замість курчати з нього вилупиться один день життя його власника. Отак-то, мій пане! Таким чином, вони не золоті, проте цінні. Я ще й дешево вам їх віддаю. В цьому яйці, пане, є один день вашого життя. Він замкнений, як курча, і від вас залежить, вилупиться він чи ні.

— Якби я й повірив у вашу розповідь, навіщо мені купувати день, який я вже маю?

— Чи ви, пане, не вмієте мізкувати? Не вмієте мізкувати? Чи ви мізкуєте вухами? Усі наші біди на цьому світі виникають через те, що ми мусимо тратити свої дні так, як вони приходять. Бо не можемо перескочити через найгірші з них. У цьому вся штука. З моїм яйцем у кишені ви захищені від усіх невдач. Коли ви помітите, що день, який надходить, занадто вже чорний, гарнесенько розбийте своє яйце, і ви уникнете всіх неприємностей. Правда, життя ваше стане на один день коротшим, але зате ви можете засмажити з того поганого дня чудову яєшню.

— Якщо ваше яйце справді має таку здатність, чому ви не залишите його для себе? — запитав я, подивився йому в очі і не втямив у них нічого. Він дивився на мене чистою мадярською мовою.

— Чи пан жартує? Як ви гадаєте, скільки яєць я вже маю від цієї курки? Як ви думаєте, скільки своїх днів може розбити людина, щоб бути щасливою? Тисячу? Дві тисячі, п'ять тисяч? Я маю скільки завгодно яєць, але не днів. Зрештою, як і всі яйця, ці теж колись псуються. За якийсь час вони теж стануть затхлими і непотрібними. Тому, перш ніж вони втратять свою дію, я й продаю їх, мій пане. А у вас нема вибору. Залишіть мені тут розписку для певності, — додав він, швидко надряпав на листку якісь закарлючки й підсунув їх мені для підпису.

— А може ваше яйце, — запитав я, — позбавити чи врятувати від дня і якийсь предмет, скажімо, книгу?

— Звичайно, може, треба лишень розбити яйце з тупого боку.