Хроніка заводного птаха - Сторінка 24

- Харукі Муракамі -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Стосовно цього покійний залишив надзвичайно докладні інструкції. "Судячи з ґрунтовного заповіту, він передчував свою близьку смерть. У ньому сказано, що він почувався б щасливим, якби Ви, Окада-сан, прийняли на пам'ять одну річ від нього, — писав Мамія. — Можу здогадатися, як Ви, Окада-сан, зайняті, але якщо Ви вволите волю покійного й приймете скромний дарунок, що нагадуватиме Вам про нього, то ще більше порадуєте мене, його бойового товариша, якому залишилося жити зовсім недовго". Наприкінці листа стояла адреса оселі, де він тимчасово зупинився в якогось свого далекого токійського родича, теж Мамія: район Бункьо, Хонґо, 2-й квартал і так далі.

Я написав йому відповідь за кухонним столом. Збирався написати її коротко на листівці. Та як тільки взяв ручку, не знаходив відразу потрібних слів. "Я мав щастя познайомитися з Хондою-саном і багато чим йому зобов'язаний. Вістка про те, що його більше немає, розбудила в моїй душі не один спогад. Ми сильно різнилися віком, а наше спілкування тривало всього один рік, але я відчував у ньому щось таке, що зворушує людське серце. Щиро кажучи, я не сподівався, що Хонда-сан залишить мені пам'ятний дарунок. Я навіть не впевнений, чи заслуговую його. Та якщо така воля покійного, то я з повагою прийму цей дарунок. Буду радий, якщо Ви зв'яжетеся зі мною у зручний для Вас час".

Написану листівку я опустив у найближчу поштову скриньку й промовив сам до себе:

Хто не ризикує —

Той не виграє.

Номонхан.

Куміко повернулася додому майже о десятій. Подзвонила ще до шостої й сказала, щоб я сам вечеряв, а вона перекусить десь у місті, бо й сьогодні, мабуть, прийде пізно. Я не заперечував і приготував собі щось нашвидкуруч. Після вечері читав книжку. Потім прийшла Куміко, захотіла пива, і ми разом випили пляшку. Вона здавалася виснаженою. Сіла за кухонний стіл і, підперши щоку рукою, слухала мене й майже не відповідала. Наче думала про щось своє. Я сказав, що помер Хонда-сан.

— Що, Хонда-сан помер? — перепитала Куміко, зітхаючи. — А втім, він уже був у літах і майже глухий. — Однак почувши, що Хонда залишив мені подарунок, вона так здивувалася, ніби з ясного неба грім ударив. — Він тобі щось залишив?

— Так. Сам не збагну, чому мені.

Насупивши брови, Куміко на хвильку задумалася.

— Напевне, ти йому сподобався.

— Але ж я з ним по суті й не розмовляв. Принаймні майже нічого не казав. Та якби й пробував, він однаково не почув би. Раз на місяць ми з тобою сиділи в нього і тільки з повагою вислуховували його розповіді. Майже всі вони були про війну, про Номонхан. Про те, як вони кидали в танки пляшки із запальною сумішшю, а танки спалахували чи не спалахували. От і все.

— Не знаю. Але щось у тобі йому сподобалося. Напевне. А загалом я не уявляю собі, що було в голові такої людини.

Куміко знову замовкла. Настала якась напружена тиша. Я зиркнув на календар: до місячного було ще далеко. І я подумав: "Може, якісь неприємності на роботі?"

— Роботи по горло? — запитав я.

— Трохи є, — сказала Куміко, випивши ковток і поглянувши на рештки пива у склянці. В її голосі вчувалася задирлива нотка. — Вибач, що затрималася допізна. Робота в журналі така, що запарка трапляється. Однак я не завжди приходжу так пізно, правда? Я вже не раз просила, щоб мене не перевантажували. Бо я вийшла заміж.

Я кивнув:

— На роботі буває так, що треба затриматися. Проти цього я нічого не маю. Але боюся, щоб ти не перевтомилася.

Куміко довго милася під душем. А я перегортав тижневик, який вона принесла.

Раптом я запхав руку в кишеню і намацав гроші, отримані від виробника перук. Досі я їх з конверта так і не виймав і про цей підробіток Куміко нічого не сказав. Я не збирався його приховувати, а просто пропустив нагоду розповісти й промовчав. Минав час, і я не уявляв собі, як про це заговорити. Якби сказав, що, познайомившись з дивною шістнадцятирічною дівчиною, що мешкає по сусідству, пішов з нею збирати дані про лисих і непогано — більше, ніж сподівався — заробив, то, можливо, Куміко відповіла б: "От і добре!" — і на цьому все скінчилося б. А може, й ні. Ану ж вона захотіла б дізнатися більше про Мей Касахару? І занепокоїлася б тим, що я познайомився з дівчиною шістнадцяти років? І тоді довелося б розповісти докладно від самого початку, коли, де і як ми зустрілися. А я не мастак пояснювати щось подібне по порядку.

Я добув гроші з конверта й переклав у гаманець, конверт зім'яв і викинув у відро для сміття. "Ось так, потроху, люди створюють таємниці", — подумав я. Я не збирався навмисне щось приховувати від Куміко. Бо, зрештою, не мало значення, скажу я про Мей чи ні. Та незалежно від мого початкового наміру вся ця справа на якомусь делікатному етапі, врешті-решт, опинилася під непрозорим покровом таємниці. Те ж саме сталося з Критою Кано. Я розповів Куміко, що до нас приходила молодша сестра Мальти на ім'я Крита. Що була одягнена за модою початку шістдесятих. Що взяла у нас з-під крана пробу води. Але промовчав, що після того ні сіло ні впало взялася викладати свої незрозумілі зізнання, але на півдорозі, не сказавши ні слова, зникла. Бо розповідь Крити Кано виявилася настільки дикою, що я не зміг би її в усіх подробицях відтворити. А можливо, дружині було б неприємно чути, що Крита Кано, закінчивши свою справу з водою, ще довго сиділа у нас і відкривала мені свої загадкові особисті таємниці. Ось так у мене з'явилася ще одна невелика таємниця.

"Можливо, що й Куміко має від мене таємниці", — подумав я. Якщо так, то я не міг їй ні в чому дорікнути. Зрештою, кожна людина їх має. А я, можливо, маю більшу схильність до таємниць, ніж вона. Загалом Куміко говорить те, що думає. Вона з тих людей, що говорять і думають одночасно. А от я зовсім інший.

Занепокоївшись від таких роздумів, я попрямував до ванної. Зупинився перед відчиненими дверима й дивився на Куміко ззаду. Вона, переодягнувшись у блакитну піжаму, стояла перед дзеркалом і витирала волосся рушником.

— А знаєш, я все про роботу думаю, як тільки можу, — сказав я. — До приятелів звертався та й сам дещо надибав. Загалом робота є, хоч зараз берися до неї. Хоч завтра починай, якщо вирішив. Та от я ще не визначився. Ніяк не збагну, чи можна таким чином вибирати собі роботу.

— Тому-то я тобі вже раніше казала: роби так, як вважаєш за потрібне, — сказала Куміко, поглядаючи на моє обличчя в дзеркалі. — Ніхто не змушує тебе сьогодні чи завтра ставати на роботу. Якщо ти переймаєшся фінансовою стороною, то дарма. Якщо ж ти маєш психологічні проблеми через те, що не працюєш, якщо тобі важко залишатися дома на господарстві в той час, коли я на роботі, то шукай собі якусь роботу. Я на все згідна.

— Звісно, мені таки доведеться знайти собі роботу. Це абсолютно зрозуміло. Не можу ж я все життя отак байдики бити. Рано чи пізно я її знайду. Але, чесно кажучи, зараз я не знаю, де влаштовуватися. Коли звільнився з попередньої роботи, якийсь час думав, що варто шукати роботу, пов'язану з юриспруденцією. Бо залишилися сякі-такі зв'язки. Та от тепер такого настрою вже нема. Що дальше я від юриспруденції, то менше вона мене цікавить. Мені здається, що така робота не для мене.

Дружина знову глянула на мене в дзеркало.

— Однак якби мене спитали, що я хочу робити, я відповів би, що нічого. А от якби наказали, то, гадаю, будь-що зробив би. А так не знаю, на що орієнтуватися. Для мене тепер це — найголовніша проблема.

— Слухай, — сказала вона, опустивши руку з рушником і обернувшись до мене, — якщо вже юриспруденція тобі набридла, то викинь її з голови. І про іспити на адвоката забудь. З роботою не спіши, якщо не знаєш, на що орієнтуватися. Почекай, поки в голові не проясниться, чого ти хочеш. Правду кажу, чи не так?

Я кивнув:

— Просто хотілося пояснити тобі, як думаю.

— Ага, — відповіла Куміко.

Я подався на кухню мити склянки. Куміко вийшла з ванної і присіла за кухонним столом.

— А знаєш, мені сьогодні дзвонив брат.

— Та невже?

— Схоже на те, що він збирається виставити свою кандидатуру на виборах. Можна сказати, це вже майже вирішено.

— Виставити кандидатуру на виборах? — Від здивування я на мить утратив голос. — Ти маєш на увазі вибори до парламенту?

— Саме це. Кажуть, начебто його просять виступити кандидатом від виборчого округу в Нііґаті, де раніше балотувався наш дядько.

— А хіба округ не успадкує дядьків син, твій двоюрідний брат? Він начебто збирається залишити посаду директора фірми "Денцу" і повернутися до Нііґати…

Куміко добула ватяні палички й узялася чистити вуха.

— Спочатку був такий план, але двоюрідний брат навідріз від нього відмовився. Мовляв, у Токіо має родину, гарну роботу й не хоче повертатися в Нііґату, щоб стати депутатом парламенту. Та головна причина — дружина проти того, щоб він висував свою кандидатуру на виборах. Словом, він не хоче заради цього жертвувати родиною.

Старшого брата батька Куміко чотири чи п'ять разів вибирали від того округу депутатом нижньої палати від Нііґати. Політичним важковаговиком він не вважався, але по службових щаблях піднявся досить високо — одного разу навіть став міністром, щоправда, другорядного міністерства. Однак через похилий вік і хворобу серця йому було важко йти на вибори наступного разу. Треба було шукати заміну. З двох його синів старший від самого початку не збирався ставати політиком, отож вибір випав на молодшого.

— Однак люди з цього округу нікого не хочуть, крім мого брата. Хочуть молодого, кмітливого й заповзятливого. Такого, хто міг би працювати депутатом упродовж кількох каденцій і стати впливовою фігурою в Токіо. Брат — відома людина, та й молодь за нього віддасть свої голоси, можна не сумніватися. Щоправда, з місцевими він особливого контакту не має, але в нього є потужна група підтримки, яка цим займеться, а брат може жити в Токіо, якщо захоче. Буде досить того, якщо він з'явиться там на виборах.

Я не міг уявити собі Нобору Ватая депутатом парламенту.

— А що ти про це думаєш? — запитав я Куміко.

— Його справи мене не стосуються. Мені однаково, стане він депутатом парламенту чи космонавтом.

— А чого ж він з тобою радився?

— Не сміши мене, — сухо відповіла дружина. — Та не радився він зі мною. Навіщо воно йому? Він лише повідомив мене.