Хроніка заводного птаха - Сторінка 26

Ось що головне: я буду з вами лагідна. А вам робити нічого не треба. Чудово, чи не так? Можете нічого не робити і ні за що не відповідати. Усе робитиму я. Усе. Прекрасно, правда? Перестаньте мучити себе важкими запитаннями. Викиньте все з голови. Уявіть собі, ніби теплого весняного дня лежите пополудні у м'якому болоті.

Я мовчав.

— Уявіть собі, ніби ви спите, вам сниться сон, ви лежите у теплому болоті… Забудьте про дружину. Забудьте, що ви безробітні. Забудьте про майбутнє. Забудьте про все. Усі ми вийшли з болота і колись до нього повернемося. Коротко кажучи… Гей, Окада-сан! Коли ви востаннє спали з дружиною? Пам'ятаєте? Мабуть, давно? Тижнів два тому?

— Вибачте, але вже гість прийшов, — сказав я.

— Насправді ще давніше? Вас голос видає. Три тижні тому?

Я мовчав.

— Та нічого. — Її голос скидався на шурхіт щіточки, якою змітають пил із жалюзі. — Зрештою, це ваша з дружиною проблема. А я зроблю для вас усе, чого захочете. І ні за що не відповідатимете. Повернете за ріг — і будете там. У світі, якого ніколи не бачили. Я ж казала, що у вас є "білі плями". Але ви цього все ще не розумієте.

Як і раніше, я мовчав, міцно стискаючи слухавку.

— Озирніться навколо, — вела далі жінка. — Озирніться і скажіть: що ви бачите?

У цю мить у передпокої пролунав дзвінок. Полегшено зітхнувши, без жодних слів я поклав слухавку.

Лейтенант Мамія виявився високим стариком з легкою залисиною і в окулярах із золотою оправою. Смаглявий, із здоровим кольором обличчя, він справляв враження людини, яка не цурається фізичної праці. Без зайвої ваги. У кутиках обох очей — три глибокі, наче ретельно вирізьблені зморшки. Через це здавалося, що він от-от зажмурить очі від яскравого світла. Визначити, скільки йому років, я не міг, але, напевне, понад сімдесят. Видно, у молодості вирізнявся міцним здоров'ям. Про це свідчила пряма постава і стримані рухи. Його чемна поведінка й манера говорити були водночас позначені непоказною ґрунтовністю. Відчувалося, що лейтенант Мамія звик усе вирішувати власними силами і брати на себе відповідальність. На ньому був непримітний світло-сірий костюм, біла сорочка й краватка із сірими та чорними смужками. Для душного й вологого червневого ранку такий справді пристойний костюм був із занадто цупкої тканини, але на обличчі гостя я не побачив жодної краплини поту. Ліву руку заміняв протез з тонкою рукавичкою, як і костюм, світло-сірого кольору. Порівняно із засмаглою, густо порослою волоссям правою рукою протез, обтягнутий сірою рукавичкою, здавався занадто холодним і неприродним.

Я посадив гостя на диван у вітальні й запропонував зеленого чаю.

Він попросив вибачення, що не має візитної картки:

— У префектурі Хіросіма я викладав у сільській школі суспільствознавство, потім вийшов на пенсію. І тепер нічого не роблю. Щоправда, маю земельну ділянку і дещо на ній вирощую — більше для розваги. Ось чому не маю картки. Так що пробачте.

Я також не мав картки.

— Пробачте, Окада-сан, скільки вам років?

— Тридцять, — відповів я.

Він кивнув. І ковтнув чаю. Я зовсім не здогадувався, яке враження справило на нього те, що мені тридцять.

— Ви живете в такому надзвичайно тихому домі, — промовив гість, щоб змінити тему розмови.

Я розповів, як запівдарма винайняв у свого дядька цей дім. І додав, що в іншому разі з нашими доходами ми не могли б поселитися навіть у вдвічі меншому будинку. Киваючи, він стримано обвів поглядом нашу оселю. Я також оглянувся. "Озирніться навколо", — казав жіночий голос. Я ще раз оглянувся і відчув у повітрі якийсь холодок.

— Я пробув у Токіо загалом два тижні, — сказав лейтенант Мамія, — і ви, Окада-сан, останній, кому я маю передати пам'ятний дарунок. Після того я зможу зі спокійною душею повернутися до Хіросіми.

— А я от подумав, чи не можна було б навідатися у дім Хонди-сана і поставити поминальну свічку.

— Це благородно з вашого боку, але Хонда-сан родом з Хоккайдо, з міста Асахікава. Там його й поховано. Оце недавно рідня приїжджала, щоб розібрати речі в його домі в Меґуро, й уже повернулася до себе.

— Зрозуміло, — сказав я. — Так що ж виходить? Хонда-сан мав родину, а жив сам у Токіо?

— Саме так. Його старший син, що мешкає в Асахікаві, переживав, що покинув старого батька самого в Токіо, й боявся людського осуду, а тому неодноразово запрошував переїхати до нього, але той уперто відмовлявся.

— А хіба він мав сина? — здивувався я. — Бо мені чомусь здавалося, що Хонда-сан залишився на світі сам-один. А його дружина вже раніше померла?

— Та це трохи заплутана історія. Річ у тому, що його дружина незабаром після війни познайомилася з іншим чоловіком, і вони разом вчинили самогубство. Здається, це сталося десь року п'ятдесятого чи п'ятдесят першого. Усіх перипетій цієї справи я не знаю. Сам Хонда-сан про це не розводився, а я не смів допитуватися.

Я кивнув.

— Після того сам виховував дітей — сина й дочку, а коли вони стали самостійними, переїхав до Токіо і, як ви знаєте, став ворожбитом.

— А що він робив в Асахікаві?

— Разом зі старшим братом володіли друкарнею.

Я спробував уявити собі, як Хонда-сан у комбінезоні стоїть перед друкарським верстатом і перевіряє якісь відбитки. Та мені він запам'ятався неохайним стариком у бруднуватому кімоно з поясом, що годився б скоріше для нічного халата, — стариком, який і взимку, і влітку сидить перед котацу й перебирає палички для ворожіння.

А тим часом лейтенант Мамія спритно, однією рукою розв'язав фуросікі[24] й вийняв щось схоже на коробочку із солодощами. Її було обгорнуто грубим папером і туго перев'язано стрічкою. Гість поклав згорток на стіл і підсунув до мене.

— Ось цю річ Хонда-сан доручив передати вам на пам'ять.

Я взяв згорток у руки. Він майже нічого не важив. А що в ньому, я не догадувався.

— Можна його зараз розгорнути?

Лейтенант Мамія похитав головою:

— Ні. Вибачте, але покійний просив, щоб ви розкрили його на самоті.

Я кивнув і поклав згорток на стіл.

— Правду кажучи, — вів далі лейтенант Мамія, — я отримав листа від Хонди-сана за день до його смерті. У ньому він писав, що, напевне, скоро помре. "Смерті я зовсім не боюся. Така небесна воля. І я їй корюся. Однак одну справу я не завершив. У шафі мого дому лежать деякі речі, які я вже давно збирався передати різним людям. Та, видно, цього мені не вдасться зробити. А тому я був би Вам дуже вдячний, якби Ви самі роздали ці подарунки за доданим окремо списком. Я розумію, як це зухвало з мого боку, але сподіваюсь, що Ви не пошкодуєте зусиль, щоб виконати моє передсмертне прохання". Цей лист став для мене великою несподіванкою, бо наше листування вже давно обірвалося — років шість чи сім тому. Я відразу написав відповідь на його адресу, але пошта прислала мого листа назад з повідомленням його сина, що Хонда-сан помер.

Гість узяв у руки чашку й ковтнув чаю.

— Хонда-сан знав, коли помре. Видно, досяг такого стану душі, якого я, скажімо, не можу сподіватися. Як ви писали в листівці, щось у ньому сильно потрясало людей. Я відчув це ще восени тридцять восьмого, коли вперше з ним зустрівся.

— Ви були з ним в одній військовій частині під Номонханом?

— Та ні, — відповів лейтенант Мамія і прикусив губи. — Ми служили в різних частинах і різних дивізіях. Але брали участь в одній невеликій операції перед боями під Номонханом. Потім під Номонханом капрал Хонда зазнав поранення і, був відправлений на батьківщину. У боях під Номонханом я не брав участі. Я… — Лейтенант Мамія підняв ліву руку в рукавичці. — Руку я втратив у серпні сорок п'ятого під час наступу радянських військ. Коли ми відбивали танкову атаку, мені в плече влучила куля із важкого кулемета. Я знепритомнів, і саме тоді радянський танк своєю гусеницею розчавив мені руку. Потрапив у полон, мене лікували у шпиталі в Читі, а згодом відправили в сибірський табір, де я перебував до сорок дев'ятого року. Відтоді, як мене послали до Маньчжурії тридцять сьомого року, я провів на материку загалом дванадцять років і за цей час ні разу не побував на батьківщині. Родичі вважали, що я загинув у боях з радянськими військами, і навіть зробили для мене могилу в рідному селі. Перед від'їздом з Японії я начебто освідчився одній дівчині, а коли повернувся, вона вже вийшла заміж за іншого. Нічим тут не зарадиш. Адже дванадцять років — тривалий час.

Я кивнув.

— Напевне, такому юнакові, як ви, Окада-сан, нецікаво слухати розповіді про минуле, — промовив гість. — Але мені хочеться сказати, що ми тоді були звичайними парубками, як ви зараз. Я ніколи не думав, що стану військовим. Хотів учителювати. Але відразу після закінчення університету мене призвали до війська і майже силоміць зарахували на офіцерські курси. І все скінчилося тим, що я надовго залишився на континенті. Моє життя схоже на короткий сон.

Після цих слів лейтенант Мамія замовк.

— А чи не могли б ви розповісти, як познайомилися з Хондою-саном? — поцікавився я. Мені справді хотілося знати, яким він був колись.

Лейтенант Мамія, все ще тримаючи руки на колінах, про щось думав. Він не вагався, задовольнити моє прохання чи ні, а просто щось обдумував.

— Та, можливо, це буде надто довга розповідь.

— Та нічого, — відповів я.

— Досі я про це не розповідав нікому, — сказав гість. — І Хонда-сан, напевне, також. Бо ми вирішили мовчати. Однак Хонда-сан помер. Залишився тільки я. Тож якщо і розповім вам, нікому не зашкоджу.

І лейтенант Мамія почав свою розповідь.

12

Довга розповідь лейтенанта Мамії

(частина 1)

— Я опинився в Маньчжурії на початку 1937 року — як молодший лейтенант прибув у розпорядження Генерального штабу Квантунської армії в Сіньцзіні, — почав розповідати лейтенант Мамія. — Оскільки в університеті я спеціалізувався на географії, то мене зарахували в команду військових топографів, що мали складати карти. І це мене втішало, бо у війську такі мої обов'язки були, чесно кажучи, досить легкі.

Крім того, у Маньчжурії тоді було порівняно спокійно — принаймні стабільно. Після "китайського інциденту"[25] театр воєнних дій перемістився з Маньчжурії на основну китайську територію, і військові частини, що брали участь у боях, уже не належали до Квантунської армії, а до нашого експедиційного корпусу в Китаї. Зачистка території від антияпонських партизанів, звичайно, тривала, але здебільшого у глибинних районах, а тому найгірше, здавалось, було вже позаду.