Хроніки Нарнії — 1. Небіж чорнокнижника - Сторінка 10

З її очей посипалися іскри: гнівним жестом вона викинула вперед руку і водночас викрикнула якесь закляття, яке пролунало дуже моторошно. Це були ті самі слова, які зовсім недавно перетворили на пил велику браму палацу в Черні. Але — нічого не сталося, хіба лишень тітонька Летті, міркуючи, що ті моторошні слова були вимовлені англійською мовою, сказала:

— Я так і думала: ця жінка п'яна. П'яна! Вона навіть не може виразно говорити.

Це, певно, була жахлива мить для чаклунки, коли вона раптом усвідомила, що її здатність перетворювати людей на порох, що ніколи не підводила у її власному світі, у нашому світі і не збиралася проявлятись. Але чаклунка ні на секунду не втратила голови. Довго не роздумуючи над невдачею, вона стрибнула вперед, ухопила тітоньку Летті за шию і попід коліна, піднесла її над головою так легко, немовби тітка була не важчою за ляльку, і жбурнула через кімнату Коли тітка Летті "у польоті" розтинала повітря, на порозі з'явилася служниця (якій випав на диво насичений подіями ранок) і сповістила:

— Сер, коли Ваша ласка, прибув кеб.

— Поведеш мене далі, рабе, — звернулася чаклунка до дядька Ендрю. Той почав було белькотіти щось про "прикре насильство… справді, треба протестувати", та від одного погляду Джейдіс занімів. Вона потягла його з кімнати і виволокла з будинку. Диґорі збігав сходами саме в ту мить, як за ними грюкнули вхідні двері.

— О Боже! — вигукнув він. — Вона вирвалась у Лондон! Із дядьком Ендрю! Цікаво, що ж тепер буде?

— Паничу Диґорі, — обізвалася служниця (якій дійсно випав чудовий день), — думаю, що пані Кеттерлі трохи забилась, — і вони обоє побігли у вітальню з'ясувати, що ж трапилося. Якби тітонька Летті гепнулась на голу підлогу або навіть на килим, думаю, вона переламала б усі кістки, але, на превелике щастя, вона приземлилась на матрац. Тітонька Летті була літньою панею, але міцної статури — тітки часто бувають такими у поважному віці. Після того як "вільний політ" завершився, вона нюхнула англійської солі, посиділа ще кілька хвилин і повідомила, що з нею нічого особливого не сталося, якщо не рахувати кількох синців. Дуже швидко вона знову опанувала ситуацію.

— Саро, — звернулася тітка до служниці (якій ще ніколи не траплявся такий день), — негайно біжи до найближчого поліцейського відділку і повідом їх, що тут вештається особливо небезпечна божевільна. Обід для пані Керк я приготую сама.

Пані Керк була, звісно, мамою Диґорі. Коли з обідом для мами упорались, небіж із тіткою пообідали самі. Після цього Диґорі глибоко замислився.

Проблема полягала в тому, як повернути чаклунку до її світу або хоча б чимскоріш викинути з нашого. Хай там що, але не можна дозволити, щоб вона лютувала у будинку. Мама не повинна її бачити. І, якщо це можливо, вберегти б іще й Лондон від її гніву. Диґорі не було у вітальні, коли чаклунка спробувала "розпорошити" тітоньку Летті, але він бачив, як розсипалася на дрібний пил брама у Черні Він знав страшну силу чаклунки, але не знав, що у нашому світі вона всю її втратила. Він також знав про її наміри звоювати наш світ і розумів, що у цю хвилину вона могла зруйнувати Букінгемський Палац або Будинок Парламенту, а поліцейські на своїх постах перетворилися б на купки пилу. І він не знав, як це запобігти. "Але ж перстені, здається, діють як магніти, — зненацька осяяло його. — Якщо я тільки доторкнуся до неї, а потім до жовтого персня, ми обоє опинимося у Лісі поміж Світами. Цікаво, вона там знову ослабне? Чи впливає там щось на неї, чи то було просто потрясіння від того, що її висмикнули з її світу? Здається, я мушу ризикнути. Але як мені відшукати це чудовисько? Не думаю, що тітка Летті дозволить мені вийти з дому, навіть якщо я не розповім, куди збираюся. Крім того, навряд чи я роздобуду більше, ніж два пенси. А мені здалось би трохи грошей на омнібуси та конки, якщо хочу об'їздити весь Лондон. У кожному разі, не маю жодної путящої ідеї, де її шукати. Цікаво, дядько Ендрю все ще з нею?"

Скидалося на те, що єдиним виходом було чекати і сподіватися, що дядько Ендрю з чаклункою повернуться назад. Як тільки вони з'являться, він мусить притьмом вибігти, вчепитися за неї і торкнутися жовтого персня ще до того, як вона переступить поріг. А це означало, що він мусить стерегти вхідні двері, як кіт мишачу нірку. Диґорі не насмілювався покинути свого поста ні на мить. Саме тому він зайшов до їдальні і, як то кажуть, "прилип" до вікна. То був так званий еркер, вікно з виступом, з якого було видно сходи ґанку та вулицю попід вікнами, отож ніхто не зміг би прослизнути у двері поза увагою хлопця. "Цікаво, а що зараз робить Поллі?" — подумав Диґорі.

Перші півгодини тягнулися для нього нестерпно довго. Але Ви не будете нудитися, бо я тимчасом розповім про Поллі. Вона повернулась додому, запізнившись на обід, із заляпаними болотом мештами та мокрими панчохами. Коли її запитали, де вона тинялась і чому так заталапалась, дівчинка відповіла, що гуляла з Диґорі Керком. На подальші розпитування вона відказала, що забруднила ноги в калюжі, а калюжа та була в лісі. Кода ж спитали, де був той ліс, вона відповіла, що не знає. На запитання, чи не було це часом у парку, вона досить правдиво сказала, що, мабуть, то був своєрідний парк. З того всього мама Поллі дійшла висновку, що Поллі пішла з дому, нікого не попередивши, забрела у невідомий район Лондона, у якийсь незнайомий парк, де бавилась, вистрибуючи по калабанях. Далі Поллі почула, що вона була страшенно неслухняною і що варто було би заборонити їй бавитися надалі з "отим Керком", аби знову не трапилося чогось подібного. Тоді її нагодували обідом, але зовсім без ласих шматочків, а потім відправили у ліжко на добрих дві години. Такі покарання були цілком звичною справою у ті дні.

Отож коли Диґорі пантрував вулицю з їдальні, Поллі лежала в ліжку, й обоє думали про те, як страшенно повільно тягнеться час. Як на мене, то я би волів радше бути у становищі Поллі: їй треба було лишень дочекатися, доки спливуть оті дві години. А ось Диґорі щоразу здригався, почувши, як проїхав кеб або пекарський фургон чи як за рогом пробіг служка м'ясника, і думав: "Це вона", — а потім розумів, що помилився. І поміж тими даремними тривогами, здавалось, минала година за годиною, годинник далі собі цокав, а високо над головою об шибку билася велика муха. Це був один із тих будинків, де пополудні ставало тихо й нудно і, здавалося, завжди пахло смаженою бараниною.

Під час цього нескінченного вичікування та виглядання сталася одна невеличка подія, яку я мушу згадати, бо пізніше з нею пов'яжеться дещо важливе. Одна пані прийшла провідати маму Диґорі і принесла трохи вино-граду. Оскільки двері до їдальні були прочинені, Диґорі ненароком підслухав розмову, яка відбулася у залі між тією панею та тітонькою Летті.

— Який чудовий виноград! — долинув голос тітки. — Думаю, що якщо щось і може поліпшити її стан, то саме це. Але бідна мила крихітка Мейбл! Боюся, що тепер тільки фрукти з Країни Молодості зможуть допомогти їй. У цьому світі ніщо вже не зарадить.

Потім вони заговорили тихше і так швидко, що хлопець не зміг більше нічого розібрати. Якби він почув про Країну Молодості кілька днів тому, то подумав би, що тітонька Летті просто балакає собі без якогось особливого змісту, як ото часто чинять дорослі, і хтозна чи ця розмова зацікавила б його. І тепер хлопець мислив майже так само. Та раптом збагнув: тепер йому відомо (навіть якщо тітоньці Летті — ні), що там таки насправді є інші світи, і він сам побував ув одному із них. У такому разі десь там могла бути справжня Країна Молодості. А в ній може бути все що завгодно. Там, у якомусь зі світів, може рости плід, який дійсно потрафить вилікувати його маму! І о-о… Гаразд, самі знаєте, що відчуваєш, коли починаєш сподіватися на ліпше у безнадійній ситуації. Вам майже хочеться побитися з цією надією, бо воно занадто добре, аби було правдою, в той час як Вас уже спіткало стільки розчаровань. Ось такі почуття змагалися у серці Диґорі. Але ці спроби сиротину не змогли згасити надію. Це могло… так, так, саме це й могло бути правдою. Стільки незвичайних речей уже здійснилося. Й у нього є чарівні перстені. Там мають бути світи, у які можна потрапити через будь-яку калюжу в Лісі. Він може перепробувати їх усіх. І тоді… мама знову одужає. Все знову налагодиться. Диґорі зовсім забув про чаклунку. Його рука вже потяглася до жовтого персня, коли раптом він почув шум галопу.

"Гей, що це? — насторожився Диґорі. — Пожежна машина? Цікаво, що за будинок горить? О, наближається сюди. Та це ж вона!.."

Гадаю, нема потреби пояснювати, кого він мав на увазі.

Спершу мчав кеб. Сидіння візника було порожнім. З даху кеба — ні, не сидячи, а навстоячки, чудово зберігаючи рівновагу, коли кеб на повній швидкості, задерши колесо, вихопився з-за рогу, — конем правувала Джейдіс — Королева над Королевами, Гроза Черну! Її зуби біліли, очі палали вогнем, а довге волосся майоріло за спиною, немов хвіст комети. Джейдіс немилосердно шмагала коня. Ніздрі бідолашної тварини були широко роздуті, почервоніли і вкрилися піною. Кінь божевільно гнав просто на вхідні двері. Він промчав за дюйм від вуличного ліхтаря, а потім став дибки. Кеб урізався у вуличний ліхтар і розтрощився на шматки. У мить удару чаклунка різко відштовхнулась і, здійснивши карколомний стрибок, гепнула на спину коня. Вона вмостилася верхи і, нахилившись уперед, щось прошепотіла йому на вухо. Від того жеребець анітрохи не заспокоївся, а ще більше знавіснів. Він знову здибився і заіржав так, наче зойкнув. Здавалося, що кричали і його копита, і зуби, й очі, і розмаяна грива. Тільки дуже вправний вершник зміг би зараз на ньому втриматися.

Перш ніж Диґорі встиг перевести подих, сталася ще сила подій. Другий кеб появився майже відразу за першим і різко загальмував поряд; із нього вистрибнув огрядний чоловік, а за ним — поліціянт. Потім примчав ще один повіз із двома поліціянтами. За ними, на велосипедах, ще зо двадцять чоловік (в основному хлопчаки-розсильні). Всі вони дзеленчали велосипедними дзвониками, репетували, свистіли та галайкали. Наприкінці сунув іще натовп піших роззяв. Люди були розпалені бігом і дуже задоволені собою.