Хроніки Нарнії — 1. Небіж чорнокнижника - Сторінка 8

- Клайв Степлз Льюїс -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

На наших плечах лежить увесь тягар світу. Ми повинні бути вільними від будь-яких правил. Наша доля висока і самотня.

Диґорі раптом пригадав, що дядько Ендрю вживав такі ж слова. Проте з уст королеви Джейдіс вони пролунали значно величніше. Можливо, тому, що дядько Ендрю не мав семи футів зросту і не був таким красивим.

— А що Ви зробили потім? — запитав Диґорі.

— Я накинула чари на зал, де вже сиділи постаті моїх предків. І сила тих чарів була такою, що я спала би серед них, як статуя, не потребуючи ні їжі, ні тепла, тисячі років, аж доки хтось прийде і, вдаривши у дзвін, розбудить мене.

— Це Руйнівне Слово зробило ваше сонце таким? — поцікавився Диґорі.

— Яким таким? — не зрозуміла Джейдіс.

— Ну, таким великим, червоним і таким холодним.

— Воно завжди таке було, — відповіла Джейдіс. — Принаймні останні сотні, а може, і тисячі років. Хіба у вашому світі інакше сонце?

— Звичайно, воно менше і жовтіше. І дає значно більше тепла.

Королева протягнула: "А-а-а!" — і Диґорі побачив на її обличчі той самий хижий та жадібний вираз, як раніше у дядька Ендрю.

— Так, — вимовила королева, — ваш світ молодший.

Вона на хвилю замовкла, ще раз глянувши на пустельне місто… Якщо вона і шкодувала за всім тим злом, що вчинила, то все одно цього не показувала. Потім сказала:

— Ну що ж, давайте збиратися. Тут тепер холодно, наприкінці всіх віків.

— Куди збиратися? — вигукнули разом діти.

— Як куди? — здивувалася Джейдіс. — У ваш світ, ясна річ.

Поллі і Диґорі ошелешено переглянулись. Поллі одразу була не сподобалася королева. Але і Диґорі, вислухавши всю історію, тепер збагнув, що знає про королеву достатньо, аби зробити належні висновки. Цілком очевидно, що вона не була тією особою, котру варто брати зі собою додому. Навіть якби діти і хотіли, то не знали, як це здійснити. Чого вони справді бажали, то це втекти самим. Але Поллі ніяк не могла добратися до свого персня, а Диґорі не міг покинути її саму. Він побуряковів і почав, затинаючись:

— Н-н-наш світ? Я не… не знаю, ч-чи Вам би хотілося туди потрапити.

— А чого ж іще вас сюди прислано, як не за мною? — здивувалася Джейдіс.

— Я певен, що Вам узагалі не захочеться у наш світ, — пробелькотів Диґорі. — Те місце не для неї — правда, Поллі? Там дуже нудно, нема на що й глянути, правда?

— Незабаром буде на що подивитися, коли ним заволодію я, — відповіла королева.

— О, але Ви не зможете, — заперечив Диґорі. — Наш світ не такий, як цей. Знаєте, Вам там не дозволять.

Королева зневажливо посміхнулася:

— Багато великих королів, — сказала вона, — вважали, що можуть стати на заваді дому Черну. Проте всі вони впали, а їхні гучні імена забуто. Дурний хлопчисько! Ти думаєш, що я, з моєю красою та магією, не кину весь твій світ собі під ноги? Навіть року не мине! Підготуй свої заклинання і передай мені їх зараз же!

— Це вже повне свинство, — промовив Диґорі до Поллі.

— Може, ти турбуєшся про свого дядька? — запитала Джейдіс. — Але якщо він воздасть мені належні почесті, то збереже собі життя і трон. Я не збираюся боротися супроти нього. Він, мабуть, великий чаклун, якщо знайшов спосіб послати вас сюди. Він король усього вашого світу чи тільки якоїсь його частини?

— Він не є жодним королем, — відповів Диґорі.

— Ти брешеш! — розсердилася королева. — Хіба магія не пов'язана з королівською кров'ю? Хто і коли чув, що звичайнісінькі люди можуть бути чаклунами? Я все одно довідаюся правду, скажеш ти мені її чи ні. Твій дядько — великий король і великий чаклун вашого світу! І завдяки своєму вмінню він побачив тінь мого обличчя у якомусь чарівному дзеркалі або зачарованому плесі. Захопившись моєю красою, він створив могутнє заклинання, яке потрясло основи вашого світу, відтак послав вас через неміряну безодню поміж світами, щоб ви просили моєї прихильності і привели мене до нього. Кажи, хіба не так усе було?

— Ну, не зовсім, — ухильно відповів Диґорі.

— Не зовсім! — вигукнула Поллі. — Цілковита нісенітниця від початку до кінця.

— Рабине! — розгнівано крикнула королева, обернувшись, до Поллі, і боляче схопила дівчинку за волосся. Та коли вона це зробила, то відпустила руки дітей.

— Вже! — скрикнув Диґорі.

— Швидше! — вигукнула Поллі. Їх руки притьмом сягнули до кишень. Не треба було навіть одягати перстені на пальці: як тільки діти до них торкнулися, увесь той похмурий світ зник із їхніх очей. Діти стрімголов мчали догори, а навколо них згущувалося тепле зелене світло.

Розділ 6. У дядька Ендрю починаються клопоти

— Відпусти! Відпусти! — лементувала Поллі.

— Я не тримаю тебе! — крикнув Диґорі.

Тут їхні голови вихопилися з калюжі і їх знову огорнула сонячна тиша Лісу поміж Світами. Вона здалася їм іще багатшою, теплішою та миролюбнішою, після того як вони покинули те висхле румовище. Я гадаю, що якби їм випала нагода, то діти знову з радістю забули б, ким були і звідки прибули, вляглись би на траву і, задоволені собою, напівдрімотно прислухалися, як ростуть дерева. Проте цього разу трапилося щось, що змусило їх бути напоготові: як тільки вони видерлися на траву, то виявили, що не самі. Королева, або чаклунка (називайте її, як Вам більше до вподоби), виринула разом із ними, чіпко тримаючись за волосся Поллі. Ось чому Поллі так борсалася.

Це, до речі, виявило ще одну чудодійну властивість перстенів, про яку дядько Ендрю не розповів Диґорі, бо й сам не знав. Аби перестрибнути в інший світ за допомогою тих перстенів, зовсім не обов'язково було їх одягати чи торкатися до них самому. Достатньо торкнути того, у кого вони є. В цьому випадку перстені діють як магніти. Адже кожному відомо, що коли підняти догори шпильку магнітом, то друга шпилька також притягнеться до першої.

Якби Ви побачили королеву Джейдіс тут, у лісі, то по-мітили б, що виглядає вона інакше. Вона була тепер такою блідою, що майже вся її врода зблякла. Королева зіщулилась і дуже важко дихала, немов повітря цього лісу душило її. Тепер ніхто з дітей ані крапельки її не боявся.

— Відпустіть! Відпустіть моє волосся, — скрикнула Поллі, — Що Вам треба?

— Гей, відпустіть її волосся. Швидко! — також крикнув Диґорі.

Вони кинулися на Джейдіс і почали з нею боротися. Діти виявилися сильнішими і вмить змусили її відступити. Чаклунка заточилася і подалася назад, сапаючи ротом, а в її очах промайнув жах.

— Швидше, Диґорі! — вигукнула Поллі. — Міняймо перстені і гайда в нашу калюжу.

— Допоможіть! Допоможіть! Змилуйтеся!.. — розпачливим кволим голосом просила чаклунка, плентаючись за ними. — Візьміть мене зі собою. Ви не можете залишити мене у цьому жахливому місці. Воно мене вбиває.

— Ось Вам і державні справи, — зловтішно відрізала Поллі, — ті самі, що й тоді, коли Ви знищили всіх людей у вашому світі. Давай швидше, Диґорі!

Вони натягнули зелені перстені, але Диґорі зупинився:

— От клопіт! Що ж нам робити? Він відчув якийсь жаль до королеви.

— Та не будь віслюком, — гукнула Поллі. — Десять до одного, що вона тільки вдає. Давай мерщій!

І діти пірнули у свою калюжу. "Як добре, що ми її позначили", — подумала Поллі. Тільки-но вони стрибнули, Диґорі відчув, як два холодні пальці міцно вчепились за його вухо. Діти занурилися повністю, потім навколо почали проступати обриси нашого світу. Чаклунка ще дужче стиснула вухо хлопця — сила явно поверталася до неї. Диґорі боровся і хвицав ногами, проте це нічогісінько не дало. Через мить вони опинилися у кабінеті дядька Ендрю. Той саме був там і здивовано витріщився на дивну істоту, що її Диґорі притягнув з іншого світу.

Дядькові було чого витріщатись. Диґорі та Поллі також не зводили очей із Джейдіс. Не викликало сумніву, що чаклунка поборола свою слабкість. І ось вона опинилася у нашому світі, перед дядьком Ендрю, поміж наших звичайних речей. Дядькові просто перехопило подих. Там, у Черні, чаклунка була досить стривожена, а тут, у Лондоні її вигляд навівав жах. А ще вони собі зовсім не уявляли, якою великою вона була. "Оце велетка!" — зиркнувши на неї, подумав Диґорі, і мав рацію, бо, власне кажучи, Джейдіс належала до роду велетів у королівській родині Черну. Проте навіть її зріст не міг змагатися з її красою, люттю та дикістю. Вона виглядала в десятки разів моторнішою, ніж усі ті люди, яких хлопцеві доводилося зустрічати у Лондоні. Дядько Ендрю кланявся, потирав руки і лупав очима, правду кажучи, смертельно переляканий. Поряд із чаклункою він виглядав геть жалюгідно. Та, як розповідала згодом Поллі, було щось у їхніх обличчях, у їх виразах, що робило їх схожими — особливий погляд, властивий для всіх злих чародіїв, "знак", якого чаклунка не могла найти на обличчі Диґорі. Одне було добре: уздрівши їх разом, Ви вже ніколи не злякалися би дядька Ендрю, так само як хробака після зустрічі з отруйною змією або корови після оскаженілого бугая.

"Фу! — подумав собі Диґорі. — І це він — маг? У жодному разі. А ось вона справді чаклунка!"

Дядько Ендрю далі потирав руки і розкланювався. Він пробував щось дуже чемно сказати, але у нього в роті так пересохло, що не міг видусити зі себе і звуку. Його "експеримент" із перстенями, як він це називав, удався набагато ліпше, ніж сам "експериментатор" того сподівався. І хоча дядько Ендрю цілими роками бавився у магію, він завжди умудрявся уникати небезпеки (наскільки міг) за кошт інших. Нічого схожого на цю подію з ним досі не траплялося.

І тут заговорила Джейдіс. Вона промовила неголосно, проте було щось, у тому тоні таке, що змусило задрижати всю кімнату.

— Де той чаклун, що викликав мене у цей світ?

— А-а… а-а… мадам, — у дядька Ендрю просто відвисла щелепа, — мені випала така честь… найвище задоволення… щонайнесподіваніша радість… якщо тільки я зможу трохи підготуватися… я… я…

— Де той чаклун, йолопе? — повторила Джейдіс.

— Це… це я, мадам. Сподіваюся, Ви пробачите ті… е-е… витівки, які ці неслухняні діти собі дозволили. Я запевняю Вас, що не було жодних намірів…

— Ти?! — грізно перепитала королева. Потім вона сливе одним махом перетнула кімнату і згребла у свою велетенську жменю всю дядькову сиву кучму, а потім за-кинула його голову назад так, що та аж вивернулася. Тоді Джейдіс узялася вивчати його обличчя, достоту так само, як і Диґорі у палаці Черну. Дядько Ендрю кліпав і весь час нервово облизував губи.