Худий - Сторінка 7

Йоргенсен з Норою поставили "Маленьку фугу" Баха. Мімі вихилила одним духом коктейль і попросила Гілберта налити їй ще.

Коли він зрештою сів, то мовив:

– У мене до вас таке запитання: чи можна визначити наркомана за зовнішнім виглядом? – Гілберт затремтів.

– Дуже рідко. А що?

– Просто цікаво. Навіть хронічних наркоманів?

– Чим довше вони колються, тим помітніші зміни, які, одначе, не можуть бути непомильними свідченнями наркоманії.

– І ще, – ніяк не погамовувався хлопець, – як пише Гросс, при пораненні ножем спершу відчуваєш тільки удар, а біль приходить вже потім. Це правда?

– Так, якщо йдеться про серйозне поранення досить гострим ножем. Те ж саме і при кульовому пораненні: спершу тільки поштовх – або навіть і його не помічаєш, якщо це металева кулька з дрібнокаліберки, – і аж потім з'являються відчуття.

Мімі видудлила третю порцію і зазначила:

– Вам не здається, що ви обидва непристойно бездушні, особливо сьогодні, Гілберте, після того, що сталося з Ніком? Піди краще пошукай Дороті, Гіл. Ти мусиш знати її подруг. Подзвони їм. Я певна, що вона невдовзі сама з'явиться, але однаково хвилююсь.

– Вона у нас, – повідомив я.

– У вас? – її здивування, схоже, було щирим.

– Прийшла вдень і спитала, чи зможе перебути в нас якийсь час.

Мімі стримано посміхнулась і похитала головою.

– Ох, уже ці дітоньки! – Та враз насупилась: – Якийсь час?

Я кивнув.

Гілберт, схоже, дочікувався нагоди звернутися до мене з новим запитанням, геть байдужий до розмови. Мімі знову посміхнулась і проказала:

– Шкодую, що вона завдає клопоту вам з дружиною, але то краще, що вона у вас, а не деінде. Коли повернетесь, вона вже заспокоїться. Тож відправте її додому, гаразд? – Вона налила мені коктейль. – Ти надто добрий до неї.

Я промовчав.

– Містере Чарлз, – почав було Гілберт, – чи злочинці, тобто професійні злочинці, як правило…

– Не перебивай мене, Гіле! – просичала Мімі. – Ти відправиш її додому, домовились? – Вона була люб'язна – люб'язна "французька королева", як сказала Дороті.

– Якщо їй так хочеться, хай залишається. Норі вона подобається.

Мімі погрозила мені скрученим пальцем.

– Не бажаю, щоб ти її зіпсував у такий спосіб. Певно, вона вже розповіла про мене купу дурниць?

– Хіба що як ти її відшмагала.

– От, будь ласка! – переможно вигукнула Мімі, паче дістала підтвердження. – Ти мусиш відіслати її додому, Ніку!

Я вицмулив коктейль.

– Отже? – наполягала вона.

– Якщо їй подобається з нами, хай лишається, Мімі. Ми їй раді.

– Та це ж смішно! В неї є сім'я. Її місце тут. – В голосі Мімі забриніло роздратування. – Вона ще дитина. Не треба заохочувати її легковажність.

– Нічого я не заохочую. Але коли вона бажає лишитись – хай лишається.

Від люті блакитні очі Мімі стали ще виразнішими.

– Вона моя дочка, до того ж неповнолітня! Ти дуже лагідно поставився до неї, але в даному разі це твоє ставлення мені байдуже. Якщо ти не пришлеш її додому, я вживу необхідних заходів. Мені б дуже не хотілося неприємностей, – вона нахилилась ближче до мене і докінчила чітко вимовляючи слова, – але вона таки повернеться додому.

– Не варто зі мною сваритись, Мімі.

Вона ніжно глянула на мене, наче збиралася зізнатися в коханні й поцікавилась:

– Це що, погроза?

– О, – відгукнувся я, – тепер мене заарештують за викрадення дітей, утягування неповнолітніх у злочини та такі інші порушення.

– І скажи своїй дружині, – раптом люто просичала Мімі, – щоб не лапала мого чоловіка!

Вибираючи платівку, Нора трималася за рукав Йоргенсена. Обоє здивовано обернулися в наш бік.

– Норо, – проказав я, – місіс Йоргенсен просить тебе не хапати руками містера Йоргенсена.

– Пробачте, будь ласка. – Нора усміхнулася до Мімі, а тоді подивилась на мене і, удаючи занепокоєння, проказала, наче школярка, що декламує вірш: – Ой, Ніку, та ти зблід! Боюся, що не розрахував своїх сил і тепер знову заслабнеш. Даруйте, місіс Йоргенсен, але йому краще поїхати додому і негайно лягти в ліжко. Ви не образитесь на нас?

Мімі відповіла, мовляв, анітрохи. Всі раптом стали вкрай уважні одне до одного. Ми вийшли з готелю і зупинили таксі.

– Отже, – підсумувала Нора, – через свою балакучість ти залишився голодний. Що робитимемо? Повернемося додому і повечеряємо з Дороті?

Я похитав головою.

– Давай-но перепочинемо хоч трохи від Уайнентів. Поїхали до "Макса", поїмо устриць.

– Гаразд. Дізнався щось?

– Нічого.

– Аж прикро, – промовила вона замислено, – який той Йоргенсен красунчик.

– Який же?

– Наче велика лялька. Досада бере.

Після ресторану ми повернулися до свого готелю. Дороті зникла. Я подумав, що передчував це.

Нора обійшла кімнати, подзвонила черговому адміністратору – нічого: ні записки, ні повідомлення на словах.

– Що це може означати? – спитала вона.

Було близько десятої вечора.

– Гадаю, нічого, – відповів я. – Напевне. Хвилює інше: чи не заявиться вона під чаркою о третій ранку з кулеметом, придбаним у "Дитячому світі"?

– Та цур з нею! – відмахнулася Нора. – Перевдягайся і лягай!

11

Коли Нора розбудила мене наступного ранку, рана вже майже не боліла.

– Тебе хоче бачити наш чарівний поліцейський, – повідомила дружина. – Як ти себе почуваєш?

– Жахливо. Не можна пити на ніч. – Я відштовхнув Асту і встав.

Щойно я зайшов до вітальні, як Гілд підвівся із склянкою в руці і посміхнувся до вух.

– От і чудово, містере Чарлз, сьогодні у вас бадьоріший вигляд.

Я потис йому руку і підтвердив, що мені покращало. Ми сіли. Гілд жартівливо насупився.

– Знову те саме – ви мене надурили.

– Надурив?

– Атож, побігли в гості, хоч я мусив урвати допит, щоб дати вам спокій. А я певною мірою сподівався, що маю право на перше інтерв'ю.

– Про це я не подумав, – зітхнув я. – Перепрошую. Ви бачили телеграму, яку надіслав мені Уайнент?

– Мгу. Ми перевіряємо у Філадельфії.

– Тепер щодо револьвера, – почав було я. – Це…

– Якого револьвера? – урвав мене Гілд. – Його так і назвати не можна. Бойок зламаний, механізм заіржавів і не рухається. Якщо з цього пістолета стріляли за останні півроку, то я папа римський. Не варто гаяти час на цей уламок металобрухту.

Я зареготав:

– Нарешті все стало на місце. Цей револьвер дав мені один п'яний, стверджуючи, ніби придбав його в барі за дванадцять доларів. Тепер я йому вірю.

– Наступного разу йому продадуть муніципалітет. Містере Чарлз, між нами, чоловіками, ви розробляєте справу Вулф чи ні?

– Ви ж бачили телеграму від Уайнента.

– Так. На нього ви не працюєте. А загалом?

– Я вже давно не приватний детектив. Зовсім не займаюся розшуком.

– Це я вже чув. А загалом?

– Ну, гаразд. Ні.

Він на хвилю замислився, а тоді продовжив:

– Спитаю в інший спосіб: вас цікавить ця справа?

– Я знаю цих людей, тому, звісно, цікавить.

– Оце й усе?

– Так.

– І ви не збираєтесь узяти в ній участь?

Задзвонив телефон, і Нора пішла відповісти.

– Кажучи відверто, не знаю. Якщо мене і падалі уплутуватимуть у цю історію, невідомо, до чого це призведе.

Гілд покивав головою.

– Розумію. Тільки хочу сказати, що бажав би вам обрати правильний бік у цій справі.

– Тобто не бік Уайнента? Невже він убивця?

– Цього я не можу стверджувати, містере Чарлз, але вам-бо відомо, що він і пальцем не ворухнув, щоб допомогти нам у розшуках злочинця.

У дверях спальні з'явилася Нора:

– Ніку, тебе!

Дзвонив Герберт Маколей.

– Алло, Чарлз! Як твоя рана?

– Все в нормі, дякую.

– Ти отримав звістку від Уайнента?

– Так.

– Я одержав від нього листа, де він повідомляє, що надіслав тобі телеграму. Та ти надто хворий, щоб…

– Ні, я вже бігаю. Якщо ти будеш у себе в конторі після обіду, я зазирну.

– Чудово, – погодився він. – Я на місці до шостої.

Я знову повернувся до вітальні. Нора запросила Гілда на ленч, який для нас був ще першим сніданком. Поліцейський подякував їй за щиру гостинність. Я оголосив, що хочу чогось випити перед їжею. Нора вийшла замовити сніданок і приготувати напої.

Гілд трусонув головою і промовив:

– У вас чарівна дружина, містере Чарлз.

Я урочисто кивнув.

– Якщо вас насправді уплутають у цю справу, як ви кажете, – зазначив він, – мені б хотілося співробітничати, а не суперничати з вами.

– У мене таке саме бажання.

– От і домовились! – зрадів він і підсунув трохи ближче свій стілець. – Не знаю, чи ви мене пам'ятаєте, але коли ви працювали тут, у Нью-Йорку, я патрулював на Сорок третій стріт.

– А, ну звичайно! – ввічливо збрехав я. – Тож-то я дивлюсь щось знайоме… Але в цивільному я не впізнав вас.

– Справді, форма змінює. Будемо вважати наше знайомство запорукою того, що ви не приховуєте невідомі нам факта.

– Сподіваюсь. Я не знаю, що вам відомо, а мені – зовсім небагато. Після вбивства я не бачив Маколея і майже не стежив за газетами.

Знову задзвонив телефон. Нора принесла напої і пішла відповісти на дзвоник.

– Те, що нам відомо, не становить таємниці, – проказав Гілд, – і якщо ви згодні вислухати, я охоче розповім. – Він надпив зі своєї склянки і схвально кивнув. – Але спершу в мене до вас запитання. Коли ви були вчора у місіс Йоргенсен, то повідомили їй про телеграму?

– Так, я сказав, що передав телеграму вам.

– І як вона зреагувала?

– Ніяк. Просто виказала зацікавлення, бо розшукує Уайнента.

Гілд схилив голову набік і примружив одне око.

– Чи не здається вам, що вони можуть діяти у згоді? – Він застережливо підняв руку. – Зрозумійте, я не знаю, з якою метою, ні в який спосіб, – це просто риторичне запитання.

– Все можливо, – погодився я, – та, як на мене, вони не схожі на спільників. А що?

– Гадаю, ви маєте рацію, – промовив він. А тоді замислено додав: – Хоч є певні міркування. – Він насупився. – А втім, вони завжди виникають. Гаразд, містере Чарлз, послухайте, що нам відомо напевне, і як зумієте щось додати, я буду дуже вам вдячний.

Я пробурмотів, що постараюсь.

– Значить так: приблизно третього жовтня Уайнент повідомив Маколея, що мусить на якийсь час поїхати з міста. Хоч він не сказав, ні куди їде, ні з якою метою, Маколею спало на думку, що він вирішив усамітнитись, аби попрацювати над черговим винаходом, – пізніше Джулія Вулф це підтвердила, – і сховався десь в Адірондакських горах. Проте коли адвокат запитав про це у секретарки, вона відповіла, що знає не більше за нього.

– Їй було відомо, що то за винахід?

Гілд похитав головою.

– Як свідчить Маколей, ні.