Худий - Сторінка 8

Єдине відомо, що Уайненту потребувалося приміщення і дорогі прилади чи інструменти, оскільки він дав необхідні вказівки адвокату. Він розпорядився, щоб Маколей обернув усі його цінні напери, облігації та інше майно у гроші – на випадок, коли вони йому знадобляться, – а також провів банковські операції та інші розрахунки від його, Уайнента, імені.

– Весь капітал у розпорядженні довіреного?

– Саме так. І ще: він зажадав отримувати гроші на вимогу готівкою.

– Він завжди вигадував щось несусвітне, – зазначив я.

– Всі такої думки. Та, схоже, він просто підлаштував це, щоб його не вирахували за чеками й не опізнали. Тому й дівчину він не взяв із собою, навіть не повідомив, де він, якщо вірити ЇЇ словам. І відпустив собі бороду… – Гілд наче погладив уявне волосся.

– По самі очі, – докінчив я. – То він в Адірондаку?

Гілд стенув плечима.

– З таким самим успіхом можна назвати і Філадельфію – це єдині версії, підказані нам. Ми шукаємо його в горах, але це непевно. Він може бути й в Австралії.

– Скільки ж грошей готівкою забажав Уайнент?

– Я можу назвати точну цифру. – Гілд витяг з кишені жмут брудних, пожмаканих папірців, видобув найзалапаніший конверт, а решту сховав назад. – Наступного дня після розмови з Маколеєм він узяв сам у банку п'ять тисяч готовими грошима. Двадцять восьмого числа – йдеться, як ви розумієте, про жовтень, – він наказав Маколею зняти для нього ще п'ять тисяч, шостого листопада – дві з половиною тисячі, тисячу – п'ятнадцятого, сім п'ятсот – тридцятого, півтори тисячі шостого – це вже грудня, тисячу вісімнадцятого і п'ять тисяч двадцять другого, напередодні вбивства.

– Близько тридцяти тисяч, – підсумував я. – Чудовий оборот капіталу.

– Двадцять вісім тисяч п'ятсот, якщо бути точним. – Гілд поклав конверт назад у кишеню. – Але це, зрозуміла, ще не все Після тієї першої телефонної розмови Маколей "мусив постійно щось продавати, аби підтримувати рахунок у банку. – Він знову поліз до кишені. – У мене тут список проданого. Бажаєте подивитись?

Я відмовився.

– А як він передавав гроші Уайненту?

– Уайнент повідомляв листом секретарку, коли йому потребувалися гроші, й вона брала їх у Маколея. В нього є розписки.

– А вона як віддавала?

Гілд кивнув.

– Вона казала Маколею, що стрічається у призначених місцях, проте, на його думку, вона знала, де Уайнент, хоч і заперечувала це.

– Можливо, ті п'ять тисяч були при ній, коли її вбили, га?

– І таким чином, маємо ще й пограбування, – Гілд примружив сірі водянисті очі, – він убив її, вимагаючи власні гроші.

– Або ж, – висловив я припущення, – хтось інший убив її з невідомої нам причини, знайшов гроші й залюбки їх привласнив.

– Можливо, – погодився він. – Таке трапляється. А бувають випадки, коли той, хто першим знаходить труп, встигає щось прихопиш, перш ніж зняти тривогу. – Він підняв широку долоню – Звичайно, місіс Йоргенсен… Така пані, як вона… Сподіваюсь, ви не подумали, що я…

– Окрім того, – докинув я, – вона ж була не одна, правда?

– Якийсь час – одна. Телефон у помешканні виявився пошкоджений, тож ліфтер повіз управляючого донизу, щоб той подзвонив у поліцію зі свого кабінету. Але зрозумійте мене вірно: я й гадки не маю, що місіс Йоргенсен повелась якось не так. Така поважна пані не могла…

– А що сталося з телефоном? – урвав я.

У двері подзвонили.

– Я ще не дійшов якогось висновку, – промовив Гілд. – Телефон…

Він замовк, чекаючи, доки офіціант, який прийшов, накриє на стіл.

– Щодо телефону, – продовжив Гілд, коли ми вже сиділи за столом, – повторюю: я ще не дійшов якогось певного висновку. Куля влучила точнісінько в трубку.

– Випадково чи?..

– Я б теж хотів це знати. Така сама куля, як і ті чотири, що їх знайшли в тілі вбитої, але невідомо, чи це був промах, чи зроблено умисно. Надто вже шумний спосіб вивести телефон з ладу.

– Тому постає зрозуміле запитання, – докинув я, – невже ніхто не чув пострілів? Тридцять другий калібр, звичайно, не дробовик, але однаково мали почути.

– Безперечно, – обриджено погодився Гілд. – Зараз вишукалось безліч таких, хто стверджує, нібито чув стрілянину, хоча тоді не знайшли жодного свідка. Нині ж вони ніяк не дійдуть згоди, що насправді чули.

– Таке завжди трапляється, – поспівчував я.

– Цьому мене не вчити. – Він енергійно узявся до їжі. – То про що це я? Ах, так, про Уайнента. Перш ніж поїхати, він віддав свою квартиру, а речі перетягнув до сховища. Ми переглянули ті речі, однак не знайшли нічого такого, що вказувало б, куди він повіявся або принаймні над чим працював, – це теж могло нам допомогти. Невдача чекала і в його лабораторії на Першій авеню. Приміщення було замкнене, відколи він поїхав, лише секретарка зазирала туди раз чи двічі на тиждень, щоб навести лад і забрати пошту. Та і в пошті, яка назбиралася після загибелі секретарки, не було нічого цікавого. Так само, як і в квартирі небіжчиці. – Він посміхнувся до Нори: – Гадаю, вам все це страшенно нудно, місіс Чарлз?

– Нудно? – здивувалась вона. – Та я аж тремчу з цікавості.

– Жінкам більше подобаються пристрасті, – кахикнув він, – романтика. Так чи так, ніщо не вказувало на його місцезнаходження, доки він подзвонив у п'ятницю Маколею, щоб домовитись про зустріч о другій годині у вестибюлі готелю "Пласа". Маколея не було, тож він залишив йому записку.

– Маколей був у нас, – повідомив я, – на ленчі.

– Він сказав мені. Гаразд. Маколей прийшов до "Пласи" лише близько третьої і не знайшов там Уайнента. Не було його прізвища і в книзі адміністратора. Маколей змалював його зовнішність – з бородою і без бороди, – одначе ніхто не пригадав, що такого бачив. Адвокат подзвонив до своєї контори, проте Уайнент більше не озивався. Джулія Вулф, якій Маколей зателефонував після цього, сказала, мовляв, і гадки не має, що Уайнент у місті, хоч, на думку адвоката, це була брехня, бо напередодні він сам дав їй п'ять тисяч доларів, знаючи, що Уайнент за ними прийде. А проте він нічого їй не сказав, поклав трубку і зайнявся своїми справами.

– Якими справами? – поцікавився я.

Гілд застиг із куснем булки в роті.

– Думаю, це неважко буде з'ясувати. Я дізнаюсь. Оскільки на нього не падала підозра, ми це обминули, проте зовсім не важко з'ясувати, яке в кожного алібі.

Я заперечливо похитав головою, відчувши запитання, що він його не наважився задати.

– Я ні в чому його не підозрюю, окрім хіба того, що він адвокат Уайнента і знає більше, ніж каже.

– Напевно. Я розумію. Але, гадаю, саме для цього 1 наймають адвокатів. Тепер щодо дівчини: Джулія Вулф – швидше за все було її несправжнє ім'я. Остаточно ми це ще не з'ясували, але з упевненістю можна сказати, що вона була зовсім не тією людиною, на яку Уайненту варто було покладатися в цій справі – тобто знаючи її минуле.

– Вона мала судимість?

Гілд кивнув:

– Це доволі заплутана історія. Зо два роки до того, як поступити секретаркою до Уайнента, дівчина сіла на шість місяців у в'язницю в Клівленді по звинуваченню у шантажі. Під ім'ям Роди Стюарт вона спокушала чоловіків, а потім погрожувала жертві розкриттям зв'язку.

– Гадаєте, Уайнент знав про це?

– Уявлення не маю. Не думаю, щоб він довірився їй, якби знав, але стверджувати напевне нічого не можна. Кажуть, він втратив голову від неї, а ви ж бо знаєте, якими дурними стають тоді чоловіки. А вона наставляла йому роги з тим Шепом Мореллі та його приятелями.

– Ви справді маєте щось проти Мореллі? – поцікавився я.

– Це не пов'язане з убивством, – похмуро пояснив він, – ми розшукували його за інше. – Гілд насупив руді брови – Хотілося б знати, що його змусило прийти до вас. Звичайно, ці "голочники" на все здатні, а проте цікаво.

– Я розповів усе, що знаю.

– В мене нема сумнівів, – запевнив він. Потім обернувся до Нори: – Сподіваюсь, ви не подумали, що ми надто брутальні з Мореллі? Бачте, ви б мусили…

Нора усміхнулась, сказала, мовляв, усе чудово розуміє, і налила Гілду кави.

– Дякую, ласкава папі.

– А що значить "голочпик"? – спитала вона.

– Наркоман.

Вона глипнула на мене.

– Невже Мореллі був?.. – Геть одурілий.

– Чому ж ти мені не сказав про це? – обурилась вона. – Я все проґавила! – Вона вийшла з-за столу і рушила до спальні, де задзвонив телефон.

– Чи збираєтесь ви притягти його до суду за напад? – запитав Гілд.

– Ні, якщо ви не вимагатимете.

Він похитав головою і байдуже відказав, ховаючи в очах цікавість:

– Гадаю, у нас і так вистачить звинувачень проти нього.

– Ви не доказали про дівчину.

– Ах, так, – погодився він. – Ми встановили, що вона досить часто не ночувала вдома – по дві-три ночі. Можливо, саме тоді вона стрічалася з Уайнентом. Не знаю. Принаймні у версії Мореллі, що він з нею не бачився вже близько трьох місяців, ми не знайшли невідповідностей. Що ви про це думаєте?

– Те ж саме, що і ви, – відповів я. – Минуло близько трьох місяців, як Уайнент кудись поїхав, – це може щось означати, а мо', й ні.

Зайшла Нора і сказала, що мене кличе до телефону Гаррісон Квін. Він повідомив, що продав облігації, які я збирався списати з рахунку, і назвав ціну.

– Ти не бачився з Дороті Уайнент? – спитав я.

– Ні, після вечірки у вас не бачився, але зустрічаюся сьогодні в барі "Пальма". Якщо відверто, то вона просила тобі цього не казати. А що ти думаєш про золото, Ніку? Ти багато втратиш, якщо не придбаєш ті акції. Наші західні дикуни готові оголосити інфляцію, щойно збереться конгрес, це вже напевне, хай навіть не тоді, то пізніше вони обов'язково це зроблять. А я тобі казав, якщо пригадуєш, ще минулого тижня, що ходять чутки про поклади…

– Гаразд, – урвав його я і наказав придбати кілька акцій золотих рудників по курсу дванадцяти з половиною.

Він пригадав, що бачив у газетах повідомлення про моє поранення. А проте зовсім не поцікавився подробицями й пропустив повз вуха мої запевняння, що я почуваюся добре.

– Гадаю, на кілька днів наша лавочка прикриється, – зітхнув він з удаваним смутком. – Послухай, у вас є квитки на сьогоднішнє відкриття театрального сезону. Якщо ви не підете, то я б міг…

– Ми збираємось. Щиро дякую за турботу.

Він зареготав і попрощався.

Коли я повернувся до вітальні, зі стола вже прибрали. Гілд влаштувався зручно на дивані, а Нора саме йому розповідала:

– … мусимо кудись тікати на різдвяні свята, бо мої родичі просто не дають спокою – якщо ми вдома, вони збігаються до нас або ж нам доводиться тягтися до них, а Ніка це дратує.

Аста в кутку облизувала лапи.