Худий - Сторінка 10

Вони мене не помічали, доки я став поруч із Дороті й привітався:

– Привіт, дітки!

На Дороті була та сама сукня, що й під час нашої останньої зустрічі.

Дівчина вирячилась на мене, потім зиркнула на Квіна і спалахнула.

– Ти все йому розповів!

– Маленька сьогодні сердита, – весело пояснив Квін. – Я придбав тобі ті акції. При бажанні можеш купити ще. Що питимеш?

– Віскі з пивом. Ти чудова гостя, Дороті – накивала п'ятами, не надряпавши й слова.

Дороті повернулась до мене. Подряпини на її обличчі по-бліднішали, синців майже не було видно, губи не виглядали припухлими.

– Я вам вірила! – проказала вона, трохи не плачучи.

– Ти про що?

– Ви все чудово розумієте. Навіть коли ви пішли на обід до мами, я вам ще вірила.

– То й що?

– Вона сьогодні геть люта, – устряв Квін. – Не дратуй її краще. – Він узяв дівчину за руку. – Ну-бо, ну-бо, люба, заспокойся…

– Стули пельку, прошу! – Дороті висмикнула свою руку. – Ви розумієте, про що йдеться, – звернулася вона до мене. – Ви посміялися з Норою у мами з мене й…

Зрештою я збагнув, що сталося.

– Це вона так тобі сказала, а ти й повірила? – розреготався я. – У двадцять років даєш себе дурити, як маленька. Вона, напевно, подзвонила тобі, щойно ми вийшли. У нас спалахнула суперечка, і ми швидко забралися геть.

Дороті похнюпила голову і жалібно простогнала:

– Боже, яка я дурепа! – Вона вчепилася за мене обома руками. – Знаєте що? Ходімо до Нори! Я мушу негайно перед нею вибачитись. Я просто паршивка. Так мені буде й треба, якщо вона…

– Звичайно. Але в нас ще гора часу. Спершу скропимо душу.

– Братику Чарлз, – озвався Квін, – дозволь потиснути твою мужню руку. Ти повернув сонце нашій крихітці й радість мені… – Він перехилив склянку. – Нумо, ходімо до Нори! Питво там не гірше й коштує дешевше.

– А то б лишився тут краще? – запропонувала Дороті.

Він розреготався і похитав головою.

– Тільки не я. Ніка ти, може, ще й умовиш, а я не відчеплюсь від тебе. Цілий день я терпів твоє скиглення, тепер хочу насолодитись теплом.

Коли ми прийшли до "Номенді", то знайшли у Нори Гілберта Уайнента. Він поцілував сестру, потис руку мені, а потім, після того як був представлений, – і Гаррісону Квіну.

Дороті відразу кинулась гаряче, безладно і довжелезно вибачатися перед Норою.

– Облиш! – зупинила її та. – Справа не варта й дірки з бублика. Якщо Нік сказав тобі, буцімто я образилась чи розсердилась, то він просто грецький брехун. Скидай-но своє пальто!

Квін ввімкнув радіоприймач. Саме вибивали часові сигнали. Після останнього удару годинник показував п'ять годин 31 хвилину і 15 секунд за середнім південно-східним американським часом.

– Візьми на себе обов'язки бармена, – звернулася Нора до Квіна. – Ти ж бо знаєш, де все стоїть. – Вона пішла зі мною до ванної. – Де це ти її знайшов?

– У барі. А що тут робить Гілберт?

– Прийшов побачитися з нею, як він каже. Дороті вчора не ночувала вдома, і він вирішив, що вона й досі в нас. – Нора розсміялась. – А проте він особливо не засмутився, не знайшовши її тут. За його словами, вона завжди кудись тікає, бо хвора на дромоманію. Це така цікава похідна від материнського комплексу. Гілберт каже, що вичитав у Стікеля, мовляв, хворі на дромоманію виявляють ще й клептоманічні нахили, і став скрізь розкидати свої речі, щоб перевірити, чи не поцупить вона абищо, одначе нічого такого не помітив.

– Він зовсім ще дитина. Чи казав він щось про батька?

– Ні.

– Мабуть, ще не знає. Уайнент зробив спробу самогубства в Аллентауні. Гілд з Маколеєм виїхали туди. Я вагаюсь, чи казати про це дітям. І бажав би знати, чи це не Мімі напутила хлопця прийти сюди?

– Не думаю, але якщо ти…

– Просто цікаво, – заперечив я. – Він давно тут?

– Близько години. Хороший хлопчик. Вчить китайську і пише працю про свідомість і віру – не по-китайськи, звичайно. А ще вважає, що Джек Окі блискучий комік.

– Я теж такої думки. Ти не надудлилась?

– Не дуже.

Коли ми повернулися до вітальні, Дороті з Квіном танцювали під пісеньку "їді була леді".

Гілберт відклав журнал, який розглядав, і ввічливо поцікавився, чи одужав я після поранення.

Я запевнив, що вже одужав.

– А ось я ніколи не був поранений, так щоб по-справжньому, – провадив далі хлопець, – щоб запам'яталось. Я пробував сам себе поранити, але то, звичайно, зовсім не те. Тільки відчув незручність, роздратування й упрів.

– Але так воно й буває, – зазначив я.

– Справді? А я гадав, що це мусить бути більш… ну, більш незвичним. – Він підсунувся ближче до мене. – Я ще стільки всього не знаю. Зовсім малий, ще не встиг набути життєвого… Містере Чарлз, якщо ви зайняті чи не маєте бажання, скажіть відверто, але я б дуже хотів побалакати з вами наодинці, коли ніхто не заважатиме. В мене стільки запитань, на які ніхто, окрім вас, не дасть відповіді й…

– Сумніваюся, – урвав його я, – але з радістю посиджу з тобою будь-коли.

– Ви дійсно не проти? Чи це звичайнісінька ввічливість?

– Ні, тільки я хотів сказати, що сумніваюся, чи зможу бути такою мірою корисним, як ти на те сподіваєшся. Все залежатиме від того, про що ти бажаєш дізнатися.

– Скажімо, про канібалізм, – відказав він. – Йдеться не про Африку чи Нову Гвінею… Людожерство в Сполучених Штатах. Чи багато зафіксовано випадків?

– Зараз – жодного. Принаймні я не чув.

– То раніше, значить, траплялись?

– Не знаю, як багато, але траплялись – і до, і після колонізації. Одну хвилинку, зараз я тобі наведу приклад. – Я підійшов до книжкової полиці й витяг примірник "Знаменитих злочинів у Америці" Дюка – книжку, що її Нора надибала в якійсь поганенькій книгарні, відшукав потрібне місце й простягнув хлопцеві. – Тут небагато, три-чотири сторінки.

"АЛЬФРЕД ДЖ. ПЕКЕР, "ЛЮДОЖЕР" УБИВ П'ЯТЬОХ СВОЇХ СУПУТНИКІВ У ГОРАХ ШТАТУ КОЛОРАДО, ПОГРАБУВАВ I З'ЇВ IX.

Восени 1873 року двадцятеро сміливців вирушили у пошуках золота із Солт-Лейк-Сіті, штат Юта, в бік Сан-Хуана. Наслухавшись балачок про можливість легко розбагатіти, вони спершу виглядали безтурботними, сповненими райдужних надій. Та ось минули тижні, а що навколо були самі пустельні землі й засніжені гори, мандрівники почали занепадати духом. Чим далі вони просувались, тим негостиннішим видавався той край, і зрештою вони з розпачем усвідомили, що можуть знайти єдине – голодну смерть.

Коли золотошукачі вже майже упокорились долі, то побачили удалині індіанське поселення, і хоча не знали, як поставляться до них червоношкірі, вирішили, що краще вже загинути, ніж померти від голоду, – тож рушили туди.

Щойно вони наблизились до поселення, їх приязно зустрів індіанець і проводив до вождя Аурея. На їхній подив, індіанці виказали їм глибоку повагу і переконували залишитися в поселенні, щоб повністю оклигати після незгод.

Кінець кіпцем шукачі щастя вирішили зробити ще одну спробу, обравши за орієнтир форт Лос-Пінос. Аурей намагався відмовити їх від подальшої подорожі й зумів переконати десятьох з групи повернутися назад до Солт-Лейк-Сіті. Решта десятеро твердо вирішили продовжувати путь, тож Аурей забезпечив їх провізією і порадив рухатися берегом річки Ганнізон, названої на честь лейтенанта Ганнізона, вбитого тут 1852 року. (Див. нарис про життя Джозефа Сміта, засновника секти мормонів.)

Альфред Дж. Пекер очолив групу, яка продовжила подорож, оголосивши, мовляв, чудово знає місцевість і легко зможе знайти шлях. Коли його група трохи відійшла від поселення, він повідомив, що у верхоріччі Ріо-Гранде щойно відкрили багаті копальні, й викликався проводити туди.

Четверо з десятьох шукачів заперечили, що треба дотримуватись настанов Аурея, одначе решта п'ятеро – Сван, Міллер, Нун, Белл і Хамфріс – піддались умовлянням Пекера і рушили до копалень.

З тих чотирьох, що пішли берегом річки, двоє померли від голоду й холоду, але інші двоє в лютому 1874 року зрештою досягнули форта Лос-Пінос, подолавши безліч неймовірних труднощів. Генерал Адамс, який на той час керував фортом, якнайтурботливіше поставився до страждальців. Оклигавши, мандрівники повернулися на Велику землю.

У березні 1874 року, коли генерала Адамса викликали у справах до Денвера й він був у від'їзді, одного сніговійного ранку службовців форту, які саме снідали, налякав дикунського вигляду чоловік, що з'явився на порозі й став благати притулку та їжі. Хоча обличчя його було вкрай виснажене, а шлунок не сприймав запропонованих харчів, прибулець не справляв враження охлялого чи заслаблого. Він розповів, що його звати Пекер і що його, хворого, кинули напризволяще п'ять супутників, залишивши, щоправда, рушницю, з якою він і прийшов.

Пекер прожив у форті десять днів, користуючись гостинністю службовців, а тоді вирушив до містечка Сакуачі, пояснивши, що збирається до штату Пенсільванія, де мешкає його брат. У Сакуачі Пекер почав пити без просипу, й виявилось, що він напханий грошима. А що під чаркою він розповів безліч суперечливих історій про долю своїх супутників, то зрештою виникла підозра, що він просто підступно їх убив.

Саме в той час генерал Адамс повертався з Денвера і зупинився в Сакуачі в будинку Отто Мірса, де йому порадили заарештувати Пекера і перевірити справедливість його слів. Генерал вирішив відвезти Пекера назад до форту, і коли вони по дорозі зупинилися в будиночку майора Дауні, то зустріли там тих десятьох золотошукачів, які послухалися індіанського вождя й припинили похід. З'ясувалося, що більшість тверджень Пекера були брехнею, тож генерал вирішив глибоко дослідити справу; Пекера зв'язали й так діставшій до форту, де утримували під суворим наглядом.

Другого квітня 1874 року два вкрай перелякані індіанці прибігли до форту, тримаючи в руках смужки м'яса, які вони називали "тілом білої людини", й свідчили, що знайшли їх неподалік від форту. А що лежав сніг і стояли страшенні морози, м'ясо чудово збереглося.

Коли Пекер побачив ті речові докази, то аж посинів і з глухим стогоном поточився на підлогу. Його привели до тями, й він, благаючи на помилування, дав приблизно таке свідчення: "Коли ми з тими п'ятьма залишили селище Аурея, то гадали, що у нас вистачить харчів на довгу і важку подорож, одначе наші запаси швидко розтанули, й ми опинилися на межі голодної смерті. Кілька днів ми ще протримались на корінцях, які викопували із землі, але ті корінчики були геть непоживні, а птахи й звірі поховалися від страшного морозу – тож становище стало безнадійним.