Іди, вартового постав - Сторінка 2

Показався провідник і, вишкіривши зуби, сказав: вибачте, мало не забув. Джін-Луїза посміхнулася у відповідь і з нетерпінням почала чекати на носія, який мусив опустити жовті сходинки. Він допоміг їй зійти, вона і йому дала дві банкноти. Батька видно не було.

Вона глянула у бік вокзалу і побачила на маленькій платформі високого чоловіка. Той стрибнув з платформи і побіг їй назустріч. Потім схопив її у ведмежі обійми, відсторонив, поцілував у губи спершу міцно, а тоді ніжно.

— Не тут, Генку,— прошепотіла вона, дуже задоволена.

— Мовчи, дівчино,— відповів він, повернувши до себе її обличчя,— Я цілуватиму тебе і на сходах суду, якщо схочу.

Володарем прав на поцілунки з нею на сходах суду був Генрі Клінтон, її давній друг, приятель її брата, і якщо він і далі цілуватиме її отак, то і майбутній її чоловік. Любися з ким хочеш, але одружуйся тільки з рівними собі — цей припис для неї був на рівні інстинкту. Генрі Клінтон був рівнею Джін-Луїзі, тож цей припис не вважався їй аж надто суворим.

Вони підійшли під руку до колії забрати її валізу.

— Як там Атикус? — спитала вона.

— Сьогодні в нього прихопило руки й плечі.

— І він не може сидіти за кермом, так?

Генрі напівзігнув пальці правої руки і сказав:

— Це найбільше, що йому вдається. Коли у нього такі напади, міс Александрі доводиться зав'язувати йому шнурки і застібати ґудзики. Він і леза до гоління не здатен утримати.

Джін-Луїза похитала головою. Вона вже була достатньо доросла, щоб не скаржитися на несправедливість долі, але недостатньо доросла, щоб змиритися з каліцтвом батька без бою.

— Невже нічого не можна вдіяти?

— Ти же знаєш, що нічого,— сказав Генрі.— Він приймає по сімдесят гранів аспірину на день — і все.

Генрі підняв важку валізу, і вони попрямували до машини. Джін-Луїзі подумалося: а як поводитиметься вона сама, коли прийде її час терпіти біль день у день? Навряд чи як Атикус: якщо вона у нього питала, як він почувається, він відповідав правду, але сам ніколи не скаржився; характер у нього не змінився, тож аби дізнатися, як йому ведеться, треба було розпитувати. Генрі дізнався про його хворобу цілком випадково. Якось, коли вони зайшли до судового архіву в пошуках права власності на одну земельну ділянку, Атикус витягнув товстелезну іпотечну книгу, пополотнів і впустив її.

"Що трапилося?" — спитав Генрі. "Ревматоїдний артрит. Можеш її підняти?" — відповів Атикус. Генрі спитав, як довго він хворіє, Атикус сказав — півроку. А Джін-Луїза знає? Ні. Тоді краще їй повідомити. "Якщо ти їй скажеш, вона приїде сюди і спробує зі мною панькатися. Єдиний вихід — просто не здаватися". Тема була закрита.

— Хочеш за кермо? — спитав Генрі.

— Не верзи дурниць.

Хоча Джін-Луїза була пристойним водієм, проте терпіти не могла мати справу з механізмами, трохи хитромудрішими за англійську булавку: складані садові стільці її неймовірно дратували, вона так і не навчилася їздити на велосипеді чи друкувати на машинці; рибу ловила простою вудочкою. Її улюбленою грою був гольф, бо там вимагалися лише ключка, маленький м'ячик і настрій.

З неприхованою заздрістю Джін-Луїза споглядала, як невимушено й майстерно Генрі веде машину. Автомобілі — його слуги, подумала вона.

— Гідропривід? Автоматична трансмісія? — спитала вона.

— Точно!

— А раптом все вимкнеться, і як ти свої передачі переключатимеш? Ото буде лихо!

— Але все не може вимкнутися водночас.

— Звідки ти знаєш?

— Віра — вона така. Іди до мене.

Непохитна віра в "Дженерал моторс". Джін-Луїза поклала голову йому на плече.

— Генку,— сказала вона невдовзі.— Що ж там сталося насправді?

Це був їхній давній жарт. Просто під правим оком у Генка починався рожевий шрам, що тягся до кінчика носа і перетинав по діагоналі верхню губу. Генк мав шість вставних передніх зубів, і навіть Джін-Луїзі не вдалося примусити його вийняти їх і показати їй. Таким він повернувся додому з війни. Один німець, радше щоб виявити своє незадоволення з приводу кінця війни, ніж із будь-яких інших міркувань, ударив його в обличчя кольбою гвинтівки. Джін-Луїза вирішила вважати цю історію вірогідною, хоча за існування гармат, що стріляють аж за горизонт, боїнгів В-17, крилатих ракет "Фау" тощо Генрі навряд чи наближався до німців на відстань плювка.

— Гаразд, люба, зізнаюся,— сказав він.— Ми залізли у винний льох у Берліні. Всі страшенно перепилися, а тут розпочався бій,— ти ж хочеш почути таке, у що можна повірити? А тепер ти підеш за мене заміж?

— Поки що ні.

— Чому?

— Хочу бути, як доктор Швейцер[4], і гратися, поки мені не виповниться тридцять.

— Непогано він погрався,— похмуро промовив Генрі.

Джін-Луїза ворухнулася під його рукою.

— Ти ж розумієш, про що я.

— Розумію.

Немає кращого хлопця за Генрі Клінтона, так казали всі в Мейкомі. Джін-Луїза з цим погоджувалася. Генрі був родом з південної околиці округу. Батько його покинув матір невдовзі по народженню Генрі, й вона працювала день і ніч у своїй маленькій придорожній крамничці, щоб Генрі зміг отримати у Мейкомі пристойну середню освіту. Відтоді як йому виповнилося дванадцять років, Генрі мешкав навпроти будинку Фінчів, і це одне підвищувало його статус: він був сам собі хазяїн, вільний від авторитаризму куховарок, двірників і батьків. Він був на чотири роки старший за Джін-Луїзу, і тоді це було дуже важливо. Він її дражнив, вона його обожнювала. Коли Генрі виповнилося чотирнадцять, померла його мати, майже нічого йому не залишивши. Атикус Фінч подбав про ті невеличкі гроші, що виручили від продажу крамнички,— мало не всі вони пішли на похорон,— потай додав свої власні, а також улаштував Генрі працювати після уроків у супермаркеті "Джитні Джангл". Генрі закінчив школу, пішов до армії, а по війні вступив до університету, де вивчав право.

Приблизно у той самий час раптово помер брат Джін-Луїзи, і коли увесь той кошмар закінчився, Атикус, який завжди сподівався передати свою адвокатську практику синові, роззирнувся навколо у пошуках іншого юнака. Цілком природно, що він обрав Генрі, і згодом той став його помічником, його очима і його руками. Генрі здавна поважав Атикуса Фінча, повага ця швидко переросла у приязнь, і Генрі дивився на Атикуса як на батька. Проте на Джін-Луїзу він ніколи не дивився як на сестру. За ті роки, що він їх провів на війні та в університеті, вона перетворилася з непосидючої довготелесої істоти в комбінезоні на цілком пристойне людське створіння. Він почав зустрічатися з нею під час її щорічних двотижневих приїздів додому, і хоча вона й надалі стрибала, як тринадцятирічний хлопчисько, і відмовлялася від усього, що прикрашає жіноцтво, Генрі знаходив у ній щось настільки жіночне, що закохався. На неї було приємно дивитися, з нею було приємно проводити багато часу, але назвати її приємною людиною в багатьох сенсах було важко. Джін-Луїза мала від природи невгамовний дух, який робив її непередбачуваною, і все ж таки Генрі знав, що вона — саме та, що йому потрібна. Він її захищатиме, він з нею одружиться.

— Втомив тебе Нью-Йорк?

— Ні.

— Дай мені на ці два тижні свободу дій, і я тебе так утомлю, що й не сказати.

— Ти робиш мені непристойну пропозицію?

— Так.

— Тоді пішов під три чорти.

Генрі зупинив машину. Вимкнув запалювання, обернувся і поглянув на Джін-Луїзу. Вона знала, коли він стає серйозним: його коротко стрижене волосся настовбурчувалося, обличчя наливалося жаром, шрам червонішав.

— Люба, ти хочеш, щоб я висловився, як годиться джентльмену? Міс Джін-Луїзо, я вже досяг економічного статусу, коли здатен забезпечити двох людей. Я, подібно до біблійного Ізраїля, працював сім років на виноградниках університету і на пасовиськах твого батька, щоб завоювати тебе...

— Я попрошу Атикуса додати ще сім років.

— Злюка.

— А ще,— сказала вона,— взагалі-то, це був Яків. Хоча ні, це той самий чоловік. Там вічно у кожному третьому вірші змінюють їхні імена... Як поживає тітонька?

— Ти ж чудово знаєш, що з нею все гаразд уже тридцять років поспіль. Не відхиляйся від теми.

Брови Джін-Луїзи затремтіли.

— Генрі,— промовила вона офіційним тоном,— я матиму з тобою роман, але заміж за тебе не піду.

Це було саме так.

— Не будь дитиною, Джін-Луїзо, дідько б тебе ухопив! — аж просичав Генрі й, забувши про найновіші досягнення "Дженерал моторс", ухопився за важіль передач і щосили вчавив ногою педаль трансмісії. Це не спрацювало, і тоді він шалено закрутив ключем запалювання, натиснув на якісь кнопки, і велика машина неквапно і плавно покотилася по шосе.

— Повільно швидкість набирає, атож? — сказала вона.— Не годиться для міста.

Генрі сердито на неї зиркнув.

— Що ти хочеш цим сказати?

Ще хвилина, і вони посваряться. Він не жартував. Краще його розлютити, щоб він замовк, тоді вона зможе все обміркувати.

— Де це ти роздобув цю огидну краватку?

Ну от.

Насправді Джін-Луїза в нього майже закохана. Ні, тут "майже" не буває, подумала вона: або закохана, або ні. Кохання — єдина на світі річ, яка не допускає двозначності. Звісно, існують різновиди кохання, але в одному вони подібні — або любиш, або не любиш.

Джін-Луїза належала до тих людей, які, зіткнувшися з легким виходом із ситуації, завжди шукатимуть важкий. Легкий вихід у цій ситуації — це одружитися з Генрі, й хай він на неї гарує. Мине кілька років, у них підростуть діти, і тут з'явиться той чоловік, за якого їй і треба було виходити заміж. Тоді почнуться сердечні муки, гарячка, збентеження, довгі погляди одне на одного на сходах пошти,— і всі будуть нещасні. А коли закінчиться увесь той лемент і благородство, зостанеться лише жалюгідний романчик у дусі містечкової псевдоаристократії і побудоване власноруч пекло, обладнане найновішими електроприладами компанії "Вестингауз". А Генк на таке не заслуговує.

Ні. Наразі вона зостанеться на кам'янистому шляху стародівоцтва. І Джін-Луїза заходилася встановлювати почесний мир.

— Любий, мені шкода, чесно, шкода,— сказала вона, і це була правда.

— Все нормально,— Генрі злегка ляснув її по коліну.— Просто іноді я ладен тебе вбити.

— Я знаю, що буваю нестерпна.

Генрі поглянув на неї.

— Ти дивовижна, кохана. Зовсім не вмієш лицемірити.

Джін-Луїза підвела на нього очі.

— Ти про що?

— Бачиш, зазвичай жінки, доки не здобудуть собі чоловіка, усміхаються йому і в усьому потурають.