Іди, вартового постав - Сторінка 26

Я ніколи над цим не замислювалася.

— Боже праведний,— стиха промовив доктор Фінч.

Він зробив зриму спробу опанувати своє роздратування: підійшов до плити і прикрутив газ під кавником. Налив дві чашки киплячого чорного напою і поставив їх на стіл.

— Джін-Луїзо,— сказав дядько сухо,— не більш як п'ять відсотків населення Півдня бачили навіч бодай одного раба, я вже не кажу — володіли хоч одним рабом. Отже, щось мало роз'ятрити решту дев'яносто п'ять відсотків.

Джін-Луїза дивилася на дядька, не розуміючи, до чого він веде.

— Тобі ніколи не спадало на думку, ти ніколи, бодай на миті", не усвідомлювала, що ця територія була окремою державою? Попри всі політичні зв'язки — державою зі своїм власним народом? Суспільством вельми парадоксальним, зі страхітливою нерівноправністю, але з власною гідністю тисяч особистостей, які мерехтіли, як світлячки серед ночі? Жодна війна ще не велася зі стількох різноманітних причин, які злилися в одну причину, ясну як день. Люди воювали заради збереження своєї ідентичності. Своєї політичної ідентичності та своєї особистої ідентичності.

Голос доктора Фінча пом'якшав.

— Нині, в нашу добу реактивних літаків і передозувань наркотиків, здається ідеалізмом, що людина пішла воювати за щось настільки незначуще, як рідна країна,— він примружився.— Ні, Скауте, оті неотесані, неосвічені люди боролися, доки їх майже цілковито не винищили, щоб зберегти те, що в наш час вважається єдиним привілеєм художників і музикантів.

Джін-Луїза зробила відчайдушну спробу повернути дядька до своєї проблеми.

— Але ж то було понад... майже сто років тому, сер.

Доктор Фінч широко усміхнувся.

— Та невже? Залежить від того, як дивитися. Якби ти сиділа десь на тротуарі в Парижі, ти б мала рацію. Але подивися на це з іншого боку. Ті, хто залишився в живих з тієї маленької армії, народили дітей,— Боже, як же вони розмножувалися! — Південь пережив Реконструкцію з єдиною усталеною зміною у політиці: було скасовано рабство. Людей стало не менше, ніж до Війни, а навіть більше. Їх не вдалося знищити. Їх змішали з землею, а вони піднялися. З'явився Тютюновий Шлях, а з ним найпотворніший, найганебніший його прояв: порода білих людців, яка жила у відвертій економічній конкуренції зі звільненими неграми. Багато років ці білі людці були переконані, що кращими за чорних братів їх робить колір їхньої шкіри. Ці білі були такі самі брудні, так само смерділи, жили в таких самих злиднях. Тепер вони мають більше, ніж будь-коли за своє існування, вони мають усе, крім виховання, вони позбулися свого ганебного тавра, але вони плекають своє похмілля ненависті...

Доктор Фінч підвівся і налив ще кави. Джін-Луїза спостерігала за ним. "Господи,— подумала вона,— але ж мій рідний дідусь воював на тій війні. Батько Атикуса і дядька Джека. Він був тоді зовсім юним. Він бачив нагромадження трупів, бачив, як струменить кров з пагорбів Шайло[39]..."

— Так от, Скауте,— провадив дядько,— зараз, саме в цю мить, нам нав'язується певна політична ідея, цілком чужа Півдню, але Південь до неї не готовий, і ми знову опинилися в тому самому скрутному становищі. Як повторюються часи, так повторюється й історія, а оскільки людина залишається людиною, вона зовсім не схильна сприймати уроки історії. Я лише молюся, щоб цього разу ми мали відносно безкровну Реконструкцію.

— Я не розумію.

— Подивися на всю країну. Там уже давно дослухаються до думки Півдня. Освячене часом і законом розуміння власності — інтерес людини до цієї власності й відповідальність за неї — майже вийшло з ужитку. Ставлення людей до відповідальності уряду змінилося. Біднота піднялася, вимагає і отримує те, що їй належить,— а подеколи і більше того, що їй належить. Багатіїв обмежують в отриманні більшого. Людина готується до холодних вітрів старості не самотужки, а завдяки уряду, який проголошує, що не вірить, ніби людина здатна сама про себе подбати, тому її примушують відкладати на старість. Всі ці дивовижні дрібнички стали невід'ємною частиною діяльності нинішнього уряду. Америка перетворилася на чудовий новий атомний світ, а Південь лише розпочинає промислову революцію. Ти роззиралася навколо оці сім чи вісім років, ти помітила новий клас людей на Півдні?

— Новий клас?

— Що з тобою, дитино? Де тепер фермери-орендарі? На заводах і фабриках. Де тепер батраки? Там само. Ти бачила, хто мешкає у тих білих будиночках на тому кінці міста? Мейкомський новий клас. Ті самі хлопці й дівчата, які ходили з тобою до школи і виросли на крихітних фермах. Твоє покоління.

Доктор Фінч смикнув себе за ніс.

— Ці люди — улюбленці федерального уряду. Уряд видає їм кредити на будівництво, надає їм безкоштовну освіту за службу в армії, забезпечує їм пенсії за віком і декілька тижнів по втраті роботи виплачує грошову допомогу...

— Дядьку Джеку, ти — старий цинік.

— Який цинік, у дідька! Я просто старигань зі здоровим глуздом і з органічною недовірою до патерналізму й управління у великих дозах. Твій батько такий самий...

— Якщо ти ще скажеш, що влада розбещує, а абсолютна влада розбещує абсолютно, я жбурну в тебе чашку з кавою.

— Єдине, чого я боюся в нашій країні, це що колись її уряд стане такою велетенською потворою, аж розтопче найменшого з нас, а тоді тут і жити буде не варто. Америка поки що залишається унікальною в цьому виснаженому світі тільки тому, що в ній людина може досягти вершин завдяки власному розуму, або піти під три чорти, якщо того хоче сама, але таке надовго не залишиться.

Доктор Фінч усміхнувся, як приязний проноза.

— Лорд Мельбурн якось сказав, що єдиними справжніми функціями уряду мають бути запобігання злочинам і дотримання угод, а я до цього додам ще одне, тому що живу, хоч і проти своєї волі, у двадцятому столітті: забезпечення загальної оборони.

— Дещо туманне твердження.

— Дійсно. Нам надано дуже багато свободи.

Джін-Луїза зіперлася ліктями на стіл і обхопила руками голову. З дядьком щось негаразд. Він цілеспрямовано звертається до неї з красномовним незрозумілим закликом і водночас цілеспрямовано ухиляється від головної теми. Він спрощує одне, перескакує через інше, пересмикує і робить фінти. Цікаво чому. Його було так легко слухати, він так заколисував своїм лагідним дощиком зі слів, що Джін-Луїза прогледіла відсутність рішучих жестів і зливи його "Гм" і "Ха", якими пересипалися його звичайні розмови. Вона не зрозуміла, що дядько не на жарт стурбований.

— Дядьку Джеку,— почала вона,— а що це все має спільного з цінами на яйця в Китаї? Ти ж чудово знаєш, про що мені йдеться.

— Хо,— відказав він. Щоки у нього почервоніли.— Яка ти в нас розумна!

— Розумна достатньо, щоб знати: стосунки між неграми й білими нині гірші, ніж я змалечку бачила, а ти, до речі, про це й словом не обмовився; розумна настільки, щоб цікавитися, чому твоя сестричка-праведниця робить те, що робить; розумна достатньо, що дізнатися, що, в біса, трапилося з моїм батьком.

Доктор Фінч сплів пальці і сперся на них підборіддям.

— Народження людини — справа важка. Неохайна, болісна, іноді небезпечна. І завжди кривава. Те саме з цивілізацією. Південь переживає останні болі при пологах. Тут народжується щось нове; не впевнений, що мені воно буде до вподоби, але я не доживу до того часу. А ти доживеш. Такі, як ми з твоїм батьком, вже застаріли, і нам час іти геть, проте дуже шкода, що ми заберемо з собою багато важливого для цього суспільства — бо в ньому було чимало хорошого.

— Облиш ці теревені й відповідай мені!

Доктор Фінч підвівся, зіперся на стіл і подивився на неї. Від носа до рота в нього залягли глибокі складки, утворивши різку трапецію. Очі в дядька спалахнули, але голос лишався спокійним.

— Джін-Луїзо, коли на людину наставлена рушниця, вона хапається за першу-ліпшу зброю, якою може захиститися,— камінь, дровиняку чи раду білих громадян.

— Це не відповідь!

Доктор Фінч заплющив на мить очі, а потім втупив погляд у стіл.

— Ти повсякчас навмисно ухилявся від моїх питань, дядьку Джеку, такого з тобою ніколи раніше не було. Ти завжди прямо відповідав на будь-яке моє питання. Чому ти не хочеш так зробити зараз?

— Тому що не можу. Це не в моїй владі й не в моїй компетенції.

— Ніколи не чула від тебе таких слів.

Доктор Фінч розтулив і одразу міцно стулив рот. Узяв Джін-Луїзу під руку, повів до сусідньої кімнати і зупинився перед трюмо в золоченій рамі.

— Поглянь-но на себе,— наказав він.

Вона поглянула.

— Що ти бачиш?

— Себе і тебе,— вона зробила крок до дядькового віддзеркалення.— Знаєш, дядьку Джеку, ти гарний і страшний водночас.

Дядько в неї на очах немов повернувся на сто років назад: він зробив щось на кшталт поклону.

— Дякую, мем,— промовив він, став позаду неї і обхопив руками за плечі.— А тепер подивися на себе. Я скажу тобі тільки одне. Поглянь на свої очі. На свій ніс. На своє підборіддя. Що ти бачиш?

— Себе.

— А я бачу двох людей.

— Ти маєш на увазі — шибеника і жінку?

Віддзеркалення доктора Фінча похитало головою.

— Ні, дитино, ні. Це в тобі також є, але зараз я про інше.

— Дядьку Джеку, не розумію, чому ти прагнеш сховатися в тумані...

Доктор Фінч почухав голову, і сивий чуб став сторчма.

— Пробач мені,— сказав він.— Іди своїм шляхом. Іди вперед і роби те, що вважаєш за потрібне. Я не можу тебе зупинити, не повинен тебе зупиняти, Чайлде Роланде[40]. Але все це брудна, ризикована справа. Дуже кривава справа...

— Дядьку Джеку, любий, повернися на землю.

Доктор Фінч обернув її до себе, тримаючи за плечі.

— Джін-Луїзо, я хочу, щоб ти мене уважно вислухала. Те, про що ми сьогодні говорили... я хочу тобі дещо сказати і подивитися, чи ти здатна те все осягнути. Справа ось у чому: те, що було важливо у нашій війні з Північчю, важливо нині в нашій внутрішній війні. А тепер обдумай це як слід і скажи мені, що я маю на увазі.

Доктор Фінч замовк, чекаючи на відповідь.

— Ти говориш, як пророк,— мовила Джін-Луїза.

— Так я і думав. А тепер знову послухай: коли тобі несила буде далі терпіти, коли серце в тебе розірветься навпіл, приходь до мене. Розумієш? Приходь до мене. Обіцяй,— він трусонув її.— Обіцяй.

— Так, сер, я обіцяю, але...

— А тепер Забирайся. З'їзди кудись і пограйся з Генком у пошту. Я маю зайнятися кращими справами...

— Кращими за що?

— Не пхай носа куди не треба.