Іди, вартового постав - Сторінка 28

По периметру сцени стояли вазони з квітами, а у центрі, з невідомої причини, ліпилися великі картонні літери СШОМ.

"Гарно, правда?" — мовила Джін-Луїза.

"Виглядає пречудово,— погодився Генрі.— Зала здається більшою, ніж коли тут проводяться спортивні змагання, правда?"

Вони підійшли до гурту молодших і старших братів і сестер, що юрмилися біля пуншевих чаш. Усі були, безперечно, вражені виглядом Джін-Луїзи. Дівчата, з якими вона бачилася щодня, питали, де вона дістала сукню, ніби самі вони купували свої не там само.

"У Гінзберга. Келпурнія мені її вкоротила".

Декілька молодших хлопців, з якими вони ще два-три роки тому мало очі одне одному не повибивали, завели з нею, ніяковіючи, розмову.

Коли Генрі приніс їй келишок пуншу, вона прошепотіла:

"Якщо хочеш піти до старшокласників абощо, я не проти, у мене все добре".

"Сьогодні ти — моя дівчина, Скауте",— усміхнувся Генрі.

"Знаю, але ти не мусиш почуватися зобов'язаним..."

Генрі розсміявся.

"Я не маю жодних зобов'язань. Я хотів піти на бал з тобою. Ходімо танцювати".

"Гаразд, тільки не сердься".

Він закружляв з нею у центрі зали. По шкільному радіо оголосили повільний танець, і Джін-Луїза, відраховуючи такт, упоралася з ним, зробивши лише одну помилку.

Вечір котився своєю чергою, і вона збагнула, що має певний успіх. Її запрошували різні хлопці, а коли виникала підозра, що вона може залишитися без пари, одразу поруч з'являвся Генрі.

В Джін-Луїзи вистачало здорового глузду утримуватися від швидких танців, особливо з натяком на латиноамериканські ритми, і Генрі заявив, що коли вона навчиться ще й розмовляти під час танців, їй не буде рівних. Джін-Луїзі хотілося, щоб цей вечір ніколи не закінчувався.

Поява Джемі й Айріні викликала ажіотаж. Джемі було визнано Найвродливішим Старшокласником, і така оцінка не була немотивованою: Джемі мав материні карі очі — великі й лагідні, брови густі, як у всіх Фінчів, і правильні риси обличчя. Айріні була останнім словом у витонченості. Вона вбралася в обтислу сукню з зеленої тафти і черевички на високих підборах, і коли вона танцювала, у неї на зап'ястках дзенькала дюжина яскравих африканських браслетів. У неї були холодні зелені очі, блискуче чорне волосся і мимолітна усмішка — той самий жіночий тип, за яким Джемі пропадав, закохуючись з одноманітною регулярністю.

Джемі відтанцював із Джін-Луїзою один належний танець, сказав, що з нею все чудово, от тільки ніс блищить, на що вона відтяла, що у нього на губах помада. Танець закінчився, і Джемі відвів її до Генрі.

"Повірити не можу, що ти в червні підеш до армії,— сказала вона.— Невже ти вже такий дорослий?"

Генрі розтулив був рота, щоб відповісти, але раптом витріщив очі й міцно притиснув Джін-Луїзу до себе.

"Що з тобою, Генку?"

"Тобі не здається, що тут надто жарко? Ходімо надвір".

Джін-Луїза спробувала вивільнитися, але він тримав її як у лещатах; танцюючи, довів до бічних дверей, а там і надвір.

"Що на тебе напало, Генку? Я щось не те сказала?"

Він узяв її за руку і повів до центрального входу школи.

"Ну от,— сказав Генрі, узявши її за руки.— Люба, подивись на свій бюст".

"Та тут темно, хоч в око стрель. Я нічого не бачу".

"Тоді помацай".

Джін-Луїза помацала і зойкнула. Права з накладних грудей зсунулася до центру, а ліва опинилася під пахвою. Джін-Луїза смикнула їх на місце і розридалася. Потім сіла на сходинки біля входу; Генрі примостився поруч і обійняв її за плечі.

Коли вона виплакалася, то спитала:

"Коли ти помітив?"

"Тільки щойно, присягаюся".

"Гадаєш, з мене довго всі сміялися?"

Генрі похитав головою.

"Сумніваюся, щоб бодай хтось іще помітив, Скауте. Слухай, адже Джемі танцював з тобою якраз переді мною, хіба він не сказав би тобі, якби щось побачив?"

"Джемі не бачить нічого, крім Айріні. Він би не помітив, якби на нього налетів циклон".

І вона знову тихо заплакала.

"Тепер я ніколи не зможу показатися людям на очі".

Генрі стиснув її за плече.

"Скауте, вони зсунулися, коли ми танцювали з тобою. Сама подумай: якби хтось щось помітив, тобі б сказали, і ти це добре знаєш".

"Нічого я не знаю. Всі, мабуть, перешіптувалися і пересміювалися. Так завжди роблять".

"Тільки не старшокласники,— голос Генрі заспокоював.— Ти перетанцювала з усією футбольною командою, відколи приїхав Джемі".

Справді. Всі з команди, один по одному, запрошували її: так Джемі непомітно попіклувався про її задоволення.

"Крім того,— додав Генрі,— ці штуки мені зовсім не до вподоби. Ти сама на себе не схожа".

Це її образило.

"Натякаєш, що з ними я сміховинна? Так я й без них сміховинна".

"Натякаю, що з ними ти не Джін-Луїза. І зовсім ти не сміховинна, ти мені дуже подобаєшся".

"Дуже мило, що ти так кажеш, Генку, але це тільки слова. Я товста у тих місцях, де воно зовсім зайве, а ще..."

Генрі присвиснув.

"Скільки тобі років? Ще немає п'ятнадцяти. Ти ще ростеш. Пам'ятаєш Гледис Грірсон? Пам'ятаєш, як її дражнили Щаслива Дупа?"

"Ге-енку!"

"А поглянь на неї тепер?"

Гледис Грірсон, найгарніша окраса старших класів, ще більше поглибила смуток Джін-Луїзи.

"Вона зараз така тонесенька..."

"Слухай, Скауте,— заговорив Генрі тоном знавця,— ці штуки непокоїтимуть тебе до кінця балу. Краще зніми їх".

"Ні. Ходімо додому".

"Ми не підемо додому, а повернемося і будемо веселитися".

"Ні".

"До дідька, Скауте! Я сказав, що ми повертаємося, тож знімай їх".

"Відвези мене додому, Генрі".

Генрі сердито й байдуже запхнув пальці їй у викот, висмикнув злочинні аксесуари і жбурнув їх щосили кудись у ніч.

"А тепер ми вже підемо назад?"

Здавалося, ніхто не звернув уваги на зміни в її зовнішності, і це, за словами Генрі, доводило, що вона марнославна, як павич, думаючи, що всім тільки й діла роздивлятися її повсякчас.

Наступного дня мали бути уроки, і танці закінчилися об одинадцятій годині. Генрі зупинив "форд" на подвір'ї у Фінчів під платанами. Разом з Джін-Луїзою підійшов до парадних дверей і, перш ніж прочинити їх для неї, легенько пригорнув її і поцілував. Вона відчула, як у неї запалали щоки.

"Ще разок — на щастя",— попросив він.

Він ще раз поцілував її, зачинив за нею двері, й вона почула, як він насвистує, перебігаючи вулицю до свого помешкання. Джін-Луїзі захотілося їсти, і вона навшпиньках пройшла передпокоєм до кухні. Проминаючи батькову кімнату, вона помітила смужку світла під його дверима, постукала й увійшла. Атикус читав у ліжку.

"Гарно повеселилася?"

"Просто чу-до-во,— відповіла вона.— Атикусе?"

"М-м?"

"Як гадаєш, Генк для мене застарий?"

"Що?"

"Нічого. Добраніч".

Наступного ранку під час класної години Джін-Луїза думала тільки про свою закоханість у Генрі й отямилася, тільки коли вчителька повідомила, що одразу після дзвінка відбудуться екстрені збори молодших і старших класів.

Джін-Луїза пішла до актового залу, уявляючи, як вона зараз побачить Генрі, і майже не цікавлячись, що їм збирається оголосити Міс Морбик. Можливо, знову він розповідатиме про чергову кампанію з випуску воєнних облігацій.

Насправді директора середньої школи округу Мейком звали містер Чарльз Горбик[42], і щоб компенсувати своє трохи кумедне прізвище, він завжди намагався видаватися суворим, як індіанець на монеті у п'ять центів. Характер його подобався ще менше: він був людина розчарована, зневірений педагог без будь-якого співчуття до юнацтва. Родом він був з узгір'їв штату Міссісіпі, і це не додавало йому пошани в окрузі Мейком: ті прагматичні горяни не розуміли мрійників, які виросли біля річок і в долинах, і містер Горбик не становив винятку. Коли він прибув до Мейкома, то, не гаючи часу, сповістив батьків, що їхні діти — найнечемніший набрід, з яким він тільки мав справу, що здатні вони вивчити лише прикладне сільське господарство, що футбол і баскетбол — марнування часу і що він, на щастя, не відчуває потреби у клубах чи позакласних заходах, оскільки школа, як саме життя, є бізнесовим проектом.

Усі учні, від найстарших до найменших, відреагували одностайно: містера Горбика загалом терпіли, але здебільшого ігнорували.

Джін-Луїза сиділа зі своїм класом приблизно посередині актового залу. Старший клас сидів у дальньому кінці, через прохід від них, і їй було легко озиратися і дивитися на Генрі. Поруч з ним сидів Джемі, сонний, понурий і мовчазний, як завжди зранку. Коли містер Горбик постав перед ними і прочитав якісь оголошення, Джін-Луїза зраділа, що він забирає перший урок — математику. Та вона припинила крутити головою, коли містер Горбик перейшов до суті справи. Свого часу йому траплялися всякого роду учні, говорив він, деякі з них приносили до школи пістолети, але ніколи в житті не траплялося йому бути свідком такої аморальної витівки, яка спіткала його сьогодні вранці на шляху до школи. Джін-Луїза перезирнулася з сусідами.

"Що його так дістало?" — прошепотіла вона.

"Хтозна",— відповіла сусідка ліворуч.

Чи усвідомлюють учні увесь масштаб такої наруги? Містер Горбик примусить їх зрозуміти, що їхня країна веде війну, і коли наші хлопці — наші брати й сини — воюють і гинуть за нас, у цей самий час хтось утнув непристойне паплюження, невимовний вчинок, виконавець якого нижче усілякої зневаги.

Джін-Луїза подивилася на море спантеличених облич; зазвичай вона легко могла визначити винуватців якогось проступку, але тепер усі видавалися однаково здивованими і збентеженими.

Ба більше, перш ніж перейти до другої частини, містер Горбик заявив, що знає, хто це зробив, але якщо ця особа розраховує на поблажливість, вона має з'явитися у нього в кабінеті не пізніше другої години дня з зізнанням у письмовій формі.

Всі присутні, ледь стримуючи відразливе гарчання — адже містер Горбик вдався до найстарішого на світі вчительського трюку, підвелися і пішли за ним слідом до виходу зі школи.

"Він обожнює письмові зізнання,— сказала Джін-Луїза своїм однокласникам.— Вважає, що це робить їх законними".

"Еге ж, він нічому не вірить, поки воно не написане",— додав один з учнів.

"А коли воно написано, він вірить кожному слову",— зауважив другий.

"Може, хтось намалював свастики на тротуарі?" — припустив третій.

"Це вже було",— відповіла Джін-Луїза.

Вони повернули за ріг школи і зупинилися. Все було наче нормально: тротуар чистий, вхідні двері на місці, кущі не поламані. Містер Горбик почекав, поки підійдуть всі учні, а потім театральним жестом підніс палець догори.

"Дивіться,— проголосив він.— Дивіться всі!"

Містер Горбик був патріотом.