Іди, вартового постав - Сторінка 30

І все-таки я не їхня кров, землі байдуже, чиє в ній коріння, я чужа на цьому святі".

16

— Генку, а де Атикус?

Генрі подивився на неї з-за свого робочого столу.

— Привіт, люба. Він на пошті. А мені зараз саме час випити кави. Підеш зі мною?

Те, що змусило Джін-Луїзу прийти з кафе містера Канінгема до батьківської контори, спонукало її вийти з Генрі на вулицю: їй хотілося потай ще і ще до них придивитися, переконатися, що з ними не відбулося на додачу жодних страхітливих зовнішніх метаморфоз, проте вона не бажала ані розмовляти з ними, ані їх торкатися, щоб не підштовхнути їх до якоїсь чергової наруги у її присутності.

Ідучи поруч з Генрі до кафетерію, вона роздумувала, що там запланував Мейком стосовно їхнього весілля — осінь чи зиму? "Я, мабуть, дивачка: не можу лягти у ліжко з чоловіком, з яким не маю духовної злагоди. Зараз я навіть говорити з ним не можу. Не можу говорити з моїм найстарішим другом".

Вони сиділи візаві у кабінці, і Джін-Луїза пильно роздивлялася підставку для серветок, цукерницю, сільницю й перечницю.

— Щось ти дуже тиха,— зауважив Генрі.— Як минуло кавове частування?

— Мерзенно.

— Гестер приходила?

— Приходила. Вона ж, здається, одного віку з тобою та Джемі?

— Еге ж, ми були в одному класі. Вілл сьогодні вранці сказав мені, що Гестер дуже войовничо налаштована.

— Генку, мабуть, Вілл Сінклер доволі неприємний тип.

— Чому б це?

— Він їй такі нісенітниці вкладає у голову...

— Нісенітниці?

— Про католиків, комуністів і ще бозна про що. Здається, в неї там геть усе змішалося.

Генрі, засміявшись, мовив:

— Люба, у неї тільки й світу у віконці — її дорогоцінний Вілл. Усе, що він скаже,— Святе Письмо. Вона кохає свого чоловіка.

— Оце й означає — кохати свого чоловіка?

— Доволі тісно з цим пов'язується.

— Ти маєш на увазі втрату власної індивідуальності, я тебе правильно зрозуміла? — спитала Джін-Луїза.

— До певної міри,— відповів Генрі.

— Тоді я навряд чи колись вийду заміж. Мені ще не траплявся чоловік...

— Але ж ти виходиш за мене, забула?

— Генку, гадаю, я скажу тобі просто зараз, і покінчимо з цим: я не збираюся одружуватися з тобою. Крапка. Кінець.

Вона не мала наміру про це говорити, але не змогла втриматися.

— Я це чув і раніше.

— Що ж, послухай ще раз: якщо ти хочеш одружитися,— (невже це говорить вона?),— краще починай шукати собі пару. Я ніколи не кохала тебе, але ти завжди подобався мені та знав про це. Я сподівалася, що ми зможемо побратися навіть за такої ситуації, але...

— Але — що?

— Тепер ти мені навіть не подобаєшся. Я завдаю тобі болю, та нічого не вдієш.

Так, це говорить вона, зі своїм звичним апломбом, розбиває йому серце просто у кафетерії. Що ж, а він розбив серце їй. Обличчя Генрі застигло, почервоніло, шрам проступив дуже різко.

— Джін-Луїзо, не може бути, що ти це серйозно.

— Серйозніше не буває.

"Боляче? Так, чорт забирай, дуже боляче. Тепер знатимеш, як воно пече".

Генрі перехилився через стіл й узяв її за руку. Вона відсахнулася.

— Не торкайся мене!

— Голубонько, що трапилося?

"Трапилося? Я скажу тобі, що трапилося. Гадаю, тобі не надто сподобається".

— Гаразд, Генку. Все дуже просто: я побувала на тих учорашніх зборах. Бачила, як ви з Атикусом гордовито там возсідали поруч з отим смердючим скунсом, з отим покидьком, і мене всю просто вивернуло. Всього лише чоловік, з яким я збиралася побратися, та всього лише мій рідний батько всього лише дістали мене так, що я почала блювати і досі не можу зупинитися! Як, заради Господа Бога, як ви могли? Як ти міг?

— Ми змушені робити багато чого, Джін-Луїзо, що нам зовсім не до душі.

Вона спалахнула.

— Це не відповідь! Я гадала, що дядько Джек врешті-решт з'їхав з глузду, але тепер я вже не така впевнена.

— Люба,— почав Генрі. Він пересунув цукерницю у центр столу, а потім відставив убік.— Подивись на це інакше. Все, що робить Мейкомська рада білих громадян, це протест проти Верховного суду, певне попередження неграм, щоб вони не надто квапилися, це...

— Добірне товариство з усякого бидла, яке прагне вилізти і горлати про чорномазих. Як ти можеш бути з ними заодно, як можеш ти?

Генрі присунув цукерницю ближче до неї, потім до себе. Вона забрала у нього цукерницю і з грюкотом запхала у куток.

— Джін-Луїзо, я тобі вже казав, ми мусимо робити...

— ...багато того, що вам не...

— Дай закінчити. Того, що нам не хочеться робити. Ні, дозволь мені висловитися. Я намагаюся сформулювати так, щоб тобі краще пояснити, що я маю на увазі... ти ж знаєш про Ку-клукс-клан?

— Так, я знаю про Ку-клукс-клан.

— А тепер помовчи хвилинку. Колись давно Клан був шановною організацією, як-от масони. Майже всі шановані люди були його членами, це за часів молодості містера Фінча. Тобі відомо, що він туди вступив?

— Тепер мене навряд чи здивує, куди ще вступав містер Фінч у своєму житті. Все збігається...

— Та замовкни вже, Джін-Луїзо! Містер Фінч мав не більше користі від Клану, ніж будь-хто інший. Знаєш, чому він вступив? Щоб знати напевне, хто саме з містян ховається за тими масками. Що за люди, що за народ. Він побував на одних лише зборах — і йому вистачило. Магістром виявився методистський проповідник...

— Саме та компанія, що Атикусу до вподоби.

— Не базікай! Я намагаюся тобі пояснити його мотиви: Клан був тоді суто політичною силою, не було жодних спалень на хрестах, але твій тато і тоді, як і тепер, почувався вкрай незручно серед чоловіків, які ховають свої обличчя. Він мусив знати, з ким йому доведеться боротися, коли прийде час,— йому треба було з'ясувати, хто вони такі...

— Отже, мій високошановний батечко належить до Невидимої Імперії.

— Джін-Луїзо, це було сорок років тому...

— Напевне, нині він уже Великий Дракон.

Генрі відповів рівним голосом:

— Я лише намагаюся показати тобі мотиви, які приховуються за вчинками. Може здатися, ніби людина є частиною чогось не надто гідного, на перший погляд, але не берися судити, доки ти не з'ясуєш усіх її мотивів. Людина може кипіти всередині, але вона знає, що лагідність іноді дієвіша за прояви люті. Людина може проклинати своїх ворогів, але мудріше їх знати. Кажу ж, подеколи ми змушені...

— Ти кажеш,— перебила його Джін-Луїза,— рухайся разом з натовпом, а потім, коли прийде час...

Генрі зупинив її.

— Послухай, люба. Тобі ніколи не спадало на думку, що чоловіки — особливо чоловіки! — мусять пристосовуватися до певних вимог суспільства, в якому живуть, просто тому, що інакше вони не зможуть приносити цьому суспільству користь? Округ Мейком — моя рідна домівка, люба. Це найкраще місце на світі — для мене. Я заробив собі тут непогану репутацію, починаючи ще з самого малечку. Мейком знає мене, а я знаю Мейком, Мейком довіряє мені, а я довіряю Мейкому. Я заробляю собі на життя в цьому місті, і Мейком забезпечує мені пристойне існування. Але Мейком дещо вимагає від мене на віддяку. Він вимагає, щоб я вів помірковане, бездоганне життя, щоб я вступив до клубу "Ківаніс", по неділях ходив до церкви, щоб я пристосовувався до його традицій і звичаїв.

Генрі узяв у руки сільницю і почав водити великим пальцем по її гофрованих боках.

— Не забувай одного, люба,— промовив він.— Мені доводилося гарувати, як навіженому, щоб отримати те, що я нині маю. Я працював у тому магазині на площі — втомлювався так, що ледве вистачало сил робити уроки. Влітку я працював удома у маминій крамничці, а коли там роботи не було, лагодив нашу халупу. Джін-Луїзо, мені доводилося змалечку виривати те, що тобі й Джемі просто падало в руки. Мені ж ніколи і нічого не падало в руки, і ніколи не падатиме. Покладатися я можу лише на себе самого.

— Як і ми всі, Генку.

— Ні. Принаймні не тут.

— Про що ти?

— Існують речі, які я не можу собі дозволити, а ти можеш.

— І чого ж це я раптом аж така привілейована особа?

— Ти — Фінч.

— Ну, Фінч. І що з того?

— Ти можеш вештатися містом у робочому комбінезоні, у сорочці навипуск і босоніж, якщо тобі заманеться. Мейком скаже: "Це у неї від Фінчів, така вже їхня порода". Мейком усміхнеться і повернеться до своїх справ: "Наша Скаут Фінч у своєму репертуарі". Мейком зрадів і був ладен повірити, що ти купалася в річці голяка. "Анітрохи не змінилася,— говорили в місті.— Та ж сама Джін-Луїза. Пам'ятаєте, як вона..."

Він поставив сільницю на стіл.

— Але варто Генрі Клінтону виявити бодай натяк на відхилення від норм Мейкома, і Мейком не скаже: "Це у нього від Клінтонів",— ні, він скаже: "Це з нього бидло лізе".

— Генку, це неправда, і тобі це добре відомо. Так говорити несправедливо і невеликодушно, але передусім — це просто неправда!

— Джін-Луїзо, це правда,— тихо промовив Генрі.— Напевне, ти просто ніколи про це не замислювалася...

— Генку, то вже якісь комплекси.

— Жодних комплексів. Просто я знаю Мейком. Мене це зовсім не зачіпає, але я, звісно, добре все усвідомлюю. Мені говорять, що існують речі, які я можу робити, і речі, які мушу робити, якщо я...

— Якщо ти — що?

— Розумієш, сонечко, мені справді хочеться тут жити, мені подобається те, що подобається й іншим чоловікам. Я хочу зберегти повагу цього міста, я хочу йому служити, я хочу здобути репутацію класного юриста, хочу заробляти гроші, хочу одружитися і мати родину...

— Саме в такій послідовності, гадаю?

Джін-Луїза підвелася і вийшла на вулицю. Генрі рушив за нею назирці. У дверях він обернувся і гукнув, що оплатить чек за хвилину.

— Джін-Луїзо, зупинися!

Вона зупинилася.

— Чого тобі?

— Люба, я ж лише хотів, щоб ти побачила...

— Все я чудово бачу! — вигукнула вона.— Бачу наляканого миршавого чоловічка; бачу чоловічка, який боїться не робити того, що йому наказує Атикус, який боїться мати свою власну позицію, боїться не сидіти поруч з рештою повнокровних хлопців...

Вона попрямувала далі. Їй здавалося, що вона іде приблизно туди, де стоїть її машина. Їй здавалося, що вона залишила її перед батьковою конторою.

— Джін-Луїзо, зачекай хвилинку, будь ласка!

— Гаразд, чекаю.

— Я сказав тобі, що є речі, які ти сприймала як належне...

— Так, чорт забирай, я багато чого сприймала як належне. Саме це я любила і в тобі. Я дивилася на тебе знизу вгору, як на щось надзвичайне, тому що ти невтомно виборював усе, що мав, усе робив сам. Я гадала, це багато означає, але, схоже, помилялася.