Іди, вартового постав - Сторінка 32

Проблема була у них під носом, і вони змушені були так вчинити. Атикусе, прийшов час уже й нам діяти по справедливості.

— По справедливості?

— Так. Дати їм шанс.

— Неграм? Думаєш, вони не мають шансів?

— Не мають, сер.

— А що заважає негрові їхати куди йому заманеться і шукати те, чого він хоче?

— Питання некоректне, сер, і ви це чудово знаєте! Мене вже нудить від цих подвійних моральних стандартів.

Він допік її, і вона показала, що їй боляче. Але вдіяти нічого не змогла.

Батько взяв олівець і постукав ним по столу.

— Джін-Луїзо,— промовив він,— тобі ніколи не спадало на думку, що так не буває, щоб серед людей цивілізованих жила купа відсталого люду, і при цьому був соціальний рай?

— Не пересмикуй, Атикусе, й облиш на хвилину свою соціологію. Звісно, я все це знаю, та колись я чула і дещо інше. Я чула гасло, яке закарбувалося у мене в голові. Я чула: "Рівні права усім, особливих привілеїв нікому", і для мене воно означало лише те, що означало. А означає воно не верхню карту з колоди — для білих, а нижню карту з колоди — для чорних, воно...

— Подивімося на проблему таким чином,— запропонував батько.— Ти усвідомлюєш, що негритянське населення відстале, правильно? З цим ти погоджуєшся? Тобі відомі всі підтексти слова "відсталий"?

— Так, сер.

— Ти усвідомлюєш, що переважна більшість негрів тут, на Півдні, не в змозі повною мірою поділяти з нами всю відповідальність громадянина і чому саме?

— Так, сер.

— І все одно ти хочеш, щоб вони мали всі привілеї повноцінного громадянина?

— Чорт забирай, ти ж усе геть перекручуєш!

— Не варто чортихатися. Просто поміркуй: округ Ебот, на тому боці річки, має великі проблеми. Його населення майже на три чверті — негри. Населення, яке має право голосу, становить уже мало не п'ятдесят на п'ятдесят, через оту їхню велику середню школу. Якщо баланс порушиться, що станеться? Округ не втримає всіх органів, бо якщо у голосуванні негри переможуть білих, тоді в кожній установі матимемо негрів...

— Звідки у тебе така впевненість?

— Доню,— відповів він.— Попрацюй головою. Коли вони голосують, вони голосують цілими блоками.

— Атикусе, ти мені нагадуєш отого старого видавця, який послав редакційного художника висвітлювати іспано-американську війну. "Ви малюйте картинки. Я війну зроблю сам". Ти такий самий цинік, як і він.

— Джін-Луїзо, я лише намагаюся викласти тобі просту істину. Ти мусиш бачити як те, що є, так і те, що мало би бути.

— Чому ж ти тоді не показував мені те, що є, коли я малою сиділа у тебе на колінах? Чому тоді, так необережно читаючи мені історію і книжки, що, як я гадала, багато для тебе важили, чому тоді ти не показав мені, що всюди стоять загорожі з написом "Тільки для білих"?

— Ти непослідовна,— спокійно зауважив батько.

— Чому ж?

— Ти останніми словами паплюжиш Верховний суд, а потім робиш розворот кругом і говориш, як НАСПКН.

— Господи милосердний, та я ж розлютилася на Верховний суд не через негрів. Негри просто підняли питання, але сердилася я не за це. Мене обурило те, що робиться з десятою поправкою, та увесь їхній розпливчастий менталітет. Негри лише...

Випадкові у цій війні... твоїй власній, особистій війні...

— Ти вступила в ряди НАСПКН?

— Ліпше б ти дав мені ляпас! Атикусе, заради Бога!

Батько зітхнув. Зморшки навколо рота запали ще глибше. Руки з розпухлими суглобами крутили жовтий олівець.

— Джін-Луїзо, дозволь мені дещо сказати тобі просто зараз, прямо і чесно. Я — людина старомодна, але в оце я вірю щиросердно. Я джефферсонівський тип демократа. Знаєш, що це таке?

— Тю, я гадала, що ти голосував за Ейзенхауера[46]. А Джефферсон[47] належав до стовпів Демократичної партії.

— Повертайся до школи,— сказав батько.— Єдине, що Демократична партія сьогодні має спільного з Джефферсоном, це його портрети на партійних бенкетах. Джефферсон вважав, що повне громадянство — привілей, який кожен має заслужити, громадянство не можна легко надавати чи легко забирати. Чоловік не може отримати право голосу просто тому, що він чоловік,— так думав Джефферсон. Він мусить усвідомлювати свою відповідальність. Право голосу, за Джефферсоном, це дорогоцінний привілей, який чоловік здобуває для себе — в умовах толерантної економіки.

— Атикусе, ти переписуєш історію.

— Зовсім ні. Тобі б не завадило звернутися до минулого і подивитися, у що саме вірили наші батьки-засновники, а не покладатися на те, що про їхні переконання говорять і пишуть наші сучасники.

— Може, ти й послідовник Джефферсона, але ти не демократ.

— Як і сам Джефферсон.

— Хто ж ти тоді — сноб чи що?

— Так. Мене можна назвати снобом, коли йдеться про уряд. Я волів би, щоб мені дали спокій і не втручалися у мої особисті справи в умовах толерантної економіки, я волів би, щоб мій штат сам давав собі раду без вказівок він НАСПКН, яка майже нічого не знає про наші справи, а цікавиться ними ще менше. Ця організація спричинила більше проблем за останні п'ять років...

— Атикусе, вони жодним чином не причетні до того, що я тут побачила за останні два дні. Ми самі причетні.

— Ми?

— Так, сер, ми. Ти. Хіба бодай хтось у цих суперечках і сутичках, у пафосних виступах про права штатів і про урядові структури, які нам потрібні, хіба бодай хтось подумав, як допомогти неграм? Наш потяг пішов, Атикусе, ми запізнилися. Ми собі сиділи і дозволили НАСПКН з'явитися, тому що нас розсердив Верховний суд, який робив не те, що мусив — на нашу думку — робити, а потім ми почали галасувати: то негри винні! Звинувачували негрів, тому що обурилися на уряд. А коли ситуація загострилася, ми просто втекли. Замість спробувати допомогти їм розібратися, як жити з отим рішенням, ми відступили, як Бонапарт. Здається, це вперше в нашій історії ми втікали, а коли ми втекли, ми програли. Куди можуть піти негри? До кого звернутися? Упевнена, ми заслуговуємо на все, що отримуємо від НАСПКН,— і навіть на більше.

— Сподіваюся, ти насправді не думаєш того, що кажеш?

— Переконана у кожному своєму слові.

— Тоді розгляньмо ситуацію у суто практичному плані. Тобі хочеться бачити юрми негрів у наших школах, церквах і театрах? Ти хочеш їх у нашому колі?

— А хіба вони не люди? Ми ж їх охоче імпортували. Коли вони заробляли для нас гроші.

— І тобі б хотілося, щоб твої діти ходили до школи, підлаштованої під потреби негренят?

— Освітній рівень нашої школи на цій самій вулиці вже й так нижче нема куди, Атикусе, і ти це добре знаєш. Негри мають право на ті самі можливості, що й усі решта, вони мають право...

Батько відкашлявся.

— Послухай, Скауте, ти засмучена, бо бачила мене за справою, яку я, на твою думку, не мав би робити, але я намагаюся пояснити тобі свою позицію. Відчайдушно намагаюся. Просто тобі для інформації: як свідчить увесь мій попередній досвід, білі — це білі, а чорні — це чорні. Досі мені не випало почути бодай один аргумент, який переконав би мене у протилежному. Мені сімдесят два роки, але я відкритий для пропозицій. Подумай от про що. Що сталося б, якби всі негри на Півдні раптом отримали повні громадянські права? Я тобі скажу. Почалася б ще одна Реконструкція. Тобі б хотілося, щоб урядовими органами штату керували особи, які й гадки не мають, як ними керувати? Тобі б хотілося, щоб у місті заправляв... Ні, зачекай! Вілоубі, звісно, шахрай, але чи відомий тобі хоч один негр, який знає стільки, скільки знає Вілоубі? Зібо, мабуть, став би мером Мейкома. Тобі б хотілося, щоб людина зі здібностями Зібо розподіляла бюджет штату? А їх, як відомо, більше, ніж нас... Доню, ти не розумієш, що тутешні негри як народ досі перебувають на стадії дитинства. Ти не можеш цього не знати, бо бачила це все своє життя. Вони дивовижно просунулися вперед в сенсі пристосування до звичаїв білих, але їм ще до нас дуже далеко. Вони дають собі раду, вони рухаються з непоганою швидкістю, дедалі більша кількість їх отримує право голосу. І тут виринає НАСПКН зі своїми фантастичними вимогами і недолугими ідеями про управління країною,— невже можна звинувачувати Південь за те, що він обурюється, коли люди, які гадки не мають про наші реальні проблеми, наказують нам, як саме слід тут поводитися з власним народом? НАСПКН байдуже, володіє негр своєю землею чи орендує її, наскільки вправно він там хазяйнує, намагається він чи ні опанувати якесь ремесло, щоб стати на ноги,— о ні, НАСПКН переймається лише його правом голосу. Тому ти не можеш звинувачувати Південь за те, що він опирається навалі людей, які так соромляться власної раси, що намагаються її позбутися... Ти ж тут виросла, ти жила цим життям — і не бачиш нічого, крім десятої поправки? Джін-Луїзо, нас же прагнуть знищити — де ти була?

— Тут, у Мейкомі.

— Це ти про що?

— Про те, що я виросла у твоєму домі й ніколи не знала, про що ти думаєш. Я лише чула, що ти говориш. Ти забув мені повідомити, що ми від природи кращі за негрів, хай будуть благословенні їхні кучеряві голови, що їм дозволяється доходити тільки до певної межі — і ні на крок далі, забув розповісти мені те, що я вчора почула від містера О'Генлона. Це ти сам говорив отам — тільки вустами містера О'Генлона. Ти боягуз, а ще сноб і тиран, Атикусе. Коли ти розводився про справедливість, то забув сказати, що справедливість жодним чином не стосується людей... Я чула, як ти говорив сьогодні вранці про сина Зібо... не згадав ні про Келпурнію, ні про те, що вона означала для нашої родини, якою відданою нам вона була,— ні, ти бачив якось чорномазого, ти бачив НАСПКН, ти зважував шанси, хіба ні? Я пам'ятаю оту справу про зґвалтування, коли ти захищав негра, але тоді я не зрозуміла головного. Ти просто любиш юриспруденцію. Абстрактну справедливість, записану пункт по пункту в судовій справі, але той чорний хлопець для тебе був ніщо, ти просто хотів бездоганно провести процес. Його справа порушила порядок у твоєму чітко організованому розумі, й ти відновив лад на місці безладу. Це у тебе нав'язливий стан, і тепер він до тебе повертається...

Джін-Луїза схопилася на ноги і вчепилася в спинку стільця.

— Атикусе, я кажу тобі й не втомлюся повторювати: краще попередь своїх юних друзів: якщо вони хочуть зберегти Наш Спосіб Життя, то треба починати зі своєї домівки. Не зі школи, не з церкви, а тільки зі своєї родини.