Ім'я Рози - Сторінка 29

— Ви ж знаєте, з якою братньою турботою наш орден прийняв спіри-туалів, коли вони наразилися на гнів Папи. Я говорю не лише про Убертина, але й про багатьох інших, нижчих рангом братів, про яких ми знаємо небагато, хоч, може, варто було б знати про них більше. Бо вже бувало таке, що ми прийняли втікачів, які прийшли до нас, зодягнені у ряси міноритів, а потім я дізнався, що життєвий шлях привів їх на якийсь час надто близько до дольчиніян..."

"Тут теж?" — спитав Вільям.

"І тут теж. Відкрию вам щось, про що насправді знаю дуже мало, в кожному разі замало для того, щоб сформулювати звинувачення. Але якщо ви хочете розібратись у житті цього абатства, вам варто знати про це. Отож я підозрюю — майте на увазі, лише підозрюю, на основі чуток і власних здогадів., — що у житті нашого келаря, який пристав до нас багато років тому з хвилею утікачів-міноритів, був вельми темний період".

"Келар? Ремиґій з Вараґіни — дольчиніянин? Та він здається мені створінням, сумирнішого від якого — в кожному разі менш стурбованого питанням убожества — я зроду не бачив..." — мовив Вільям. [174]

"Насправді я нічого не можу сказати проти нього і користуюся його прислугами, за які ціла наша громада йому вдячна. Але вам я це кажу, щоб ви зрозуміли, як легко знайти пов'язання між братом і братчиком".

"Ваша великодушність знов несправедлива, якщо так можна сказати, — перебив його Вільям. — Ми говорили про дольчиніян, а не про братчиків. Про братчиків чимало можна сказати — навіть загалом, не розрізняючи, хоч вони дуже різні, — але у кровожерності їх не звинуватиш. Щонайбільше їм можна дорікнути, що вони без великого глузду втілювали на практиці те, що поміркованіше проповідували спіритуали, яких надихала правдива любов до Бога, і щодо цього погоджусь, що межа між одними і другими дуже невиразна..."

"Але ж братчики — єретики! — сухо перебив його настоятель. — Вони не просто відстоюють убогість Хрис-та та апостолів; хоч я й не розділяю цього вчення, одначе вважаю, що воно може бути хосенне як противага авіньйонському марнославству. З цього вчення братчики роблять практичний висновок і обґрунтовують ним право на бунт, на пограбування, на розбещення звичаїв".

"Але про яких братчиків ви говорите?"

"Про всіх загалом. Ви ж знаєте, що вони заплямували себе невимовними злочинами, що вони не визнають шлюбу, заперечують пекло, допускаються содомії, сповідують єресь богомилів ordo Bulgarie(1) та ordo Drygonthie(2)..."

"Прошу вас, — сказав Вільям, — не плутайте різних речей! Ви говорите так, ніби між братчиками, патаринами, вальденсами, катарами, в тому числі болгарськими бого-милами та драговицькими єретиками, нема ніякої різниці!"

"Різниці нема, — сухо мовив настоятель, — різниці нема, тому що всі вони єретики і ставлять під загрозу сам устрій цивілізованого світу, включно з устроєм імперії, якій ви, схоже, симпатизуєте. Понад сто років тому послідовники Арнальда з Бреші підпалили будинки вельмож (1) кардиналів — ось до чого призвела ломбардська єресь патаринів. Мені відома не одна жахлива історія про цих [175] єретиків, я читав їх у Цезарія з Айстербаха. У Вероні канонік церкви святого Ґедеона Еверард помітив якось, що чоловік, у якого він мешкав, щоночі разом з дружиною і донькою виходить з дому. Він спитав когось із них, куди вони ходять і що роблять. Ходи з нами і побачиш, відповіли йому, і він пішов з ними і опинився у просторому приміщенні під землею, де зібралися люди обох статей. Усі чекали в тиші, і єресіярх промовляв до них блюзнірчими словами, маючи на мислі розбестити їхнє життя і звичаї. Відтак свічку було погашено, і кожен кинувся на свою сусідку, не зважаючи, законна це дружина чи незаміжня жінка, вдова чи дівиця, пані чи служниця, ані (а це найгірше, і хай Господь дарує мені, що я говорю такі жахливі речі) донька це чи сестра. Еверардо ж, бувши юнаком легковажним і спраглим утіх, видав себе за їх послідовника, присунувся чи то до доньки свого господаря, чи до іншої дівчини і, коли свічку було погашено, згрішив з нею. На жаль, робив він усе це понад рік, і врешті старший сказав, що той юнак так успішно відвідував їхні сходини, що невдовзі зможе навчати неофітів. Тут Еверардо зрозумів, у яку прірву провалився, і зумів вирватися з їхніх тенет, сказавши, що він відвідував дім цей не тому, що його вабить єресь, а тому, що його ваблять дівчата. От вони його й прогнали. Але таким є закон і таким є життя єретиків, всіляких патаринів, катарів, йоахимітів, спіритуалів — усі вони одним миром мировані. Та й не дивно: вони не вірують у воскресення плоті і в пекло як покару для нечестивих і вважають себе цілковито безкарними. Адже ж і називають вони себе catharoi, себто чисті".

(1) Болгарського чину (лат.).

(2)Драговицького чину (лат.).

"Аббоне, — мовив Вільям, — ви живете на відлюдді у цій чудовій і святій обителі, далекій од мерзот світу. Життя у містах куди складніше, ніж ви собі гадаєте, і навіть помилка та зло, як відомо, мають різні відтінки. Лот був далеко меншим грішником, ніж його співгромадяни, які живили нечисті думки навіть стосовно ангелів, посланців Божих, а зрада Петра була нічим порівняно зі зрадою Юди, і справді, першого було прощено, а другого — ні. Не можна вважати патаринів і катарів тим самим. Пата-рини — це рух за реформу звичаїв в межах законів святої [176] матері церкви. Вони хотіли лиш зробити спосіб життя церковнослужителів досконалішим".

"Доводячи, що не можна приймати святі таїнства від нечистих священиків..."

"У цьому вони помилялись, але то була єдина їхня доктринальна хиба. Вони ніколи не посягали на Божий закон, не хотіли змінювати його".

"Але понад двісті років тому у Римі патаринські ідеї Арнальда з Бреші підбили юрбу селюків підпалити будинки вельмож і кардиналів".

"Арнальдо намагався залучити до свого реформаторського руху міські управи. Вони не пішли за ним, і він знайшов підтримку серед натовпу убогих і знедолених. Не його провина, що на його заклики очистити місто від скверни вони відповіли з надто великим запалом і люттю".

"Місто завжди повне скверни".

"Місто нині є домівкою народу Божого, чиїми пастирями є ви і ми. Це місце нечестя, де багатий прелат проповідує чеснотливість бідному і голодному поспільству. Це й породило заворушення патаринів. Явище це невеселе, але цілком зрозуміле. А катари — це щось зовсім інше. Це східна єресь, яка виходить за межі церковного вчення. Не знаю, чи вони справді коять або коїли колись ті лиходійства, які ставлять їм на карб. Знаю, що вони відкидають шлюб і не визнають пекла. Хтозна, чи ті, безперечно, мерзенні погляди, яких вони дотримувались, не спонукали приписати їм чимало й діянь, яких вони насправді не чинили".

"Ви хочете сказати, буцім катари не змішалися з пата-ринами і що одні й другі не є всього лиш двома з-посеред незчисленних ликів того самого диявольського з'явища?" "Я хочу сказати, що незалежно від вчення, яке вони проповідують, чимало з цих єресей мають успіх серед посполитих, бо твердять, що можна жити по-іншому. Я хочу сказати, що дуже часто посполиті мало що тямлять у доктрині/ Я хочу сказати, що нерідко юрби посполитих плутали проповідування катарів з проповідуванням патаринів, а останнє — з проповідями спіритуалів. Життя посполитих, Аббоне, не просвітлене знанням і вигостреним відчуттям відмінностей, яке робить нас мудрими. Воно [177] одержиме недугами, злиднями, недорікуватістю і темнотою. Не один з них пристає до гурту єретиків лишень для того, щоб викричати свій розпач, і цей спосіб нічим не гірший від інших. Підпалити будинок кардинала можна і з прагнення зробити життя кліру доброчеснішим, і з переконання, що пекло, яке той клір проповідує, не існує. Але насправді причиною є те земне пекло, в якому живуть овечки, що їх ми пасемо. І ви дуже добре знаєте, що як вони не розрізняли болгарську церкву і послідовників пресвітера Ліпранда, так і імперська влада та її симпатики не бачили різниці між спіритуалами та єретиками. Нерідко угруповання ґібелінів, щоб побороти супротивника, підтримували катарські настрої серед народу. На мою думку, вони чинили зле. Але річ у тім, що ті самі угруповання, щоб позбутися цих неспокійних і небезпечних, надто "посполитих" супротивників, часто-густо приписували одним єресі інших і спроваджували всіх на вогнище. Присягаюсь вам, Аббоне, я бачив, на власні очі бачив, як людей чеснотливого життя, які щиро сповідували засади убожества і чистоти, але були ворогами єпископів, ці самі єпископи віддавали в руки світського правосуддя, байдуже, було воно на службі імперії чи вільних міст, за звинуваченням у блудстві, содомії, мерзенних обрядах — в яких, можливо, були провинні інші, але не вони. Посполиті — се худоба на забій, їх використовують, коли треба побороти ворожу силу, і ними жертвують, коли вони стають не потрібні".

"То як же, — сказав настоятель з очевидною єхидністю, — фра Дольчино з його шаленцями і Ґерардо Сеґалел-лі з мерзосвітніми душогубцями були огидними катарами чи чеснотливими братчиками, богомилами-содомітами чи патаринами-реформаторами? Скажіть мені, Вільяме — ви ж стільки знаєте про єретиків, що й самі на єретика схожі, — де ж правда?"

"Іноді її нема ніде", — сумно промовив Вільям.

"Бачите, ви теж не в змозі відрізнити одного єретика від другого? Я принаймні дотримуюсь якогось правила. Воно каже мені, що єретиками є ті, хто ставить під загрозу устрій, на якому тримається життя Божого народу. Я стаю в обороні імперії, бо вона є запорукою цього [178] устрою. Я борюся з Папою, бо він передає духовну владу єпископам міст, а вони вступають у спілку з купцями та цехами, і їм буде не під силу підтримувати цей устрій. Ми його підтримували століттями. І щодо єретиків я теж дотримуюсь певного правила, вираженого у відповіді, яку дав Арнальд Альмаріх, настоятель Сіто, коли у нього спитали, що робити з городянами міста Безьє, зараженого єрессю: убийте їх усіх, Бог своїх упізнає".

Вільям опустив очі і деякий час мовчав. Відтак мовив: "Місто Безьє було взято, наші люди не зважали ні на гідність, ні на стать, ні на вік, і від меча загинуло майже двадцять тисяч осіб. Після цієї різанини місто розграбували і спалили".

"Священна війна — се однаково війна".

"Священна війна — се однаково війна.