Ім'я Рози - Сторінка 58

Коли Йоан засудив усіх спіритуалів як єретиків, Михаїл не завагався віддати йому на поталу п'ятьох найнепокірніших братчиків з Провансу, дозволивши послати їх на вогнище. Але усвідомлюючи (і тут, мабуть, не обійшлося без впливу Убертина), що послідовникам євангельської простоти в ордені симпатизувало чимало людей, він зробив усе, щоб через чотири роки Перуджійська капітула підтвердила постулати спалених. Звичайно, при цьому він постарався узгодити цю потребу простоти, яка могла привести до єресі, зі звичаями та законами чину, домагаючись, аби бажання ордену стали також бажаннями Папи. Одначе, чекаючи нагоди, щоб переконати Папу, без дозволу якого рухатися далі він не хотів, не нехтував він і прихильним ставленням до нього цісаря та імперських богословів. Ще за два роки до того дня, коли я зустрів його, під час генеральної капітули в Ліоні, своїм ченцям він звелів згадувати особу Папи лише стримано і шанобливо (і це було всього лиш кілька місяців по тому, як Папа, говорячи про [324] міноритів, докоряв їм за "їхнє гавкання, блуди і безумства"). І от тепер він сидів за трапезою, сердечно бесідуючи з людьми, які Папу згадували без найменшої шаноби.

Про решту я вже говорив. Йоан хотів бачити його в Авіньйоні, а він водночас хотів і не хотів туди їхати, тож зустріч, призначена на наступний день, мала вирішити, як і з якими гарантіями має відбутися ця подорож, щоб вона не виглядала ні як повне підпорядкування Папі, ні як виклик йому. Не думаю, що Михаїл колись особисто зустрічався з Йоаном, принаймні відколи той став Папою. А якщо навіть зустрічався, то не бачив його вже давно, і друзі його поспішили описати постать сього святокупця у вельми похмурих барвах.

"Мусиш пам'ятати одне, — казав йому Вільям, — тобі не можна довіряти його присягам, він завжди дотримується їхньої букви, порушуючи дух".

"Усім відомо, — сказав Убертин, — як було під час його обрання..."

"Я б назвав це не обранням, а узурпацією! — втрутився один із бесідників, вимова якого нагадувала вимову мого учителя. Згодом я почув, що його звали Гуґом з Новокас-тра. — Навіть у смерті Климента V далі є багато неясного. Король ніколи не пробачив Климентові, що той обіцяв посмертно осудити Боніфація VIII, а потім зробив усе, аби не затаврувати свого попередника. Ніхто до пуття не знає, як і чому Климент помер у Карпантра. Відомо лише, що кардинали з'їхалися до Карпантра(1) на конклав, проте нового Папу обрано не було, бо суперечка цілком слушно перейшла на вибір між Авіньйоном і Римом. Не знаю добре, що там сталося у ті дні, кажуть, зчинилася справжня різанина — небіж померлого Папи погрожував кардиналам, їхніх слуг по-звірячому повбивали, палац підпалили, кардинали поскаржилися королю, а той їм — він, мовляв, ніколи не хотів, щоб Папа покидав Рим, хай наберуться терпіння і зроблять слушний вибір... Тоді Філіп Красивий помирає, і за яких обставин — теж лиш Бог один знає..."

"Або диявол", — мовив Убертин, перехрестившись, і всі перехрестились услід за ним.

(1) Місто у Франції.

[325]

"Або лиш диявол один знає, — вишкірив зуби Гуґо. — Одне слово, на престол сходить новий король, який править тільки вісімнадцять місяців і вмирає, а через кілька днів помирає і його тільки-но народжений спадкоємець, тоді трон дістається регентові, його братові..."

"І ним є той самий Філіп V, який, ще будучи графом Пуатьє, знов зігнав докупи кардиналів, які повтікали з Карпантра", — сказав Михаїл.

"Атож, — продовжував Гуґо, — він зачиняє їх на конклав у Ліоні, у домініканському монастирі, присягнувшись, що дбатиме про їхню безпеку і не триматиме їх там силоміць. Втім, варто лиш було їм покластися на його милість — і він не лише взяв їх під ключ (що, зрештою, цілком слушно), але й відо дня в день став зменшувати харч для них, аж поки не буде винесено рішенець. І кожному обіцяв підтримати його як кандидата на престол. Коли потім він став королем, кардинали, втомлені дворічним ув' язненням, боячись зостатися там до кінця життя, харчуючись абияк, погодилися на все і, утроби ненаситні, обрали на Петрову катедру того понад сімдесятилітнього гнома..."

"Авжеж, він таки схожий на гнома, — засміявся Убер-тин, — та й на вигляд хирлявенький, але насправді він міцніший і хитріший, ніж гадають!"

"Шевчук неотесаний", — буркнув один з легатів.

"Христос був сином теслі! — з докором сказав Убер-тин. — Не в тім річ. Він людина освічена, вивчав право у Монпельє і медицину в Парижі і завжди вмів щонай-доречніше вибирати собі друзів, щоб здобути, коли йому було потрібно, і єпископські трони, і кардинальський капелюх, а бувши радником Роберта Мудрого в Неаполі, він багатьох вразив гостротою свого ума. А як єпископ Авіньйонський давав Філіпу Красивому слушні ради (я маю на увазі, слушні для цілей того ганебного починання) для того, щоб занапастити тамплієрів. Після обрання йому вдалося зірвати плани кардиналів, які змовилися було вбити його... Та я не про це, я говорив про його вміння не дотримувати слова, уникаючи звинувачення у кривоприсязі. Коли його обирали, він, як умову свого обрання, пообіцяв кардиналові Орсіні, що поверне папський престол до Риму, і на святих тайнах присягнув, [326] що, коли не виконає своєї обітниці, ніколи не сяде на коня чи мула. І знаєте, що зробила ся лисиця? Коли його коронували в Ліоні (проти волі короля, який хотів, аби церемонія відбулася в Авіньйоні), з Ліона до Авіньйона він їхав кораблем!"

Усі ченці засміялися. Папа таки був кривоприсяжцем, але йому не можна було відмовити у певній дотепності.

"Сорому в нього ні на гріш, — додав Вільям. — Хіба Гуґо не казав, що він навіть не бажає приховувати свою несовісність? Хіба ти, Убертине, не розповідав про те, що він сказав кардиналові Орсіні у день свого прибуття в Авіньйон?"

"Звичайно, — мовив Убертин, — мовляв, небо Франції таке чудове, що він не розуміє, навіщо йому повертатись поміж римські руїни. І оскільки Папа, як і святий Петро, має владу зв'язувати і розв'язувати, то він і скористався тепер цією владою, вирішивши зостатися там, де він є і де йому добре. А коли Орсіні спробував було нагадати, що його обов'язком є мешкати на Ватиканському пагорбі, він гостро закликав його до послуху й на цьому обірвав суперечку. Але історія з присягою цим не скінчилася. Зійшовши з корабля, він мав сісти на білу кобилу, а за ним мали їхати кардинали на чорних конях, як приписує традиція. Але він пішов до єпископського палацу пішки. Зрештою, я й справді не чув, щоб він будь-коли сідав потім на коня. І від сього чоловіка, Михаїле, ти очікуєш, що він дотримає тих гарантій, які дасть тобі?"

Михаїл запав у довгу мовчанку. Тоді промовив: "Я можу зрозуміти бажання Папи зостатися в Авіньйоні і не ставлю його під сумнів. Але й він не зможе поставити під сумнів наше бажання убогості і наше тлумачення прикладу Христа".

"Не будь наївним, Михаїле, — втрутився Вільям, — ваше, наше бажання проливає зловісне світло на його бажання. Мусиш усвідомити, що вже багато століть на папський трон не сходив такий жадібний чоловік. Вавилонські блудниці, проти яких гримів свого часу наш Убертин, продажні папи, про яких говорили поети твого краю, як оцей Аліґ'єрі, були лагідними і поміркованими ягнятами, порівняно з Йоаном. Це сорока-злодійка, гебрейлихвар, [327] вони в Авіньйоні облаштовують більше оборудок, ніж у Флоренції! Я дізнався про його ганебну угоду з небожем Климента, Бертраном де Ґотом, що причинився був до різанини в Карпантра (під час якої, між іншим, кардиналів звільнили від зайвої ваги їхніх коштовностей): він прибрав до рук скарби свого дядька, а вони були неабиякі, та від Йоана не сховалося ніщо з того, що він украв (у буллі "Cum venerabile"(1) він докладно перелічує монети, золоте і срібне начиння, книги, килими, самоцвіти, клейноти...). Але Йоан вдав, буцім не знає, що Бертран наклав лапу на понад півтора мільйона золотих флоринів під час пограбування Карпантра, зате став допоминатися іншого — тих трьохсот тисяч флоринів, які, за визнанням Бертрана, той дістав од дядька "на побожну ціль", сиріч на хрестовий похід. Дійшли згоди, що половину суми Бертран залишить на хрестовий похід, а другу половину передасть папському престолові. Врешті-решт хрестового походу Бертран так і не влаштував — принаймні поки що, а Папа теж не побачив ані флорина..."

"Значить, він не такий уже й спритний", — зауважив Михаїл.

"То був єдиний раз, що він дав себе обіграти у справі грошей, — сказав Убертин. — Мусиш добре затямити, з яким гендлярем ти маєш справу. У всіх інших випадках він проявив диявольську спритність у нагромадженні грошей. Це цар Мідас, все, чого він торкається, обертається на золото, яке пливе в авіньйонські сховища. Щоразу, коли я заходив у його апартаменти, я бачив банкірів, міняйл, повно золота на столах, кліриків, які рахували і складали флорини цілими стосами... Побачиш, який палац він собі збудував, подібні багатства колись приписували хіба що візантійському імператорові або великому ханові татарів. Тепер ти розумієш, чому він видає булли проти ідеї убогості. Чи ти знаєш, що він, на зло нашому чинові, спонукав домініканців різьбити статуї Христа з царською короною, в пурпурній туніці і препишних сандаліях? В Авіньйоні було виставлено не одне розп'яття, на якому Ісус прибитий лише за одну руку, а другою торкається капшука, що [328] звисає у нього з пояса, і це має значити, що Він дозволяє використовувати гроші для релігійних цілей".

(1)3 достойними [мужами] (лат.).

"Яка срамота! — вигукнув Михаїл. — Та це ж чисте блюзнірство!"

"Він додав, — вів далі Вільям, — третій вінець до папської тіяри, хіба не правда, Убертине?"

"Аякже. На початку тисячоліття Папа Гільдебранд поклав собі на голову один вінець, на якому написано Corona regni de manu Dei(1), мерзенний Боніфацій недавно додав другий, з написом Diadema imperii de manu Petri(2), а Йоан всього лиш довів цей символ до завершення: три вінці, духовна, світська і церковна влада. Символ перських царів, поганська емблема..."

Був серед міноритів один чернець, який досі мовчав, заклопотаний тим, що вельми горливо наминав смачні страви, які настоятель звелів поставити на стіл. Він неуважно слухав всі ці розмаїті бесіди, іноді вибухаючи саркастичним сміхом на адресу понтифіка або ж схвально гмикаючи на обурені вигуки бесідників.