Ім'я Рози - Сторінка 59
- Умберто Еко -Але він більше дбав про те, щоб витирати собі підборіддя після соусів та шматків м'яса, які випадали йому з беззубого, але жадібного рота, і звертався до своїх сусідів лише для того, щоб похвалити смак якоїсь лагоминки. Пізніше я дізнався, що був то якраз той мессер Єронім, єпископ Каффи, якого Убертин кілька днів тому мав за небіжчика (і мушу сказати, що чутка про його смерть два роки тому вже давно кружляла як справжня по цілому християнському світі, бо я чув її й пізніше; він і справді помер через кілька місяців після цієї зустрічі, і я не полишаю думки, що переставився він од великого гніву, спричиненого сходинами наступного дня, бо тоді мені навіть здалося, що він одразу трісне на місці, бувши слабким тілом і жовчним натурою).
А в той момент він втрутився в розмову, прорікши з набитим ротом: "Крім того, ви ж знаєте, що цей поганець підготував конституцію про taxae sacrae poenitentiariae(3), спекулюючи гріхами ченців, щоб здобути ще грошей. Якщо священнослужитель скоїть плотський гріх з черницею, [329] з родичкою чи з будь-якою іншою жінкою (бо трапляється й таке!), гріх сей буде йому відпущено, лише якщо він заплатить шістдесят сім золотих фунтів і дванадцять сольдів. Допустившись же содомії, плататиме понад двісті фунтів, але якщо він чинив се неподобство лише з хлопчиками або тваринами, а не з жінками, кару буде зменшено до ста фунтів. А черниця, яка віддавалася багатьом чоловікам, чи то водночас, чи порізно, в монастирі чи поза ним, і яка потім захоче стати абатисою, має заплатити сто тридцять один золотий фунт і п'ятнадцять сольдів..."
(1) Вінець царства з руки Божої (лат.).
(2) Діадема імперії з руки Петрової (лат.).
(3) Святі такси за покуту (лат.).
"Облиште, мосьпане Єронім, — заперечив Убертин, — ви ж знаєте, як мало я люблю Папу, але тут мушу стати на його захист! Це наклеп, який пустили в обіг в Авіньойні, я ніколи не бачив цієї конституції!"
"Вона є, — енергійно запевнив Єронім. — Я теж її не бачив, але вона є".
Убертин похитав головою, а інші замовкли. Я помітив, вони звикли до того, що мессера Єроніма, якого Віль-ям напередодні назвав дурнем, не варто сприймати надто серйозно. Зрештою Вільям спробував знов повернутися до попередньої теми: "Хай там як, чи є така конституція, чи нема, але ця чутка свідчить про те, яка моральна атмосфера панує в Авіньйоні, і всі, хто там живе, визискувані і визискувачі, чудово розуміють, що це місце — базар, а не двір намісника Христового. Коли Йоан зійшов на престол, говорили, що у скарбниці є сімдесят тисяч золотих флоринів, а нині дехто каже, що він нагромадив понад десять мільйонів".
"Це правда, — мовив Убертин. — Ох, Михаїле, Михаїле, ти не знаєш, яку срамоту мені довелося бачити в Авіньйоні!"
"Спробуймо бути чесними, — мовив Михаїл. — Ми знаємо, що й наші люди допускалися надмірностей. Я прочув якось про те, що францисканці чинили збройні напади на домініканські монастирі й до сорочки роздягали ченців ворожого ордену, щоб примусити їх до убогості... Саме тому я не насмілився піти проти Йоана у часи тих історій в Провансі... Я хочу дійти з ним до порозуміння, я не упокорюватиму його гордині, а попрохаю лиш, аби він не упокорював нашу покору. Не говоритиму [330] з ним про гроші, а попрошу лиш визнати розсудливе тлумачення Святого письма. І це нам з його посланцями треба буде зробити завтра. Зрештою, вони богослови, та й не всі вони такі захланні, як Йоан. Коли мудрі мужі приймуть рішення стосовно тлумачення Святого письма, він не зможе..."
"Не зможе? — перебив Убертин. — Ти ще не знаєш його витівок у богословській царині. Він хоче справді зв'язувати все власноруч, на небі і на землі. Що він робить на землі, ми вже бачили. А щодо неба... Хоч він ще не висловив цих своїх ідей, про які я розповім, принаймні не оприлюднив їх, але я напевне знаю, що він перешіптувався про це зі своїми довіреними людьми. Він вимудровує деякі божевільні, а то й зовсім неподобні твердження, які можуть змінити саму суть вчення і позбавити наше проповідування будь-якої сили!"
"Що ж це за твердження?" — вигукнуло багато з присутніх.
"Спитайте у Беренґарія, він знає, це він мені про них розповів". Убертин повернувся до Беренґарія Таллоні, який минулими роками був одним з найрішучіших супротивників понтифіка при його власному дворі. Прибувши з Авіньйона, два дні тому він приєднався до гурту інших францисканців і з ними приїхав у монастир.
"Це темна і майже неймовірна історія, — мовив Бе-ренґарій. — Схоже, Йоан збирається заявити, що праведники аж до Страшного суду не сподобляться блаженного видіння. Він уже давно розмірковує над дев'ятим стихом шостої глави Одкровення, де йдеться про відкриття п'ятої печаті: перед жертовником постають повбивані за свідкування слова Божого і вимагають справедливості. І кожному дано одежу білу і приречено, нехай спочиють ще час малий... І з цього Йоан висновує, що вони не зможуть споглядати Бога у його сутності раніше, ніж звершиться Остаточний суд".
"Кому ж він все це говорив?" — спитав охоплений жахом Михаїл.
"Поки що вузькому колу наближених, але поголос вже пішов, і подейкують, що він готує відкритий виступ — не [331] зараз, може, за кілька років, а тепер радиться зі своїми богословами..."
"Ги-ги-ги!" — загигикав Єронім, пережовуючи їжу.
"Мало того, схоже, він намірений піти далі і заявити, буцім пекло теж не буде відкрито до того дня... Навіть для нечистих духів".
"Господи Ісусе, поможи нам! — заволав Єронім. — Що ж ми робитимем тоді з грішниками, якщо не зможемо погрожувати їм пеклом відразу ж після смерті!?"
"Ми в руках божевільного, — мовив Убертин. — Але не розумію, що все це йому дає..."
"Піде з димом усе вчення про індульгенції, — залементував Єронім, — і він сам більше не зможе їх продавати. Навіщо священикові, який согрішив содомським гріхом, платити стільки золотих фунтів, щоб уникнути такого далекого покарання?"
"Не такого вже й далекого, — з натиском мовив Убертин, — час вже близько!"
"Це знаєш ти, любий брате, а посполитим се невтямки. Ось в чім річ! — заволав Єронім, якому, схоже, навіть їдло перестало вже смакувати. — Яка згубна ідея, мабуть, втовкмачили йому це оті ченці-проповідники... Ох!" — і похитав головою.
"Але навіщо?" — повторив Михаїл Чезенський.
"Не думаю, що є якась причина, — мовив Вільям. — Це він сам себе випробовує, це чин його гордині. Він воістину хоче бути тим, хто порядкує і на небі, і на землі. Я знаю про ці чутки, мені писав про це Вільям з Оккама. Зрештою побачимо, хто візьме верх — Папа чи богослови, голос цілої церкви, прагнення самого народу Божого, єпископи..."
"Ну, в доктринальних питаннях він і богословів примусить танцювати під свою дудку", — сумно сказав Михаїл.
"Не конче, — відповів Вільям. — Ми живемо в часи, коли мужі, вчені в божественних речах, не страхаються проголосити Папу єретиком. Знавці божественних речей по-своєму є голосом християнського люду. Піти проти них вже не може навіть Папа".
"А це ще гірше, — буркнув наляканий Михаїл. — 3 одного боку, схиблений Папа, з другого — Божий народ, [332] який, нехай навіть устами своїх богословів, незабаром захоче вільно тлумачити Святе письмо..."
"Ну то й що, хіба не це ви робили в Перуджі?" — спитав Вільям.
Михаїл здригнувся, немов це зачепило його за живе: "Тому я й хочу зустрітися з Папою. Ми нічого не вдіємо, якщо він буде проти".
"Побачимо, побачимо", — загадково мовив Вільям.
Мій учитель і справді виявився дуже прозірливим. Як він зумів передбачити, що сам Михаїл згодом вирішить опертися на імперських богословів і на народ, щоб засудити Папу? Як йому вдалося здогадатися, що коли Йоан через чотири роки вперше оприлюднить цю свою несосвітенну доктрину, це спричинить заворушення в цілому християнському світі? Якщо блаженне видіння відкладається, як тоді померлі можуть заступатися перед Богом за живих? Що ж буде з почитанням святих? Першими виступили проти Папи і засудили його саме мінорити, у перших рядах яких був Вільям Оккам, суворий і невблаганний у своїй аргументації. Боротьба триватиме три роки, аж поки Йоан незадовго до своєї смерті частково не покається. Через багато років мені розповіли, як в грудні 1334 року він, дев'яностолітній, з'явився перед консисторією, ще дрібніший, ніж здавався досі, висохлий од старості, сливе на порозі смерті, блідий на виду, і сказав (суща лисиця, він так спритно грав словами не лише коли ламав власні присяга, але й коли відрікався від власних химер): "Визнаємо і віримо, що душі, відділені від тіл і цілковито очищені, перебувають в небі, у раю з ангелами та Ісусом Христом, Що вони бачать Бога у його божественній сутності, виразно і лице в лице... — а тоді спинився, і досі ніхто не знає, чи цю павзу спричинила трудність дихання, а чи злобне бажання підкреслити останню фразу як протиставну, — тією мірою, якою це дозволяють стан і умовини відділеної від тіла душі". Наступного ранку, а то була неділя, він звелів посадити себе у крісло з опущеною спинкою, прийняв від своїх кардиналів поцілунок в руку і помер.
Та я знову відхилився, розповідаючи про інші речі, ніж мав би розповідати. Зрештою, подальша бесіда за столом небагато може спомогти розумінню подій, про які [333] я веду мову. Мінорити домовилися щодо лінії, якої їм слід триматися наступного дня. Одного за другим вони обговорили своїх супротивників. Новина про прибуття Бернарда Ґі, яку оголосив Вільям, схвилювала їх. А ще більше занепокоїв їх той факт, що авіньйонське посольство має очолити кардинал Бертранд з Поджетто. Двоє інквізиторів — то вже було занадто: це знак, що проти міноритів планували висунути аргумент єресі.
"Тим гірше для них, — мовив Вільям, — ми виставимо єретиками їх".
"Ні, ні, — сказав Михаїл, — діймо обачно, не можна ставити під загрозу можливість порозуміння".
"Моя думка така, — сказав Вільям, — хоч я й працював на те, щоб ця зустріч сталася, і ти це добре знаєш, Ми-хаїле, але я не вірю, що авіньйонці приїздять сюди, щоб досягти якогось позитивного результату. Йоан хоче, щоб ти прибув до Авіньйона сам і без гарантій. Але зустріч ця матиме принаймні один хосен — що ти це зрозумієш. Було б гірше, якби ти поїхав туди, не досвідчивши цього".
"І ти довгі місяці трудився, щоб домогтися здійснення чогось, що вважаєш марним", — гірко мовив Михаїл.
"Мене про це просили ти і цісар, — сказав Вільям.