Ім'я Рози - Сторінка 93

Силос розташований неподалік від Бурґоса, і нині вранці в каталозі я знайшов запис про цілу низку надходжень, саме тоді, коли ти став або ось-ось мав стати на місце Павла з Ріміні, і всі вони стосувалися іспанських Апокаліпс. Серед цих надходжень була й ця книга. Але я не міг мати певності щодо моєї реконструкції подій, аж поки не дізнався, що вкрадена книга була написана на полотняному пергамені. Тоді я згадав про Силос і дістав остаточну певність. Звичайно, в міру того, як формувалося припущення про цю книгу і її отруйну силу, апокаліптична версія розпадалася, але я ніяк не міг збагнути, чому і книга, і послідовність сурем ведуть до тебе. Утім, саме розвиваючи апокаліптич-ну версію, я згадав про тебе і про твої слова про сміх, а це спонукало мене докладніше розібратися з книгою. Тим паче, що нині ввечері, вже майже відкинувши апокаліп-тичну схему, я все ж вирішив простежити за стайнями, де очікувався звук шостої сурми, і саме біля стаєнь Адсо суто випадково підказав мені ключ, як увійти у finis Africae".

"Я тебе не розумію, — мовив Хорхе. — Ти спишна пояснюєш мені, як твої міркування привели тебе до мене, а потім виявляється, що ці міркування були хибними. Що ти хочеш мені цим сказати?"

"Тобі нічого. Мене це дещо спантеличило, ось і все. Але байдуже. Важливо, що я тут". [509]

"Господь сурмив у сім сурем. І ти, нехай навіть помиляючись, почув невиразне відлуння того звуку".

"Ти вже говорив це у проповіді вчора ввечері. Ти з усіх сил переконуєш себе, що за всім цим лежить Божий замисел, щоб приховати від себе самого те, що ти — вбивця".

"Я нікого не вбивав. Кожен потрапив у пастку, приготовану йому долею, через свої гріхи. Я був лише знаряддям".

"Вчора ти сказав, що Юда теж був знаряддям. А все ж його було проклято".

"Я пристаю на ризик прокляття. Господь відпустить мені, бо знає, що я діяв заради Його слави. Моєю повинністю було захистити бібліотеку".

"Ще кілька хвилин тому ти був готовий вбити й мене, і цього хлопця..."

"Ти кмітливіший, але не кращий від інших".

"То що ж тепер буде, коли я розкрив твій обман?"

"Хто знає, — відповів Хорхе. — Мені не залежить на твоїй смерті. Може, я зумію переконати тебе. Та скажи мені, як ти здогадався, що йдеться про другу книгу Аріс-тотеля?"

"Того, що ти гримів анатемами проти сміху, мені, звісно, було б замало, як і того, що я почув про бесіду, яку ти мав з іншими. Мені допомогли нотатки, що їх залишив Венанцій. Спершу я не розумів, що вони означають. Але там згадувалося про безсоромний камінь, який котиться рівниною, про цикади, які співатимуть із землі, про ша-нигідні смоківниці. Я вже десь читав щось подібне: і за ці дні я це з'ясував. Ці приклади Арістотель наводив ще у першій книзі "Поетики" та в "Риториці". Відтак я згадав, що Ісидор з Севільї говорить про комедію, що вона повідає про stupra virginum et amores meretricum(1)... Поступово в моїй голові вималювшіася ця друга книга, такою, якою вона мала б бути. Я можу переповісти її тобі майже всю, не читаючи сторінок, якими ти хотів отруїти мене. Комедія зароджується в komai, себто у поселеннях селян, як жартівливий обряд після трапези або свята. Вона не повідає про мужів знаменитих і могутніх, а про істот мізерних [510] і смішних, та не лихих, і не закінчується смертю головних героїв. Вона досягає ефекту смішного, показуючи вади j хиби звичайних людей. У бажанні сміятися Арістотель вбачає добру силу, яка може мати також пізнавальне значення. Адже вона промовляє дотепними загадками і не-очікуваними метафорами, а ще показує речі іншими, ніж вони є, і цим нібито дурить нас, а насправді примушує придивитись краще і сказати: он як воно насправді було, а я й не знав. Вона несе істину, зображаючи людей і світ гіршими, ніж вони є і ніж ми про них думаємо, — в кожному разі гіршими, ніж нам їх показують героїчні поеми, трагедії, житія святих. Так там написано?"

(1) Про безчестя дівиць і любовні походеньки повій (лат).

"Великою мірою так. Ти відтворив її, читаючи інші книги?"

"Над багатьма з них працював Венанцій. Гадаю, Венанцій уже давно шукав цю книгу. Він, мабуть, знайшов у каталозі ті самі вказівки, які знайшов згодом я, і переконався, що то саме та книга, яку він шукав. Та він не знав, як увійти у finis Africae. Почувши, як Беренґарій говорить про неї з Адельмом, він кинувся на пошуки, немов собака на заячий слід".

"Так воно й було, я відразу це зрозумів. Я зрозумів, що надійшла хвилина, коли мені доведеться захищати бібліотеку зубами..."

"І ти намастив книгу маззю. Тобі, мабуть, важко було... у темряві".

"Руки мої тепер бачать краще, ніж твої очі. Я взяв у Северина ще й пензель. І теж надяг рукавиці. То була непогана думка, правда? Ти чимало труду доклав, щоб дійти До цього..."

"Так. Я спершу мав на думці складніший пристрій, якусь отруєну шпичку абощо. Мушу сказати, розв'язання твоє було взірцевим, жертва отруювала сама себе. І що пожадливіше вона читала книгу, то швидше помирала..."

Я збагнув — і дрож пробіг мені по тілі, — що в ту мить, зчепившись у смертельній сутичці, вони обидва захоплювались один одним, немов кожен діяв лише для того, щоб заслужити похвальбу другого. Мій мозок пронизала думка, що всі ті хитромудрощі, якими Беренґарій намагався [511] звести Адельма, всі ті прості й природні жести, якими дівчина збудила у мені пристрасть і жадання, були нічим порівняно з цими скаженими хитрощами і майстерністю, спрямованими на завоювання іншого, які я бачив зараз. Цей акт спокушання розгортався тепер перед моїми очима, але тривав усі ці сім днів, коли кожен зі співбесідників; немов призначав іншому таємні побачення, і кожен з них потай сподівався на схвалення іншого, якого він боявся і ненавидів. !

"Тепер скажи мені, — говорив Вільям, — навіщо?-Чому ти оберігав цю книгу більше, ніж інші? Чому, хова-' ючи від людського ока чорнокнижницькі трактати, твори,-які, можливо, хулили ім'я Боже, ти все ж не посунувся до злочину, а заради цих сторінок занапастив своїх братів і самого себе? Про комедію мовить сила-силенна інших книжок, і ще чимало книг містять похвалу сміхові. Чому саме ця книга вселяла у тебе такий страх?"

"Бо її написав Філософ. Кожен твір сього чоловіка зруйнував частину тієї мудрості, яку християнство нагромаджувало століттями. Отці церкви сказали про всемо-гуття Слова все, що треба знати, та варто було Боецієві прокоментувати Філософа, і божественну таїну Слова було зведено до рукотворної пародії, збудованої на категоріях та силогізмах. Книга Буття каже про будову вселен-ної все, що треба знати, та варто було знайтись книгам Філософа про фізику, і космос було переосмислено як нечулу і слизьку матерію, а араб Аверроес мало не переконав усіх у вічності світу. Ми все знали про Божі імена, а той домініканець, якого хоронив Аббон — піддавшись спокусі Філософа, — перейменував їх, ідучи стежками гордині природного розуму. І космос, який, за словами Ареопагіта, кожному, хто вміє дивитися увись, являється як світляний водоспад взірцевої першопричини, зробився сховиськом матеріальних прикмет, які слугують основою для називання якоїсь абстрактної причини. Раніше ми споглядали небеса, а грязь матерії удостоювали хіба що несхвальним поглядом, а тепер споглядаємо землю і віримо у небеса лише на основі земних свідчень. Кожне слово Філософа, на яке тепер вже присягають навіть святі [512] і папи, перекручує образ світу. Та перекрутити образ Бога йому не вдалося. Якщо ця книга стане... якби вона стала предметом відкритої інтерпретації, ми б переступили останню межу".

"Але що ж тебе так настрахало у цій бесіді про сміх? Не можна ж знищити сміх, знищивши цю книгу".

"Звісно ж ні. Сміх — се недолугість, зіпсуття, недосконалість нашої плоті. Се розвага для селянина, попуск для пияка. Церква у своїй мудрості дозволяє веселитися під час празника, карнавалу чи ярмарку, адже се немов денна полюція, яка відводить зайві гумори і стримує від інших жадань та потягів... Але все ж сміх зостається річчю нікчемною, потіхою для посполитих, профанною тайною для простолюду. Апостол теж казав — ліпше одружитися, ніж розпалюватися(1). Аніж бунтувати проти зарядженого Богом ладу, ліпше смійтеся і тіштесь своїми неподобними пародіями на сей лад, наприкінці трапези, випорожнивши глеки й бутлі. Обирайте собі царя дурнів, насолоджуйтесь літургіями осла і борова, розігруйте свої сатурналії, ставайте догори ногами... Але тут, тут... — Хорхе постукав пальцем по столі, біля книги, яку Вільям тримав перед собою, — тут функцію сміху вивернено навспак, його піднесено до гідності мистецтва, йому відчинено браму у світ мудреців, зроблено предметом філософії, темою підступного богослов'я... Ти бачив учора, як посполиті вимудровують і втілюють у життя наймерзенніші єресі, відрікаючись і від Божих законів, і від законів природи. Та церква може стерпіти єресь посполитих, які самі виносять собі вирок, бо їх занапащає власне невігластво. Простацьке шаленство Дольчина і йому подібних ніколи не поставить під загрозу божественний устрій. Вони проповідуватимуть насильство і від насильства загинуть, не залишивши сліду, їхня єресь сама вичерпає свої сили, як вичерпує свої сили карнавал, і байдуже, якщо під час святкування на короткий час на землю зійде епіфанія світу навиворіт. Аби лиш порух не стався замислом, а посполите слово не знайшло собі відповідника у латині. Сміх визволяє поспо-

(1) 1 Кор 7, 9.

[513]

литого від страху перед дияволом, бо на празнику дурнів диявол теж постає убогим і дурним, а отже негрізним. І книга ся навчає, що мудрість полягає у звільненні від страху перед дияволом. Сміючись і захлинаючись вином, селюк почуває себе паном, бо він обернув навпаки свої стосунки з сильними; а книга ся пропонує вченим всілякі хитромудрі виверти і надає їм авторитетності, і цим узаконює цей переворот у стосунках. Тоді інстинктивний порух посполитих, який ще далі, на щастя, належить до чинностей черева, перейде у ранг чинностей розуму. Те, що сміх властивий людині, є знаком обмеженості нашого грішного стану. А скільки звироднілих умів, як-от твій, почерпнуть з цієї книги той остаточний силогізм, згідно з яким сміх — мета людини! Сміх дає змогу простолюдцеві забути на якийсь час про страх.