Ім'я Рози - Сторінка 94

А закон примушує підкорятися собі саме через страх, і правдивим ім'ям його є острах Божий. І книга ся може викресати диявольську іскру, яка запалить в цілому світі нову пожежу — і сміх постане як нове, незнане навіть Прометеєві мистецтво, яке допомагає знищити страх. У хвилину сміху посполитий не думає про смерть; та коли мить розваги промине, літургія знов повертає його до страху смерті, як велить Божий замисел. А книга ся спроможна породити нове, нищівне прагнення знищити смерть, звільнившись од страху. Чим же станемо ми, грішні створіння, не маючи страху, який є, мабуть, найрозсудливішим і найласкавішим з Божих дарів? Століттями учителі й отці церкви краплями виділяли пахучі есенції священного знання, щоб думкою про вишнє відкупити убогість і спокусу, що ідуть від низового. А книга ся, виправдовуючи комедію, сатиру і мім як чудотворний лік, здатний очистити пристрасті через зображення вад, пороку і слабкостей, штовхне лжемудреців до диявольського перекручення: спроби відкупити вишнє через прийняття низового. Вона породить думку, що людині вільно прагнути на землі того добробуту, який є хіба лиш у країні Кокань, — саме на це натякав твій Бекон, говорячи про природну магію. Але цього ми не повинні і не можемо мати. Поглянь на тих молодих ченців, які ганьблять себе, читаючи сю блазенську пародію, Соепа [514] Сурпапі. Яке диявольське перекручення Священного писання! Але читаючи її, вони усвідомлюють, що чинять зле. А от коли нікчемні ці ігри розпусної уяви виправдає слово Філософа — о, тоді все несуттєве з периферії заполонить центр, а від самого центру не лишиться й сліду. Народ Божий перетвориться на зібрання почвар, що їх виверг-ли безодні незнаної землі, окраїни знаної землі стануть ядром християнської імперії, арімаспи возсядуть на Петрів престол, блемії заволодіють монастирями, а череваті карлики з величезними головами дістануть у свою опіку бібліотеку! Слуги диктуватимуть закони, а нам (та й тобі також) доведеться їм коритися, бо іншого закону не буде. Один грецький філософ сказав (і твій Арістотель цитує тут цього свого спільника як нечестивий авторитет), що поважність супротивника слід розбивати сміхом, а супроти сміху виставити поважність. Наші предки зробили обачний вибір: якщо сміх — розвага посполитих, ці вольнощі їхні слід тримати у віжках, придушувати і застрашувати суворістю. А посполиті не мають зброї, яка б вигострила їхній сміх і зробила його знаряддям проти серйозності пастирів, які мають провадити їх до вічного життя, звільняючи від спокус черева і статі, від усіх їхніх брудних пожадань. Та якщо раптом хтось, озброївшись словами Філософа, а отже висловлюючись як філософ, піднесе мистецтво сміху до гідності витонченої зброї, якщо риторику переконування замінить риторика висміювання, якщо топіку терплячого і живодайного снування образів відкуплення замінить топіка нестримного розвінчання і повалення усіх щонайсвятіших і щонайшанованіших образів — о, той день зітре з лиця землі й тебе, Вільяме, разом з твоєю мудрістю!"

"Чому ж? Я боротимусь, виставивши свою кмітливість проти кмітливості іншого. То був би кращий світ, ніж той, в якому вогонь і розжарене залізо Бернарда Ґі приборкує вогонь і розжарене залізо Дольчина".

"Ти й сам вже тоді впадеш у сіті диявола. Воюватимеш по інший бік бойовища Армагеддону, на якому відбудеться остаточна пря. Але до того дня Церква зуміє знову встановити свої правила бою. Ми не боїмось блюзнірства, [515] бо навіть в хулі Бога впізнаємо невиразний образ гніву Єгови, який проклинає збунтованих ангелів. Ми не боїмось насильства тих, хто вбиває пастирів в ім'я якоїсь вигаданої обнови, бо воно є насильством правителів, які намагались знищити народ Ізраїля. Ми не боїмося суворості донатиста, самогубного шаленства циркумцеліона, ласолюбства богомила, гордовитої чистоти альбігойця, жаги крові флаґелланта, зловісного шаленства брата вільного духу: ми всіх їх знаємо, і знаємо коріння їхніх переступів, яке є водночас корінням нашої святості. Ми їх не боїмось, а насамперед ми знаємо, як їх знищити, а найкраще — як дозволити їм самим знищити себе, вперто возносячи до зеніту їхню волю до смерті, народжену в найглибших безоднях їхнього надіру. Ба більше — я б навіть сказав, що вони нам конче потрібні, бо сумірні з Божим планом, бо гріх їхній заохочує нашу чесноту, їхнє блюзнірство спонукує нас співати хвалу, безладне їхнє покаяння злагоджує нашу жертовність, нечестивість їхня додає сяйва нашій побожності — так як потрібен був князь темряви, його бунт і розпач, щоб краще заясніла пишнотою слава Божа, первень і ціль всілякої надії. Але якщо колись мистецтво висміювання, переставши бути плебейською витівкою, постане як подвиг мудреця, довірений незнищенному свідоцтву Письма, коли його приймуть не як низьке, а чк шляхетне й вільне; якщо колись хтось посміє сказати (і бути вислуханим): я сміюся з Воплочення... Тоді ніяка зброя не допоможе нам зупинити цю хулу, бо вона збере під свій стяг всі темні сили тілесної матерії, сокриті в пусканні вітрів і відрижці, й тоді ці вітри і відрижка претендуватимуть на право, яке належить лише духові — право віяти, куди забажає!(1)"

"Лікург звелів звести статую на честь сміху".

"Ти вичитав це у тій книжечці Хлориція, де він намагається звільнити мімів від звинувачення у безбожності і розповідає, як лікар вилікував хворого, викликавши у нього сміх. Навіщо було лікувати його, якщо Бог зарядив, щоб його земний шлях добіг кінця?"

'Див. ЙоЗ, 8.

[516]

"Не думаю, що він зцілив його від недуги. Він навчив його сміятися з недуги".

"Від недуги не зцілюють. її знищують".

"Разом з тілом недужого".

"Якщо треба".

"Диявол — це ти", — мовив тоді Вільям.

Хорхе, схоже, не зрозумів. Якби він був зрячий, я б сказав, що він дивиться на співрозмовника приголомшеним поглядом. "Я?" — сказав він.

"Авжеж, ти. Тебе обдурили. Диявол не є володарем матерії, диявол — це зарозумілість духу, віра без усмішки, істина, якої не торкається сумнів. Диявол похмурий, бо він знає, куди йде, а йдучи, завжди вертається туди, звідки вийшов. Ти — диявол, тому ти й живеш у темряві, як він. Якщо ти хотів переконати мене, тобі це не вдалося. Я ненавиджу тебе, Хорхе, і, якби міг, я б вивів тебе вниз, на дворище, голого, ввіткнувши тобі у зад пір'я, з розмальованим лицем, як у фігляра чи блазня, щоб увесь монастир сміявся з тебе, покинувши свій страх. Мені б хотілося намазати тебе медом, а тоді виваляти в пір'ї і водити на ланцюгу по ярмарках, кажучи усім: оцей голосив вам істину і твердив, що істина має смак смерті, а ви вірили не його словам, а його похмурості. А тепер я кажу вам, що в безконечному вихорі можливостей Бог дозволяє вам уявити й такий світ, у якому цей самозваний тлумач істини є не чим іншим, як неоковирним чорним круком, що пережовує завчені колись давно слова".

"Ти гірший од диявола, мінорите, — сказав тоді Хорхе. — Ти — блазень, як і той святий, що вас породив. Ти такий самий, як твій Франциск, який de toto corpore fece-rat linguam(1); який зі своїх проповідей робив жонглерське видовисько; який збивав з пантелику скупого, кладучи йому в долоню золоті монети; який бентежив побожність черниць, відмовляючи Miserere(2) замість проповіді", який просив милостиню по-французькому; який, взявши патика до рук, наслідував жести скрипаля, перевдягався у лахміття, щоб насміятись з обжерливих ченців, кидався [517] нагим на сніг, розмовляв з тваринами і травами, робив з самого таїнства Різдва ярмарковий вертеп, прикликав Віфліємського агнця, бекаючи по-овечому... Добру школу ти пройшов... Хіба не міноритом був брат Помагайбіг з Флоренції?"

(1)3 усього тіла язик зробив (лат.).

(2) Помилуй (лат.).

"Авжеж, — усміхнувся Вільям. — Той самий, який прийшов у домініканський монастир і сказав, що не прийме поживи, поки йому не дадуть клапоть габіту брата Йоана, бо він, мовляв, хоче берегти його як реліквію, а коли дістав, що хотів, витер собі ним зад, кинув на гній і жердиною виваляв у лайні, волаючи: горенько, на поміч, браття, я згубив у нужнику реліквії святого!"

"Тебе, схоже, розважає ця історія. Може, розповіси мені історію ще одного мінорита, брата Павла Стомуха, який гепнувся якось плазом на кригу, а його земляки стали дражнити його, і коли один спитав, чи не хотів би він мати під собою щось краще, той відповів: аякже, хотів би — твою жінку... Так ви шукаєте істину".

"Франциск учив людей дивитися на речі з іншого боку".

"Але ми прикликали вас до порядку. Ти бачив їх учора, своїх побратимів. Вони повернулись у наше лоно, вони вже не говорять, як посполиті. Посполиті не повинні говорити. Книга ся виправдовує думку, буцім мова посполитих може нести у собі якусь мудрість. Сього не можна було допустити. І я не допустив. Ти кажеш, що я диявол: це неправда. Я був рукою Божою".

"Рука Божа творить, а не приховує".

"Є межі, поза які не вільно виходити. Бог забажав, щоб на деяких аркушах було написано: hie sunt leones".

"Потвор теж сотворив Бог. І тебе разом з ними. І Він бажає, щоб ми говорили про все".

Хорхе простягнув тремтючі руки і присунув до себе книгу. Він тримав її розгорнутою, але догори ногами, щоб Вільям далі міг бачити її як слід. "Тоді чому, — сказав він, — чому Він допустив, щоб цей твір загубився у століттях, щоб зберігся лиш один його список, щоб список з цього списку, опинившись хтозна-де, довгі роки лежав у якогось невірного, який не знав греки, щоб потім він [518] покоївся, забутий, у сховищі старої бібліотеки, куди мене, а не тебе послало Провидіння, щоб знайти його, привезти сюди і далі переховувати ще багато років? Я знаю, достеменно знаю, немов це викарбувано переді мною ада-мантовими літерами, бачу це своїми очима, які бачать те, чого не бачиш ти; я знаю, що то була Господня воля, яку я намагався сповнити своїми вчинками. Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа".

Сьомого дня НІЧ,

де сіпається екпіроза, а з причини надміру чеснот верх беруть пекельні сили

Старий замовк. Він поклав обидві долоні на книгу, немов пестячи її сторінки, немов розгладжуючи аркуші, щоб краще було читати, немов прагнучи захистити її від чиїхось хижих рук.

"В кожному разі все це було намарне, — сказав йому Вільям.