Ім'я Рози - Сторінка 96

- Умберто Еко -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Ще більший гармидер спричинив тут Хорхе, тому кімната була завалена пергаменами, які тільки того й чекали, щоб перетворитись на іншу стихію.

В короткому часі все навколо палахкотіло, мов неопалима купина. Шафи теж долучилися до цього жертвоприношення і починали тріщати. Я збагнув, що цілий цей лабіринт був не що інше, як велетенське жертовне кострище, яке, давно готове, тільки й чекало на першу іскру...

"Води, треба води! — сказав Вільям, а тоді додав: — Та звідки взяти води в цьому пеклі?"

"З кухні, з кухні внизу!" — вигукнув я.

Вільям розгублено глянув на мене, обличчя його від цього шаленого сяйва розчервонілося. "Так, але поки ми [524] зійдемо вниз і повернемось... До дідька! — вигукнув він тоді, — в кожному разі цій кімнаті кінець і сусідній, мабуть, теж. Ходімо вниз, я пошукаю води, а ти бий на сполох, тут треба багато людей!"

Ми знайшли шлях до сходів, адже пожежа освітлювала й наступні кімнати, хоч і дедалі слабше, тож останні дві кімнати ми пройшли майже навпомацки. Внизу нічне світло блідо освітлювало скрипторій, а звідти ми зійшли у трапезну. Вільям побіг до кухні, а я — до дверей трапезної, метушливо намагаючись відімкнути їх зсередини, що мені вдалося після немалих зусиль, бо хвилювання робило мене незграбним і неповоротким. Я вийшов на дворище, побіг до опочивалень, відтак зрозумів, що не зможу розбудити ченців по одному. Тут мені свінула краща думка, і я пішов до церкви, шукаючи, як потрапити на дзвіницю. Діставшись туди, я схопився за всі линви і став бити на сполох. Я шарпав з усіх сил, а линва найбільшого дзвону, ідучи вгору, тягнула й мене за собою. В бібліотеці я попік собі руки зверху, але долоні були неушкоджені, то я поранив їх, тягнучи за линви, вони почали кривавити і мені довелося відпустити дзвони.

Але я вже й так зчинив досить галасу, тому кинувся вниз і якраз побачив, як перші монахи виходять з опочивалень, а здалеку чулися голоси челядників, які починали показуватися зі своїх хатин. Я не міг пояснити до ладу, що сталося, бо не знаходив слів. Перші слова, які спливали мені на язик, були моєю рідною мовою. Скривавленою рукою я показав на вікна південного крила Вежі, з яких крізь алебастрові шибки видніло незвичайне світіння. З сили цього світіння я зрозумів, що поки я сходив униз і бив на сполох, вогонь поширився й на інші кімнати. Усі вікна Африки й цілий фасад між нею і східною баштою тепер виблискував нерівними спалахами. "Води, несіть води!" — кричав я. Спершу ніхто нічого не зрозумів. Ченці настільки звикли вважати бібліотеку священним, недоступним місцем, що не могли усвідомити, що їй може загрожувати звичайна пожежа, немов якійсь селянській хижі. Перші (3) тих, хто підняв погляд до вікон, перехрестилися, перелякано [525] бурмочучи, і я зрозумів, що вони думають, що то якісь нові з'яви. Я схопив їх за габіти, благав прислухатись, аж поки хтось не переклав мої голосіння зрозумілою їм мовою.

То був Никола з Морімондо, який сказав: "Бібліотека горить!"

"Нарешті", — пробурмотів я, падаючи без сил на землю.

Никола проявив велику енергійність, роздав накази челядникам, підказував ченцям, які стояли навколо нього, що вони мають робити, послав когось відчинити інші двері Вежі, ще когось послав по відра та інше можливе начиння, скеровував людей до джерел і запасів води в монастирі. Чередникам наказав, щоб вони мулами і ослами підвозили воду в глиняних глеках... Якби ці розпорядження давала людина, наділена владою, їй миттю б підкорилися. Та челядники звикли діставати накази від Ремиґія, переписувачі — від Малахії, і всі разом — від абата. Та, на жаль, жодного з них трьох не було. Ченці шукали очима абата, сподіваючись від нього вказівок і підбадьорення, але не знаходили, і лише я знав, що він помер, або ще вмирає в цю хвилину, наглухо замурований в тісному коридорі, який саме перетворювався на палючу піч, на Фаларісового бика(1).

Никола підштовхував челядників в один бік, а якийсь інший монах з такими ж добрими намірами підштовхував в другий. Дехто з братії вже, очевидно, запанікував, а інші все ще не прочухались зі сну. До мене повернувся дар мови, і я намагався щось пояснити, але варто пам'ятати, що я був майже нагий, адже габіт свій я кинув у полум'я, і вигляд скривавленого, з почорнілим від кіптяви обличчям хлопця, непристойно безволосого на тілі й одурілого від холоду, ясна річ, не вселяв довіри.

Врешті Николі вдалося затягти кількох ченців та челядників до кухні, яку тим часом хтось відчинив. Ще хтось мав досить глузду, щоб принести смолоскипи. В кухні ми [526] побачили великий гармидер, і я зрозумів, що то Вільям перевернув тут усе, шукаючи воду і посуд, у якому її можна носити.

(1) Фаларіс — тиран міста Акраганта (суч. Агрідженто, Сицилія), який правив у VI ст. до Р.Х. і славився своєю жорстокістю. Своїх ворогів, за легендою, він підсмажував у величезному розжареному мідному бику (див.: З Мак 5, 12-27).

Тим часом я побачив і самого Вільяма — від вигулькнув з-за дверей трапезної, лице його було все в опіках, з габіту йшов дим, в руці він тримав великий горщик, і мене охопили жалощі до нього, адже в цю мить він уособлював безсилля. Я зрозумів, що навіть якщо йому вдалося винести горщик з водою по сходах уверх, не перекинувши його, навіть якщо він зробив це не один раз, це мало що дало. Я згадав історію про святого Августина, який побачив хлопчика, що намагався ложкою перенести воду з моря: той хлопчик був ангел — він хотів висміяти святого, який вважав, що зможе проникнути у таїни Божої природи. І, як той ангел, заговорив до мене й Вільям, змучено спершись об одвірок: "Це неможливо, нам ніколи не впоратись, навіть разом з усіма ченцями абатства. Бібліотеці кінець". На відміну від ангела, Вільям плакав.

Я притисся до нього, а він зірвав зі стола скатертину і спробував якось прикрити мене. Опустивши руки, ми стояли і спостерігали за тим, що діялося навколо нас.

Люди снували у безладній метушні: одні з порожніми руками піднімалися по гвинтових сходах і зіштовхувалися з іншими, які теж були піднялися з порожніми руками, з дурної цікавості, а тепер спускались у пошуках посуду. Інші, кмітливіші, відразу бралися шукати горщики і шаплики, а тоді побачили, що в кухні нема достатньо води. Раптом у приміщення ввірвалося кілька мулів, везучи глеки з водою, їх привели чередники, які звантажили глеки, збираючись нести воду нагору. Та вони не знали, як піднятися у скрипторій, і згаяли трохи часу, поки хтось з переписувачів їм пояснив, а піднімаючись, вони стикалися з тими, хто вже спускався, нажаханий. Кілька глечиків тріснуло, і вода розлилася на землю, але інші таки передали нагору, з рук в руки по гвинтових сходах. Я пішов з одним із гуртів і опинився в скрипторії: з входу До бібліотеки бухав густий дим, останні з тих, хто пробував пробратися нагору в східну башту, вже верталися, кашляючи, з червоними очима, і заявляли, що більше не змога проникнути у це пекло. [527] Тоді я побачив Бенція. Змінившись на виду, він піднімався з нижнього поверху, несучи величезне цебро. Почувши, що кажуть ті, хто вибрався з бібліотеки, він став картати їх: "Пекло поглине вас усіх, легкодухи! — Він обернувся, немов шукаючи допомоги, і побачив мене: — Адсо, — вигукнув він, — бібліотека... бібліотека..." Відповіді він не чекав. Побіг до початку сходів і сміливо пірнув у дим. То було востаннє, що я його бачив.

Я почув тріск, який доносився зверху. Зі склепіння скрипторію падали уламки каменів разом з вапном. Замок склепіння, вирізьблений на кшталт квітки, відірвався і мало не впав мені на голову. Підлога лабіринту ось-ось мала впасти.

Я побіг униз і вийшов надвір. Кілька загарливих челядників принесли драбини і пробували передати воду через вікна верхніх поверхів. Та навіть найдовші драбини ледве досягали вікон скрипторію, і ті, хто виліз по них, не могли відчинити їх іззовні. Хотіли послати когось сказати, щоб їх відчинили зсередини, але більш ніхто не насмілювався іти нагору.

Тим часом я дивився на вікна третього поверху. Ціла бібліотека, мабуть, вже стала однією великою повитою димом жарівницею, і вогонь перебігав з кімнати до кімнати, швидко пожираючи тисячі пересушених аркушів. Вогнем світилися вже всі вікна, чорний дим виходив через дах: вогонь перекинувся на балочне перекриття покрівлі. Вежа, яка здавалась такою міцною і непорушною, виявила в ту важку хвилину свою слабкість, свої щілини, свої роз'їдені зсередини мури, тріснуті камені, які дали полум'ю змогу дістатися до дерев'яних каркасів, де тільки вони були.

Раптом кілька шибок тріснуло, немов зсередини на них тиснула якась сила, іскри вирвалися назовні, всипавши нічну темряву блудливими блискітками. Вітер, раніше сильний, тепер ослаб, і це було на нещастя, бо сильний вітер, можливо, погасив би іскри, а слабкий переносив і ще більше роздмухував їх, а разом з ними крутив у повітрі клапті пергамену, що їх внутрішній пал зробив геть тонкими. Тут почувся гуркіт: підлога лабіринту в кількох місцях [528] осіла, і її охоплені вогнем балки завалилися на нижній поверх, бо тепер я бачив, як язики полум'я піднімаються від скрипторію, в якому теж було немало книг і шаф, а на столах лежали окремі аркуші, готові піддатися жадобі іскор. Я почув, як від гурту переписувачів долинули крики розпачу — рвучи собі волосся на голові, вони не облишали героїчної думки піднятися нагору, щоб порятувати свої улюблені пергамени. Але марно, бо кухня разом з трапезною стала схожа на роздоріжжя, де безладно метушаться страчені душі, де кожен плутається під ногами у всіх інших. Люди налітали одне на одного, падали, хто тримав посудину з водою, розливав її безцінний вміст, мули, що зайшли були до кухні, тепер, відчувши вогонь, забили копитами і кинулися до виходів, перекидаючи людей і своїх переляканих погоничів. Було ясно, що в будь-якому разі ця зграя селюків і побожних та мудрих, але геть безпомічних мужів, не маючи над собою керівництва, зводила нанівець навіть ту поміч, яка могла ще хоч чомусь зарадити.

* * *

Всюди на дворищі панував великий гармидер. Але то був лиш початок трагедії. Розлітаючись з вікон і з даху, звитяжна хмара іскор, під'юджувана вітром, засипала все навколо, долітаючи до даху церкви.