Ім'я Рози - Сторінка 97

Хто не знає, скільки чудових соборів стали поживою для вогню! Адже дім Божий здається прекрасним і міцним, наче небесний Єрусалим, завдяки своїй кам'яній пишноті, але мури і склепіння спочивають на крихкій, хоч і подиву гідній дерев'яній структурі, і якщо кам'яна церква нагадує чудовий ліс своїми колонами, які, гінкі, мов дуби, тягнуться до склепінь, то тіло її часто-густо й справді дубове — і дерев'яною є й уся її обстанова, вівтарі, хори, мальовані образи, лави, сідалища і канделябри. Так було і з монастирською церквою, чий чудовий портал так зачарував мене першого дня. Зайнялася вона дуже швидко. Ченці і всі мешканці монастиря вже зрозуміли, що боротьба іде тепер за саме виживання обителі, і всі стали ще прудкіше і ще безладніше метушитися, щоб зарадити якось небезпеці. [529]

Звісно, до церкви був кращий доступ, а отже її легше було захистити, ніж бібліотеку. Бібліотеку згубила її власна недоступність, таємничість, яка її огортала, ощадливість доступу до неї. Церква ж, яка по-материнському відкривала обійми кожному в час молитви, відкритою була й у час порятунку. Але води більше не було, принаймні знайти її вдалося дуже мало, криниці постачали її з природною ощадливістю і повільністю, несумірною з наглістю потреби. Усі хотіли б погасити пожежу в церкві, але ніхто більше не знав, як це зробити. Крім того, вогонь перекинувся на церкву зверху, куди важко було видертися, щоб збити полум'я або загасити його землею та ганчір'ям. А коли полум'я дісталося до нижнього ярусу, даремно вже було закидати його землею і піском, бо стеля вже валилася на рятівників, ховаючи під собою не одного з них.

І так до криків жалю за чималими багатствами, які пропали у вогні, долучилися крики болю через опіки на обличчях, розтрощені кінцівки, тіла, що зникли під раптовим обвалом склепіння.

Вітер знову став поривистим, і його пориви ще більше розносили вогонь. Невдовзі після церкви зайнялися свинарники і стайні. Нажахані тварини зірвалися з прив'язей, вивалили ворота, розбіглися по дворищі, страхітливо іржучи, мукаючи, бекаючи, рохкаючи. Клуби іскор попадали на гриви коней, і видно було, як по дворі гасають пекельні створіння, огненні румаки, затоптуючи все на своєму бігу, який не мав ні мети, ні спочинку. Я побачив, як старого Алінарда, який розгублено блукав, не розуміючи, що діється, збив з ніг розкішний, увінчаний огнем Гнідий; старий так і лишився лежати в пилюці убогою безформною купкою. Але я не мав ні часу, ні способу йому допомогти, ані оплакувати його кінець, бо подібні сцени ставалися вже повсюди.

Охоплені полум'ям коні рознесли вогонь туди, куди ще не доніс його вітер: палали вже майстерні й оселя новіціїв. Юрби людей бігали від одного кінця дворища до другого, без жодної мети або з метою безглуздою. Я побачив Ни-колу: голова його була поранена, одяг звисав лахміттями; [530] опустивши руки, він стояв навколішках на головній алеї, проклинаючи Боже прокляття. Я побачив Пацифіка з Ті-волі, який, відмовившись від всякої участі у порятунку, намагався на ходу схопити забриканого мула, а коли йому це вдалося, гукнув мені, щоб я зробив те ж саме і тікав, тікав геть від цієї зловісної подоби Армагеддону.

Тоді я подумав, куди подівся Вільям, і мене охопив страх, що його могло привалити десь уламками. Після довгих пошуків я знайшов його поблизу кружґанку. В руці він тримав свій дорожній мішок: коли вогонь зачепив уже й притулок для прочан, він піднявся у свою келію, щоб принаймні врятувати своє безцінне добро. Він взяв і мій мішок, з якого я витяг одежу, щоб прикрити голе тіло. Затамувавши подих, ми зупинилися, спостерігаючи, що діється навколо.

Монастир був приречений. Майже всі його будівлі різною мірою охопив вогонь. Споруди, ще не торкнуті ним, невдовзі чекала така ж доля, адже тепер вже геть усе, від природних стихій до безладних вчинків рятувальників, сприяло поширенню пожежі. Вільними від вогню були лиш незабудовані терени — город, садок перед внутрішнім двориком... Споруди вже ніяк не можна було врятувати, але облишивши думку про їх порятунок, можна було спостерігати за всім без жодної небезпеки, ставши на відкритому місці.

Ми подивились на церкву, яка тепер вже горіла повільно, адже такі великі споруди зазвичай хутко спалахують, коли займаються їх дерев'яні частини, а потім довго, годинами, ба навіть днями дотлівають. По-іншому пломеніла Вежа. Тут палахкого матеріалу було багацько, і вогонь, цілковито заволодівши скрипторієм, вже вторгся на поверх, де була кухня. Третій поверх, що його раніше впродовж століть займав лабіринт, вже був цілковито зруйнований.

"То була найбільша бібліотека християнського світу, — сказав Вільям. — Тепер, — додав він, — пришестя Антихриста воістину близьке, адже жодне знання не стане йому на заваді. Та й цієї ночі ми бачили його лик". "Чий лик?" — запаморочено спитав я. [531]

"Я маю на увазі Хорхе. У його обличчі, спустошеному ненавистю до філософії, я вперше уздрів портрет Антихриста, який гряде не з Юдового племені, як вважають ті, хто його голосить, ані не з далеких країв. Антихрист може народитися і з самої побожності, з надмірної любові до Бога або до істини, як зі святого народжується єретик, а з провидця — одержимий. Бійся, Адсо, пророків і тих, хто готовий померти за істину, бо зазвичай вони чинять так, що багато інших помирають разом з ними, часто ще до них, а іноді й замість них. Хорхе сповнив своє диявольське діло, бо так сласно любив свою істину, що пішов на все, аби лиш знищити олжу. Хорхе так боявся другої книги Арістотеля, бо вона, мабуть, справді навчала перекривляти лик будь-якої істини, щоб ми не ставали рабами наших власних видив. Можливо, повинність того, хто любить людей, і полягає в тому, щоб примусити сміятися з істини, примусити сміятися істину, бо єдиною істиною є навчитися звільнятися від нездорової пристрасті до істини".

"Але ж, учителю, — відважився я з болем у голосі, — тепер ви так говорите, бо душа ваша глибоко зранена. Але істина існує — та сама істина, яку ви відкрили нині вночі, до якої ви дійшли, тлумачачи сліди, які ви прочитали за минулі дні. Хорхе переміг, але ви перемогли Хорхе, бо розкрили його план..."

"Ніякого плану не було, — мовив Вільям, — і розкрив я його через помилку".

Твердження суперечило саме собі, і я не зрозумів, чи Вільям справді хотів цього. "Але ж це правда, що сліди на снігу вказували на Гнідого, — сказав я, — правда, що Адельм наклав на себе руки, правда, що Венанцій не втопився в глеку з кров'ю, правда, що лабіринт влаштований саме так, як ви й казали, правда, що у finis Africae можна увійти, натиснувши на слово quatuor, правда, що таємнича книга була книгою Арістотеля... Я б міг і далі перелічувати всі ті істини, які ви відкрили, послуговуючись своїми знаннями..."

"Я ніколи не сумнівався в істинності знаків, Адсо — це єдине, що має людина, щоб орієнтуватися у світі. Чого я не зрозумів, то це зв'язку між ними. Я вислідив Хорхе, [532] ідучи за апокаліптичною схемою, яка, здавалось, пояснює всі злочини, але вона була випадковістю. Я вислідив Хорхе, шукаючи призвідника всіх злочинів, а натомість ми виявили, що фактично кожен злочин мав іншого призвідника, або й не мав його. Я вислідив Хорхе, шукаючи план, укладений звироднілим, раціональним умом, а плану ніякого не було, точніше, самого Хорхе здолав його ж початковий план, а відтак розпочався цілий ланцюг причин, супутніх причин, суперечливих між собою причин, які розгорталися самочинно, творячи пов'язання, які не залежали від жодного плану. Який хосен з цілої моєї мудрості? Я поводився, як упертюх, переслідуючи якусь примару ладу, а я б мав добре знати, що немає ладу у всел енній".

"Але, уявляючи собі хибний лад, ви все ж до чогось дійшли..."

"Ти сказав чудову річ, Адсо, велике тобі спасибі. Лад, що його уявляє собі наш розум, це немов сіть або ж драбина, яка слугує для того, щоб кудись дістатися. Але опісля цю драбину слід відкинути, бо ми бачимо, що хоч вона й стала нам в пригоді, сама вона позбавлена сенсу. Ег muoz gelochesame die Leiter abewerfen, еф Ег an ir ufgestigen ist...(1) Так кажуть?"

"Так кажуть моєю мовою. Хто це сказав?" "Один містик з твоїх країв. Він написав це десь, вже й не пам'ятаю де. І не потрібно, щоб цей рукопис колись знову віднайшовся. Єдині потрібні істини — це знаряддя, яких потім треба позбутися".

"Ви нічого не можете собі закинути, ви зробили все, що було у вашій змозі".

"Все, що було в людській змозі, а це небагато. Важко змиритися з думкою, що у вселенній не може бути ладу, бо він образив би свобідну волю Бога і Його всемогутність. Тому Божа свобода є вироком для нас, чи принаймні вироком для нашої гордині".

Вперше і востаннє у своєму житті я насмілився висунути богословське твердження: "Але хіба може існувати [533] необхідне буття, цілковито виткане з можливого? Яка ж тоді різниця між Богом і первовічним хаосом? Хіба ствердження абсолютної всемогутності Бога і Його абсолютної непідвладності Його власним рішенням не тотожне доказові того, що Бога нема?"

(1) Треба відкинути драбину, піднявшись по ній (старонім.).

Вільям глянув на мене, але риси його обличчя не відобразили жодного почуття: "Хіба міг би мудрець передавати свої знання іншим, якби відповів на твоє запитання ствердно?" Я не зрозумів смислу його слів: "Ви маєте на увазі, — спитав я, — що знання не можна було б здобувати і передавати, якби не було самого критерію істинності, чи що ви не змогли б більше передавати свої знання, бо інші вам би цього не дозволили?"

В ту мить частина даху опочивалень з величезним гуркотом завалилася, і вгору здійнялася хмара іскор. Частина овець і кіз, які блукали по дворі, пробігла повз нас, несамовито мекаючи. Промчав також, горлаючи, гурт челядників, які мало нас не затоптали.

"Завелике сум'яття тут, — мовив Вільям. — Non in commotione, non in commotione Dominus(1)".

(1) He в землетрусі Господь (лат.). Див.: 1 Цар 19, 11.

ОСТАННІЙ АРКУШ

Обитель горіла три дні і три ночі, й останні зусилля були марні. Уже вранці сьомого дня нашого побуту в тому місці, коли ті, що уціліли, зрозуміли, що жодної будівлі не вдасться врятувати, коли завалилися зовнішні мури най-пишніших споруд, а церква, немов згортаючи сама себе, проковтнула власний шпиль, нікому вже не хотілося боротися проти кари Божої.