Інтерв'ю для Плейбоя - Сторінка 5

Додому йшов, тримаючись за стіни будинків і стовбури дерев, а отямився через декілька місяців. Так що я не водій. Але справа не в цьому. Автомобіль — це найнебезпечніша зброя нашого суспільства, — машини вбивають більше людей, ніж гине на війні. Цього року більше 50000 людей загине через них, і ніхто цього навіть не помітить.

PLAYBOY: Донедавна ви були футуристом, який ніколи не літав на літаках, не кажучи вже про космічні кораблі. Що ж вилікувало вас від цієї фобії?

БРЕДБЕРІ: Всього лишень легковик, який ламався чи не у всіх містечках на нашому шляху, і його водій, який три жахливих дні віз мене через Флориду. Після того, як спустило друге колесо, на мене зійшло одкровення. З небес наді мною я почув гучний виразний голос: "Літай, дурню, літай!" [Сміється] Сорок років я боявся, що бігатиму по літаку, волаючи: "Зупиніть! Випустіть мене!" Але тепер я завжди літаю. Зручніше всідаюся в кріслі і, час від часу зиркаючи в ілюмінатор, ретельно переглядаю часописи.

PLAYBOY: Чи похитнули Стейсі Кун22 і Марк Фурман23 вашу віру в представників закону?

БРЕДБЕРІ: Сполучені Штати перетворилася на суспільство, як я це називаю, паперових хусточок "Клінекс" — реакція громадськості, на мій погляд, це символічна нагода всім разом висякатися на поліцію країни, поклавши відповідальність за події в Лос-Анджелесі на всіх поліцейських. Звичайно, я свідомий того, що в поліцейському управлінні Лос-Анджелеса не все гаразд. З іншого боку, трьох моїх дочок зґвалтували і пограбували чорношкірі, так що я також упереджений, чи не так? І якби я зміг знайти тих виродків, я б їх повбивав. Я бачив насильство з боку поліцейських, але я також бачив насильство проти білої людини.

PLAYBOY: Чи обурили вас заворушення, пов'язані зі справою Родні Кінґа?

БРЕДБЕРІ: Це було щось більше, ніж обурення — я був страшенно розстроєний і страшенно сердитий на мера Лос-Анджелеса Бредлі. Ми з ним приятелювали десять років, а через півгодини після закінчення судового засідання саме він пішов на телебачення і, вживаючи жахливі слова, оголосив, що він обурений. Ба-бах! — що сталося потім, ви знаєте: натовп вийшов на вулицю. І досі в мене не вистачає духу сказати Тому Бредлі в обличчя: "Це ти в усьому винний!"

PLAYBOY: Ви хоч трохи уявляли собі, що в чорношкірій громаді Лос-Анджелеса є стільки ненависті?

БРЕДБЕРІ: Не думаю, що хтось знав про це.

PLAYBOY: Чи співчуваєте ви заколотникам?

БРЕДБЕРІ: Аніскільки. Чому б я мав їм співчувати? Я не підтримував жодного натовпу, ніде і ніколи. Якби ми не упоралися з цим в Лос-Анджелесі, то спалахнули б усі великі міста країни.

PLAYBOY: Якщо Лос-Анджелес — це приклад для Сполучених Штатів, яке майбутнє чекає інші великі міста?

БРЕДБЕРІ: Разом із відновленням інтересу людства до Місяця, моїм найбільшим сподіванням є те, що Лос-Анджелес покаже шлях до відбудови всім нашим містам. Вони стали некерованими, і рівень злочинності стрімко злетів вверх. Коли ми зможемо повернути людей у місто, рівень злочинності швидко впаде.

PLAYBOY: Як цього досягнути?

БРЕДБЕРІ: Це зроблять передові цивілізовані корпорації — на таке спроможні тільки вони. Всі великі торгівельні комплекси були зведені акціонерними компаніями. Ми повинні перебудувати міста з тією ж концептуальною елегантністю, з якою побудовані великі торгівельні комплекси. Ми зможемо перетворити будь-яку неблагополучну частину міста в нову, сповнену життя громаду.

PLAYBOY: Як ви переконаєте керівників акціонерних товариств і державних службовців, що саме ви знаєте, що робити?

БРЕДБЕРІ: Вони слухатимуть, бо знають про мої попередні досягнення. В Сан-Дієго центральної частини міста не існувало, допоки не була реалізована моя концепція, відповідно до якої, в самому серці похмурого району нічліжок був побудований торгівельний комплекс "Гортон Плаца". Із завершенням будівництва життя в Сан-Дієго відновилось. Комплекс став осередком розквітаючої громади. А зал для аукціонів в Ґлендейлі, побудований за моєю ідеєю 25 років тому, змінив центральну частину цього міста. Отже, якщо я проживу ще десять років, — прошу тебе, Господи! — я ще буду десь тут, щоб на власні очі побачити численні зміни в Лос-Анджелесі й підтримати подібні проекти у великих містах по всій країні.

PLAYBOY: Ви казали, що хочете впливати на дітей. Це саме до них ви перш за все звертаєтесь?

БРЕДБЕРІ: Мені здається, що всі діти в світі — мої діти, а оскільки я сам так ніколи і не подорослішав, то всі мої книжки автоматично призначені для дітей.

PLAYBOY: Яким чином ви відчуваєте свій на них вплив?

БРЕДБЕРІ: Доказом цього є обопільне захоплення і любов. Почати з того, що діти люблять мене тому, що я пишу оповідання, в яких говориться про їхню здатність чинити зло. Я — один з небагатьох письменників, хто дає можливість очиститися у такий спосіб.

PLAYBOY: Ви б могли сказати, що сумуєте за дитинством?

БРЕДБЕРІ: Так. Тільки дозволиш собі почати дорослішати, потрапляєш у світ повний проблем, які годі розв'язати. Політики, фахівці — всі вони дорослі, і напружено намагаються зрозуміти, чому ж віддати перевагу. Так не повинно бути. Найвизначніші рішення виробляються колективною думкою, а нею керує бажання або отримати прибуток, або вийти із справи. Це чудовий стимул, щоб стреміти до досконалості. З іншого боку, багатьох бюрократів з тих, що керують містами, не слід зобов'язувати мати прибутки — коли їм потрібно більше грошей, вони просто підвищують місцеві податки. Якщо хочете щось зробити, потрібно звертатися до акціонерних товариств. Дісней є найкращим прикладом.

PLAYBOY: Але ж хіба вісімдесяті роки — десятиліття скандалів з облігаціями на Вол-Стріт і банкрутствами банків — не утвердили думку, що керівники акціонерних товариств можуть навіть перевершити злодіїв?

БРЕДБЕРІ: Я говорю про першокласні акціонерні товариства, такі як IBM, Apple, AT&T. Якщо акціонерні товариства невдовзі не переберуть на себе систему освіти, то все скінчиться тим, що великі, заселені кольоровими мешканцями міста, оточать маленькі, заселені білими втікачами містечка, які будуються вже зараз, під час нашої розмови. Неможливо засуджувати білих за те, що вони тікають. Керівники міст занедбали найголовніший чинник нашого кримінального середовища — освіту. Дитячий садок. Перший клас. Якщо ми зараз же не впровадимо змін, ми виховаємо чергове покоління пустоголових бовдурів. Якщо дозволити хлопцям дорослішати так, як це відбувається зараз, то, досягнувши десятирічного віку, вони нудьгуватимуть, кидатимуть навчання, вживатимуть наркотики, грабуватимуть крамниці, ґвалтуватимуть — робитимуть інші "добрі" справи. Наші в'язниці переповнені неграмотними, яких колись зневажила міська влада. В'язниці мають працювати як початкові школи, де дітей вчать елементарним речам, замість того, щоб витрачати мільярд доларів в день лише на утримання в'язнів за ґратами. Уряду слід припинити фінансувати школи, допоки ті не доведуть, що вчать писати і читати. Слід негайно звільнити половину вчителів. В країні надзвичайний стан — не навчаючи дітей писати і читати, ми виховуємо кримінальну культуру серед всіх рас і прошарків суспільства. Це тривожить мене найбільше, бо я не чув, щоб ще хтось, крім мене, говорив про початкову школу — школу, від якої залежить наше майбутнє. Акціонерні товариства, про які я згадував, все більше і більше переймаються зв'язками між спеціалізованими і місцевими школами. Пояснити це досить легко — насправді, це прояв егоїзму, оскільки вони мусять дати освіту дітям, котрі працюватимуть в їхніх компаніях після закінчення школи.

PLAYBOY: Майбутнє, в якому наших дітей вчать, щоб вони стали корисними робітниками великих компаній? Схоже на роботизовану расу з якогось науково-фантастичного оповідання.

БРЕДБЕРІ: Ви про те, як змальовують подібне суспільство критикани японського стилю життя? Слухайте, неможливо обернути по-справжньому розумних людей на роботів. Можна зробити роботів з бовдурів, але це справедливо щодо будь якого суспільства і системи. Я не знаю що робити з бовдурами, але ми мусимо спробувати дати їх освіту разом з розумними дітьми. Якщо до другого класу ви навчите дітей читати і писати, то далі все піде саме собою. Для того, щоб вирішити проблему вживання наркотиків, потрібно починати з самого початку — з першого класу. Якщо у хлопчика в голові є ті цяцьки, що йому можуть дати книжки, і ви зацікавите його науковою фантастикою — вважайте, що майбутнє врятоване.

PLAYBOY: Як ви себе почуваєте у вашому віці?

БРЕДБЕРІ: Коли мені виповнилося сімдесят і я усвідомив, як багато моїх друзів померли або помирають, я раптом зрозумів, що саме тепер мені потрібно працювати якнайбільше. З того часу я енергійно підвищив свою продуктивність. Я все ще на плаву, але останні декілька років були спустошливими через хвороби і смерть багатьох моїх добрих друзів. Мене глибоко засмутила втрата Джіна Роденбері [автор Зоряних подорожей].

PLAYBOY: Наскільки близькими ви були?

БРЕДБЕРІ: Джін був щирим другом. Ми приятелювали багато років, відтоді, як більш ніж 20 років тому він запросив мене писати для Зоряних подорожей. Але я ніколи не вмів надавати думкам інших людей якоїсь розумної форми.

PLAYBOY: Яка ваша думка щодо заключного ефектного вчинку Роденбері, коли НАСА вшанувало його заповіт і в одному з польотів розвіяло його прах у космосі? Виглядає спокусливо?

БРЕДБЕРІ: Це було цікаво. Колись я планував, щоб мій прах поклали в кемпбелівську бляшанку з-під томатного супу-пюре24, а потім закопали на Марсі. [Сміється] Але останнім часом я зрозумів, що маю досить прихильників тут. Отже, я планую побудувати великий, довгий, плаский надгробок, на якому будуть вирізьблені назви моїх книжок і багато кульбаб, як данина Кульбабовому вину, — книжці, яку любить так багато людей. А в узніжжі плити буде напис: "Для кульбаб" — сподіваюсь, що люди приноситимуть їх, так що навесні і влітку буде квітувати живе жовте поле.

PLAYBOY: Чи вірите ви в Бога?

БРЕДБЕРІ: Я вірю разом і в Дарвіна, і в Бога. Це однаково. Це все таїнство. Подивіться на всесвіт. Він був тут завжди. Це абсолютно неймовірно. Але ж розміри всесвіту неосяжні. Він існує завжди, йому немає кінця. Це неймовірно. Ми неймовірні. І той факт, що сонце породило планети, що планети остигли і пішов дощ, і люди вийшли з океану в тваринній подобі.