Історійки під екстезі - Сторінка 3

Особисто я легковажно спустив у неї мільйон сперматозоїдів.

Я все менше і менше розумів, що відбувається навколо. Сучасний світ перетворився на грандіозний порнофільм просто неба? Чи, може, я просто став красунчиком?

У будь-якому випадку, я подобався — це факт, і це новина для мене. Я не схильний до квапливих узагальнень, але слід констатувати, що моя безжурна молодість, мій відповідальний [32] розум та чиста сорочка перетворили мене на сексуальний всюдихід. Що ж такого доброго я утнув, що заслужив подібну компенсацію?

Пізніше, коли сонце пекло щосили, я сів у автобус. Я кохався із Жозефін, Мюрей, Ан-туанетт, Паскалін, Анн-Крістін та Наомі між зупинками "Бак-Сен-Жермен" та "Трокаде-ро". Навіть такса на прізвисько Марсель не втрималася і припала до моєї ноги.

Але неможливо було все пояснити моєю привабливістю. Тут було щось інше. І я це кажу не через сором'язливість, а через здоровий глузд.

Раптом мій погляд зупинився на газетному кіоску. А, так ось воно що. Перша шпальта Figaro повідомляла: "СНІД. Винайдено вакцину!", заголовок у Liberation сповіщав: "Синдром імуно — в дефіциті". На жаль, автобус їхав надто швидко, аби я встиг побачити заголовок у газеті Le Monde.

Я ж казав, що є тут якийсь фокус. Слід було слухати радіо тільки-но прокинувся. Моє самолюбство було уражено, але яке це має значення, якщо світ врятовано?

Перша пігулка екстезі

Це кругла зеленувата пігулка. Вона коштувала мені 150 франків. Запакована вона на вищому рівні — мініатюрний пластиковий пакетик сантиметр на сантиметр. Як завше, тане в роті, а не в руках. Перш ніж це заковтнути і запити колою, я кілька секунд вагався: хто знає, з чого воно зроблене. Доводиться вірити типам, які забадяжили цю пілюлю десь у потаємних лабораторіях якогось погано освітленого запілля. Можливо, вони мацали цю пілюлю своїми брудними лапами. Але запізно. Тепер лишається тільки чекати і сподіватися, що ці незнайомці знають свою справу. Екстезі — це гірше, ніж стрибок із еластичним тросом. Кожна пігулка екстезі — [35] це стрибок у прірву без дотримання правил безпеки.

Я дослухався до порад дилерів: не вживати паралельно алкоголь (це небезпечно) та не їсти (повний шлунок знижує ефективність наркотику). І ось, вештаюся наче імбецил — ані бухнути, ані закусити не можу. Так і повинен виглядати наркоман-початкі-вець: не п'є, не жере, лишень дивиться на свій годинник кожні п'ять хвилин. Через півгодини очікування я почав шкодувати, що був тим тупаком, котрий крикнув "я", коли спитали, хто хоче спробувати екстезі. Мене тоді потішила ідея відчути себе Лестером Бенг-сом чи Хантером Томпсоном — таким собі "гонзо-журналістом, камікадзе, готовим на все заради підвищеного гонорару".

Кожний наркотик має своє місце в літературі: опіум прославили Кокто та Томас де [36] Куїнсі, мескалін — Генрі Мішо та Олдос Хакс-лі, героїн — Берроуз та їв Сальг, пейотль зобов'язаний посередництву Кастанеди, ЛСД — Тімоті Лірі та Тома Вольфа, гашишем нашпи;-гований увесь Бодлер, кокаїн — у Брета Істо* на Еліса та Джея Макінерні, бурбон — в усьо" му зібранні творів Чарльза Буковськи Прийшла черга екстезі посісти своє місце л Історії Словесності. Це такий піар MDMA! Минуло ще півгодини. Так само — нічої го. Раптом хвиля тепла зайнялася в моємг череві. Схоже на розряд електричного струї му, але ніжний та м'який. Я більше не міі зігнати з обличчя посмішку. Усі мої кінцівки з радістю прийняли цю теплу хвилю. Мс ноги та руки стали легшими за повітря Я цілком і повністю розумів те, що зі мнОя відбувається, і контролював цю нову внул рішню енергію. Мене це тішило. Я підвів [37] Відчуття наростають: у моїх вухах — блаженне дзижчання. Життя стало дуже простим: ми народжуємося, зустрічаємо цікавих людей, любимо їх, спілкуємося з ними, іноді навіть спимо з ними. Смерті не існує — це приголомшуюча новина. У мене виникло нестримне бажання говорити. Я вирушаю на пошуки людей, аби пояснити їм, як же вони мені подобаються. Навіть мої вороги складаються із самісіньких чеснот. Зрештою, з ворогами все легко — у мене їх просто немає. Я нахвалюю всіх. Це навіть дістає.— якби Адольф Гітлер цього вечора опинився в цьому нічному клубі, я б розцілував його і висловив би співчуття, адже напевне йому довелося чимало страждати, аби заварити всю цю кашу. Тепер саме час подихати свіжим повітрям.

На вулиці дощить, кожна крапля по-доброму ніжить моє обличчя. Ще ніколи я не [38] відчував себе так добре. Мене більше не гнітили екзистенціальні проблеми. Світ повний цікавих друзів та дивних пригод, і вони уже чекають на мене. Хутко прямую до іншого клубу. Я почуваюся напрочуд розкуто, ніякої сором'язливості. Деякі дівчата з подивом витрішуються на мене, коли я пропоную їм вийти за мене заміж, хоча на моєму пальці є обручка. Я зливаюся з музикою. Мені спе-котно, піт тече річкою і викликає невгамовне бажання танцювати. У моїй голові народжуються неймовірні мотиви у стилі house.. Я Вольфганг Амадей Хаус!

Навколо мене кружляють танцюристки,, вони посміхаються мені, ми розуміємо одне: одного. Мої рухи досконалі, ритм вимальовує арабески за допомогою моїх рук, які пронизує голографічний тривимірний лазер.. Я знаю, що перебуваю під "кайфом", але це [39] не заважає мені ніжити щічки, шийки, губки, сповнені порозуміння.

Коли я подивився на годинник, то виявив для себе, що дві з половиною години пролетіли наче п'ять хвилин. Ось тут і почалися неприємності. Я відчув нестерпну спрагу. Горлянка пересохла. Хтось із друзів приносить мені чотири величезні склянки води, котрі я миттю видув. Мої зуби починають скреготіти, долоні пітніють, у вухах — дзвін. Підходить одна з дівчат, якій я півгодини тому освідчився в коханні, і притискається до мене. Я почуваюся розчавленим: слід негайно вирватися з цього задушливого місця. Яким чином я протримався там стільки часу без повітря? Я вибігаю. Свіже повітря на вулиці трохи заспокоює мене, але тут я починаю ДУМАТИ. Від цього часу все насправді починає псуватися. Усі проблеми, [40] які зникли впродовж трьох останніх годин, починають щосили крутитися в моїй голові: брак грошей, безліч інтриг, сімейний безлад, неможливість кохання, неминучість смерті. Моє життя — суцільне лайно, і страхітливий спазм займається в моєму шлунку. Я повертаюсь до себе з надією заснути, але зась: спати я не можу. Єдине раціональне рішення — швидке самогубство через падіння з вікна. Мені тільки й залишається чекати на ранок, скреготіти зубами та клясти цей бісовий оманний наркотик. До того ж, у цей час і по ящику немає нічого путнього: я спостерігаю за тим, як мисливці відстрілюють звіряток. Єдина моя розвага — повторювати тисячі разів "бомбардир бомбардував Бранденбург/ бомбардир бомбардував Бранденбург/ бомбардир бомбардував Бранденбург". Стеля дивиться на мене зневажливо. На що [41]тільки не підеш, аби потрапити до "Лагар та Мішар". Увесь вечір я убив на те, що виливав душу незнайомцям та освідчувався в коханні якимось камбалам.

Екстезі дорого бере за кілька хвилин хімічної радості. Відкриває шлях до кращого світу, до суспільства, де всі тримають одне одного за руки, де ти ніколи не залишишся на самоті. Змушує мріяти про нову еру, вільну від аристотелівської логіки, евклідової геометрії, картезіанських методів та фрідма-нівської економіки. Воно прочиняє вам двері до всього цього, а потім — бац! — і двері без жодного попередження різко зачиняються поперед вашим носом.

Рукопис, знайдений у Сен-Жермен-де-Пре

Я сиджу на другому поверсі Cafe du Flore в останній раз. Востаннє насолоджуюся смаком Coca-Cola Heavy. Незабаром усе скінчиться. Вони наближаються. З іншого кінця бульвару Сен-Жермен уже чутно їхні крики, заклики до насилля, оглушливий ґвалт кустарних вибухівок, якими підривають модні бутіки, магазин John Lobb, відділення Credit Lyonnais на вулиці Бак... Вони вже зовсім близько.

Я похапцем пишу ці рядки. Це не заповіт, бо мені нема чого залишати. Все, що я знав, скоро зникне. Наш кінець нікого не здивує. Майбутні покоління у своїх книжках будуть перераховувати причини того, що трапилося: [43] розчарування в політиці Міттерана, потім Ширака, "розшарування суспільства", як вони кажуть... Але веселить те, що доводиться помирати десятого травня. Кумедна дата. Сподіваюсь, що вони не будуть жорстокими і все відбудеться швидко. Тобто вони миттю позбудуться мене.

Слід визнати, що ми на це дійсно заслуговуємо. Усе почалося тоді, коли в мерії Шостого округу вирішили вигнати жебраків з вулиці Драгон. Передусім, що за дебільна була ідея дозволити їм облаштуватися там — це наче хробака у яблуко запустити. Протягом наступних років вони могли споглядати за тією розкішшю, в якій ми живемо: за нашими дорогущими магазинами із люксовим шматтям, вишуканими ресторанами, елітними клубами, нашими недбало припаркованими чортопхайками, недотраханими манекенницями, [44] — на все це гнилля, яке ми безсоромно випинали просто перед будинком ПНЖ (Право на житло). Як ми могли сумніватися, що цей будинок і був їхнім Троянським конем?

Перемога Жака Ширака на виборах у 1995 році сталася внаслідок дивного непорозуміння... Я посміхаюся, коли пишу цей евфемізм, бо з вулиці лунає вронькання останнього гелікоптера нашого приватного військового загону. Добре, що він ще є. Якби ми розраховували не тільки на захист нашої поліції...

Можливо, мені дадуть невеличку відстрочку, щоб закінчити цей текст. Даруйте, якщо виклад буде дещо безладний. Не думаю, що встигну все вичитати.

Вигнання з вулиці Драгон, вочевидь, ледь просувалося. Військам республіканських загонів [45] безпеки довелося насправді битися за кожен метр нашого простору. Кількість загиблих не рахували в обох таборах. Війну транслювали в прямому ефірі на каналі TF+: повернення до класової боротьби, багаті проти бідних (найкращий глядацький рейтинг року).

Після цього уряд Мадлена доручив нам виплутуватися самотужки. Ось тоді і виникла ідея побудувати Мур Сен-Жермен-де-Пре. На початку року ми розпочали будівництво паркану три метри заввишки навколо всього кварталу. Мур огороджував вулиці Жакоб (де знаходиться резиденція колишнього прем'єр-міністра), Сен-Пер, Фур та Сен, оберігаючи наші поселення від потенційних агресорів. Казкове архітектурне втілення за проектом Філіппа Старка із надчутливими камерами та лазерними системами спостереження.