Історійки під екстезі - Сторінка 5

Я набанячився анісовою та прозаком і срав на їхні напомаджені голови з бразильських серіалів. Як я до цього приплив? Я не знаю. Коли я був маленьким, то думав, що життя попереду. Тепер я здоровий бик, працюю водієм на замовлення у Парижі та передмісті, і піді мною стелеться вулиця Ріволі. Я їду вздовж розкішних апартаментів із видом на Тюїльрі, де повно фарбованих цип, які злягаються із ведучими телебачення на диванах "Ромео". Позаду мене заходиться від сміху [63] клієнтка, я вже не знаю, які дурощі їй оповідає цей смаглявий молодик: "Кохана, я купив новий гвинтокрил для нашого катера, чи катер для гвинтокрила? Чи літак для того, аби кататися на джипі по басейну?". Я срав на тебе, пан Мудило. Я примушу тебе вссатися. Я в обуренні тисну гашетку газу і розглядаю в дзеркало заднього виду її на-штукатурений носик, напомаджене волосся, золотий ланцюжок. Чи скоро вона припинить скалити зуби? Я гадав, що життя дасть мені шанс, що для мене заготовлено декілька сюрпризів. Та де, фіг там. Сюрпризи для багатіїв. Життя бідних прораховується, його можна передбачити заздалегідь. Майбутнє обійшло мене. Я страшненький, погано вдягнутий, вони бачать мою товсту потилицю, мою бичу шию. Вони гарні, добре пахнуть, вони нехтують мною. Вони сміються наді [64] мною, це точно, але я покладу цьому край. Площа Злагоди? Нічний Париж — це краса! Чекайте, але ж і це не для мене!

Я бідний чоловік, а значить бідолаха. Я той, з ким ніхто не хоче бути. Той, кого звуть на ім'я, додаючи "мсьє" попереду, наче якогось холуя. Ніколи моя доля не була схожою на площу Злагоди — сліпучу, сяючу, — прикметники, які можна вжити по відношенню до інших, але не до мене. Я п'ю, аби забути про те, що мене забули. Моє життя позбавлене сенсу. Я тисну на газ, бо мені набридло жити на узбіччі. О ні, не може бути, вона розстебнула ширінку арабу, вона бере у рота, присягаюся, я бачу їх у дзеркалі, це, мабуть, збуджує їх, бо вони знають, що я можу їх побачити, вона смокче його ковба-сину, поки він заправляється кокаїном. Щоб вони здохли, я більше не можу. І що вонанайшла в ньому, окрім драхм? Чому, бор-дельна лярво, ніхто ніколи не лизав мої шари на задньому сидінні лімузина? Чому ця наштукатурена і напарфумована до блювоти лахудра дивиться на мене із співчуттям? Я ненавиджу ввічливість багатіїв, іхні посмішки, які означають "пішов геть", наче я прошу милостиню. При цьому я відчуваю себе таким недолюдком і потворою.

По радіо звучить Viva Forever від Spice Girls. Я роблю голосніше. Я — найменш цікава річ у цій машині. Вийшов з нікуди, аби повернутися у ніщо. Я повертаю на набережну. Цей остогидлий поц стогне, наче актор порнофільму. Вийшов з нікуди, аби повернутися в ніщо. Я також трахаю жінок, але вони негарні, і зі мною їм нудно. Я не можу їх здивувати. Вони шкодують, що були зі мною. Ніхто ніколи не схотів зустрінути ста— [66] рість зі мною. (Навіть я сам.) Я ніколи не закохувався і нікому не приніс задоволення. Кохання коштує надто дорого, у мене бракує цих коштів. Я смердючий воділа, який своїми товстими волохатими пальцями стискає баранку цієї чортопхайки. Мій батько весь час удовбував мені, що я ні на що не придатний, і я зробив усе, аби виправдати його сподівання. Я ніде не вчився — був надто зайнятий переглядом ящика, п'янками та ледарюванням. Єдиний екзамен, який я склав, — на водійські права (і то лише завдяки службі в армії).

Навіщо такі люди, як я? Ми марні та зайві на цій планеті. Про нас не пишуть в "Афіші". Натовп не збереться на наш похорон. Боже мій, якщо ти є, поясни мені, чому я завжди так погано вдягнений? О, нарешті він кінчив їй у рота, погань. Вона спльовує сперму в [67] серветку. Чого ж не ковтаєш? Звісно, це тобі не іранський кав'яр. Як продавати свій зад, так можеш, а ковтнути арабської спускачки зась, моя лярво? Подивіться на них, які вони щасливі. Прямо хоч на фото. Ви мені заплатите. Стовбичив собі спокійнісінько у барі "Забуття", нажлуктувався анісовою, вів собі расистські балачки з іншим непотребом, і тут дзвонить цей мобільник, слід підібрати клієнтів, і ось тепер вони тикають своїм безхмарним щастям у мою посередню мармизу, і ще чекають на подяку?

Метис запустив свої наманікюрені пальці у волосся білявки. Viva Forever. Можна подумати, їх попустить, коли в їхні янгольські обличчя влетять уламки захисного скла. Колись же має прийти наш час. До цього дня у мене його не було. Сьогодні — останній день мого життя. Мене звільнили звідусюди,— [68] але тепер усе під моїм контролем. Уперше в житті я хочу чогось досягти: якщо життя не вдалося, то слід насолодитися смертю.

— Mister Paul, you're driving too fast (1)!

(1) Пане Пол, ви їдете надто швидко! (англ.)

Нарешті. Принцеса затремтіла. Але я не збираюся втрачати свій шанс. Тунель Альма наближається, ми влітаємо у нього на швидкості 200 км за годину. Алє-оп! Поворот керма, втрачати нема чого, — і ми врізаємося в стіну. Пішли ви всі під три чорти! Про мене дізнається весь світ.

Смерть, розкішна, як готель Ritz.

Хто знає, може, я буду знаменитий і у 2000 році.

Найвидатніший Французький Письменник Сучасності

Париж — велике село, тому я завжди знав, що одного дня зустріну Його. Однак, як і всі довгоочікувані події, моя зустріч з Найвидат-нішим Французьким Письменником Сучасності відбулася геть не так, як я її собі уявляв. Слід сказати, що я ніяк не очікував на зустріч з ним у канаві на вулиці Принцес. Пізніше я зрозумів, що насправді в тому не було нічого дивного, але в ті часи я був дуже наївним та прищавим.

Найвидатніший Французький Письменник Сучасності валявся в струмочку, і, вочевидь, виною тому було вино Руссо. Коли б була потреба визначити винного, то віскі Johnny Walker — кращий кандидат. Сп'яніння [70] Найвидатнішого Французького Письменника Сучасності не було патріотичним. Він щось бурмотів собі у бороду. Я наблизив своє вухо до його рота, і мені здалося, що він хотів пити. Я допоміг йому підвестися. Дякувати Богові, на вулиці Принцес налічувалося безліч питних закладів, які були відкриті і цієї пізньої години.

Всупереч своєму легкому стилю, який є унікальним явищем нашої літератури, Найвидатніший Французький Письменник Сучасності важив кілька тонн. Ми зайшли до Тоні, і він повалився на першу лаву.

На жаль, вона не була вільною, і Тоні довелося втрутитися, аби запобігти справедливій бійці. Я скористався нагодою та замовив йому склянку води та аспірин.

У той час я дуже погано знав письменників. Але, врешті-решт, усі ми вчимося на [71] власних помилках. Тому довелося витиратися після склянки води, яку мені вихлюпнули в обличчя. Я міг би здогадатися, що в кварталі Сен-Жермен-де-Пре посеред ночі не слід удавати з себе лікаря. Поза всякими сумнівами, я переступив межі ввічливості. Я зрозумів, що слово "пити" з вуст Найви-датнішого Французького Письменника Сучасності має конкретний зміст. Аби виправдатися, я вирішив супроводжувати його в подальших пригодах.

І то була прогулянка, яких у мене в житті не було.

Найвидатніший Французький Письменник Сучасності підзаправився анісовою без води у Тоні і втягнув мене у шалену гонку.

Ми систематично відвідували кожен бар на вулицях Гізар і Канет. "Уперед! На абордаж!" — вигукував він, незмінно нагадуючи [72] мені одного з персонажів своїх знаменитих романів. Невдовзі від ночі тільки і залишилось враження невиразних вогнів та віддаленого сміху, які кружляли все швидше й швидше, наче люстри віденських палаців, коли вальсуєш під музику Штрауса і бульки шампанського бризкають тобі в обличчя — сльози про втрачений час, — і ти співаєш і танцюєш ще більше, аби забути про своє кохання і про життя, яке знов наздоганяє тебе.

Зрештою, я втратив здібність чітко бачити.

Ось тоді і відбувся дивний епізод. Найвидатніший Французький Письменник Сучасності кинувся до групи молодих регбістів, які підпирали стійку в барі "Рубенс" на вулиці Мазаріні. Він почав хапати їх за комірці та лаяти. Дуже швидко спортивні [73] здоровані припинили сміятися і почали відштовхувати нашого чолов'ягу. Він упирався і продовжував називати їх підорами, лохами, бичарами, бздунами — від стусанів вони перейшли до ударів кулаками в обличчя, ногами в живіт та пах, головою у ніс.

Я відсиджувався у кутку бара, і мені було добре видно, як регбісти вчотирьох висаджують лобове скло якогось авто за допомогою черепа Найвидатнішого Французького Письменника Сучасності.

Тілько-но бійка скінчилася, я полетів на допомогу. Вони його не пожаліли. Кров текла з обох брів та з носа. Усе його волохате тіло було замочене у крові, і йому бракувало двох зубів. Я запитав у нього, навіщо він причепився до цієї банди кровожерливих покидьків. Замість відповіді він почав блювати на мої штани. Сил у мене більше не [74] залишилося. Тим часом Найвидатніший Французький Письменник Сучасності заснув на моїх колінах.

Я взяв його обома руками і, зібравши всю свою хоробрість, звалив на плечі. Дякувати небесам, аптека у торговому центрі Сен-Жермен ще працювала. Побачивши нас (мене — височезного, худорлявого, синього від пиятики, мої штани, залиті кров'ю та блювотою, та Найвидатнішого Французького Письменника Сучасності на моїх тендітних плечах), дівчина, яка чергувала в аптеці, злостиво осміхнулася/Незважаючи на повну виснаженість, мені вдалося пояснити їй, що цю видатну людину щойно жорстоко побили і йому терміново потрібна невідкладна допомога. Ми поклали його на підлогу, і вона почала протирати його розпухле • обличчя спиртом. [75] Коли Найвидатніший Французький Письменник Сучасності дико закричав, це можна було йому пробачити. Але потім він розхристав на молодій аптекарці блузу і вкусив її за груди. Погодьтесь, дивний спосіб віддячити людині, яка хотіла лише продезінфікувати ваше обличчя.

Я хотів було втрутитися та врятувати молоду дівчину, коли побачив на її вустах посмішку, яка переконувала: їй це подобалося! Дияволиця осідлала Найвидатнішого Французького Письменника Сучасності і почала тертися своєю мушлею по його скривавленому носі (замість того, аби протерти його стерильним тампоном). Я більше нічого не розумів. Я вийшов ковтнути свіжого повітря саме в той момент, коли її блуза пролетіла над касою, аби приземлитися над полицями із зубними щітками.