Історія пана Зоммера - Сторінка 5

І знову панна Функель горлала:

— Дай хлопцеві тістечко, ма!

Далі з-під тюлевого сповитку чи чорного оксамиту з'являлася синява, тремка, кощава, майже прозора рука й пливла під нерухомим поглядом праворуч над підлокітником до столика, на якому стояла ваза з солодощами, брала там одне тістечко, найчастіше прямокутне, з вафлею, начинене білим кремом, і так само повільно пливла назад до простягненої дитячої долоні, наче в тих безживних пальцях був шматок золота.

Часом дитяча рука і пучки старечих пальців на мить торкались, і тоді ти аж здригавсь од жаху, бо готувався відчути мрецький холод, а бабині пучки виявлялися теплі, навіть гарячі, і неймовірно чутливі, хоч від того не менш бридкі. Пробелькотівши "Дякую, пані Функель", ти забирався геть із кімнати, з того похмурого будинку, швидше на волю, на повітря й сонце.

Не пам'ятаю, як довго я опановував оте дивне мистецтво їзди на материному велосипеді. Пам'ятаю тільки, що зробив це самостійно, почасти від антипатії, а почасти від упертості. Для навчання я вподобав покручену грунтову стежку в лісі, де мене ніхто не бачив. Обабіч стежки були такі круті виярки, що я будь-якої миті міг беркицьнути в сухе листя або в пухку землю. Та якось, після багатьох невдалих спроб, несподівано втямив що й до чого. Я рухався, всупереч усім своїм теоретичним міркуванням та глибокому скепсисові, рухався вільно на двох колесах — невимовно гарне й горде відчуття! На терасі нашого будинку та на моріжку біля неї я завершив пробний маршрут на очах усіх членів родини, за що отримав оплески батьків та пронизливий регіт брата й сестрички.

Потім брат пояснив мені найважливіші правила дорожнього руху, особливо правило завжди дотримувати правого боку. Відтоді я раз на тиждень їздив на урок до панни Функель, щосереди пополудні, з третьої до четвертої. Звичайно, про тринадцять з половиною хвилин, які пророкував мій брат, не могло бути й мови. Брат був на п'ять років старший за мене, і його спортивний велосипед мав триступінчасту ланцюгову передачу, а мені доводилося їздити стоячки на занадто великому для мене маминому велосипеді. Навіть до кінця опустивши сідло, я не міг сидячи вертіти педалі, а мусив обирати одне з двох: або вертіти, або сидіти, що надзвичайно втомлювало, та й здавалося збоку, наскільки я розумію, досить кумедним. Борсаючись у педалях, я мусив розігнати велосипед, на повному ходу осідлати його, завмерти з розчепіреними чи підібганими догори ногами, поки велосипед уповільнить швидкість, а тоді знову впіймати носаками верткі педалі й набрати нового розгону. Таким чином я ледве добирався до вілли панни Функель за хвилин двадцять, та й то коли дорогою не траплялось нічого прикрого. А всіляких перешкод бувало досить. Скажімо, хоч я й навчився їздити, кермувати, гальмувати, сідати і вставати, але не навчивсь обминати когось чи давати іншому випереджати мене. Боявся взагалі когось зустріти. Ледь зачувши гуркіт попереду чи позаду, я одразу ж гальмував і перечікував, доки авто чи що там проїде. Уздрівши попереду перехожого, я, далеко не доїхавши до нього, зупинявся й далі біг пхаючи велосипеда поперед себе. І тільки коли залишав перехожого ген позаду, починав знову крутити педалі. Щоб їхати, мусив мати зовсім вільний шлях, а ще ліпше — щоб ніхто взагалі мене не бачив. До того ж на півдорозі між Унтернзее та Обернзее жив ще пес пані лікарки Гартлауб, паскудний тер'єрчик, який часто тинявся вулицею й кидався на все, що мало колеса. Його можна було уникнути, лише скерувавши велосипед на узбіччя і, вміло зупинивши біля огорожі, перечекати там з піднятими ногами, вчепившись рукою за штахетник, доки пані лікарка Гартлауб свистом прикличе свою бестію. Отож не дивно, що за таких обставин мені навіть двадцяти хвилин не вистачало, щоб подолати шлях від дому до вілли панни Функель, тому я взяв за звичку про всяк випадок виїздити за півгодини.

Розповівши про те, що панна Функель часом пригощала учня тістечком, мушу ще раз наголосити: таке траплялося дуже й дуже рідко. Бо панна Функель була сувора вчителька. Якщо ти абияк виконав домашнє завдання чи грав фальшиво, вона починала погрозливо хитати головою, червоніла, штрикала тебе ліктем у бік, гнівно ляскала пальцями в повітрі й вибухала нестримною лайкою. Найприкрішу таку сцену я пережив після року навчання в неї, і це мене так приголомшило, що я й досі хвилююся, згадуючи той день.

Я запізнився на десять хвилин. Мене затримав тер'єр пані лікарки Гартлауб, потім назустріч трапилось аж дві машини, та ще чотирьох перехожих я мусив випередити. Коли нарешті добувся до панни Функель, вона вже гасала кімнатою з розпашілим обличчям, ляскаючи пальцями в повітрі.

— Ти знаєш, котра година? — прогарчала вона.

Я не відповів. Ще не мав годинника: мені його подарували аж на день тринадцятиріччя.

— Ось! — викрикнула вчителька, ляскаючи пальцями в напрямку непорушно застиглої пані Функель, над якою цокав годинник із маятником. — Уже майже чверть по третій! Де тебе знову носило?

Я забелькотів щось про собаку пані лікарки Гартлауб, але вчителька не дала мені нагоди виправдатися.

— Собака? — перебила вона. — Ну, звісно, грався з собакою! А ще, напевно ж, їв морозиво! Я вас усіх добре знаю! Ви постійно крутитесь біля кіоску пані Гірт, думаючи лише про те, як би проковтнути ще одне морозиво!

Це було страшенно підло! Дорікати мені, нібито я купував морозиво в кіоску пані Гірт! Коли в мене навіть кишенькових грошей не бувало! От мій брат і його дружки — це інша річ. Вони всі свої гроші залишали в кіоску пані Гірт. Вони, але ж не я! Скільки зусиль коштувало мені щоразу випросити морозиво в матусі чи в сестри! А тут мене звинувачують, ніби я зовсім не намагався у поті чола, з величезними труднощами, приїхати на урок музики, а лизав десь морозиво. Від такого приниження мені заціпило, і я заплакав.

— Ану, не реви мені! — гримнула панна Функель. — Негайно показуй, що ти там вивчив! Мабуть, знову не займався з інструментом?

Тут вона, на жаль, мала рацію. Минулого тижня я й справді майже не займався музикою. Одне — бо мав іншу важливу роботу, а друге — бо загадані етюди були страшенно складними, всілякі там фуги та канони, права й ліва рука розходяться врізнобіч, одна — завмирає раптово тут, а друга так само раптово завмирає там, усе це у перекірливому ритмі з незвичними інтервалами та ще й з гидким звучанням. Якщо не помиляюся, композитора звали Геслер, хай йому чорт!

Та все ж, думаю, якби не різні там перешкоди дорогою сюди, я міг би більш-менш пристойно протарабанити обидві п'єски. Мене вивів з рівноваги тер'єр пані Гартлауб, а потім додала прочуханка від панни Функель. Ось так, тремтячи й упріваючи, сидів я зі слізьми на очах, переді мною — вісімдесят вісім клавіш та етюди пана Геслера, за мною — панна Функель, яка видихала мені в потилицю весь свій гнів… Одне слово, я зазнав цілковитої поразки. Все переплутав — басовий і скрипковий ключі, повні й неповні ноти, четвертну паузу й одну восьму, праворуч і ліворуч… Не встиг дійти до кінця рядка, як клавіші й ноти розлетілись у калейдоскопі сліз, руки впали, і я лише сидів, тихенько схлипуючи.

— Так я й думала! — просичало в мене за плечима, і дрібненькі бризки слини осіли на моїй потилиці. — Так я й знала! Спізнюватись, їсти морозиво й знаходити всілякі виправдання — це-е ми мо-о-жемо! А ось виконати домашнє завдання — цього ми не мо-о-жемо! Ну стривай, парубче! Я-а-а тебе навчу!

З цими словами вона порвалася вперед, умостилася поряд зі мною, обома руками вхопила мою правицю, розставляючи пальці один за одним на клавішах так, як написав пан Геслер: "Оцей туди! А оцей сюди! А великий ось тут! А цей сюди! А ось цей має бути тут!.."

Закінчивши з правою, вона за тією ж методою перейшла на ліву руку: "Цей сюди! А оцей сюди! А ось той туди!.."

Вона так люто чавила мої пальці, наче хотіла ноту за нотою вбгати цей етюд мені в руки. Це тривало майже півгодини, й мені було боляче. Потім вона нарешті одчепилась од мене й знову засичала:

— Наступного разу ти все це мені заграєш, любесенький, і не тільки з листка, а й напам'ять та ще й алегро, інакше я тобі покажу, де раки зимують!

Тоді розгорнула товсту партитуру на чотири руки й ляснула її на пюпітр:

— А зараз ми ще пограємо Діабеллі. Десять хвилин, щоб ти нарешті навчився читати ноти! Лишень спробуй зробити помилку!

Я покірливо кивнув і втер сльози рукавом. Діабеллі видавався мені гарним композитором, не таким фугожером, як цей нестерпний Геслер. Грати Діабеллі було не важко, дуже навіть просто, до того ж звучав він завжди чудово. Я любив Діабеллі, незважаючи на те, що моя сестра часом казала: "Цього композитора може грати навіть той, хто зовсім не вміє грати на фортепіано".

Отже, ми грали Діабеллі в чотири руки, панна Функель — ліворуч на басах, а я — обома руками їй в унісон з другого боку. Спочатку все йшло непогано. Відчувши деяку впевненість, я дякував Богові за те, що він створив композитора Антона Діабеллі. Але я забув, що маленьку сонатину написано в соль-мажорі, а отже, позначено на початку дієзом: це означало, що треба задіювати не тільки білі клавіші, а в певних місцях, без подальшого попередження, вдаряти по чорній, — саме отой дієз, що відразу під нотою соль. І коли дієз уперше з'явився в моїй партії, я його не розпізнав і заграв замість цього фа, що викликало дисонанс.

— Ну звісно! — засичала панна Функель. — Звісно! За першого ж маленького ускладнення збиваємося! Чи тобі повилазило? Дієз! Тут чітко позначено! Запам'ятай! Ще раз усе спочатку! І-і-раз-два-три-чотири…

Як сталося, що я повторив ту саму помилку, мені й досі не зрозуміло. Я так хотів не помилитися, що за кожною нотою очікував отой дієз, поривало грати його від самісінького початку, я ледве стримував себе, щоб не грати дієз, аж поки на певному місці знову взяв замість нього чисте фа.

Панна Функель почервоніла, як буряк, і заверещала:

— Ну хіба ж так можна?! Дієз, хай тобі чорт! Дієз! Чи ти не знаєш, що таке дієз, пеньок? Ось! — Вона двічі ляснула вказівним пальцем з широким розплюснутим нігтем по чорній клавіші: — Оце і є дієз!.. Оце!.. — Тут їй захотілося чхнути. Вона чхнула, витерла згаданим пальцем свої вуса й ще два чи три рази гримнула по клавіші, гавкаючи: — Оце дієз, оце дієз!.. — Потім витягла з манжета носовичка й висякалась.

А я, втупившись у дієз, сполотнів.