Історія пана Зоммера - Сторінка 6

До клавіші прилипла завдовжки з ніготь, утовшки як олівець, скручена черв'яком жовтаво-зеленкувата шмаркля, очевидно, з носа панни Функель, звідки при чханні потрапила на вуса, а з вусів, після витирання, на вказівний палець, а з нього вже на дієз.

— Ще раз усе спочатку! — прогарчало в мене над вухом. — І-і-раз-два-три-чотири!..

Ми знов почали грати.

Наступні тридцять секунд були найжахливішими в моєму житті. Я відчув, як кров відлинула від мого обличчя, а потилицю зросив холодний піт переляку. Волосся на голові стало дибки, вуха то палали, то холодніли, нарешті оглухли, так наче їх позакладало, я вже майже не чув приємної мелодії Антона Діабеллі, яку механічно грав, не дивлячись на ноти, пальці самі справлялися після другого повторення, я тільки втупився виряченими очима на струнку чорну клавішу, до якої прилипла шмаркля Марії-Луїзи Функель… Ще сім тактів, ще шість… Аж ніяк не можна було натиснути клавішу так, щоб не влізти пальцями просто в шмарклю. Ще п'ять тактів, ще чотири… Але якщо я не влізу і втретє візьму фа замість фа-дієз, тоді… Ще три такти — о Господи, зроби диво! Скажи щось! Допоможи мені! Розколи землю навпіл! Розламай це піаніно! Поверни час узворот, аби мені не довелося грати фа-дієз!.. Ще два такти, ще один… А любий Боженько мовчав і нічого не робив, і я вже грав останній страшний такт, він складався — я добре пам'ятаю — з шести четвертних, які від ре йшли аж до того дієза, впадаючи в оту ноту над соль… Мов у пекло плентали мої пальці цією нотною драбинкою, ре-до-сі-ля-соль…

— А зараз дієз! — пролунало в мене над вухом, і я, цілком усвідомлюючи те, що роблю, абсолютно зневажаючи смерть, узяв… фа.

Ледве встиг я прибрати пальці з клавіш, як гримнула клавіатурна покришка, й до мене, мов чортик з коробки, підскочила панна Функель.

— Ти навмисне зробив це! — завищала вона уривчастим голосом так, що, незважаючи на мою глухоту, в мене задзвеніло у вухах. — Ти це зробив навмисне, ти, нікчемний негідник! Шмаркач! Як тобі не соромно, паскудник?! Ти… — І почала гасати, тупаючи ногами, навколо столу посеред кімнати й через слово гримала кулаком по стільниці. — Але я не дозволю тобі обдурювати мене, ти чуєш! Не думай, що я терпітиму таке неподобство! Ось візьму й зателефоную твоїй матері! Подзвоню батькові! Я вимагатиму, щоб він тобі добряче всипав, аби ти з тиждень не міг сісти! Вимагатиму накласти на тебе три тижні домашнього арешту й день у день по три години — соль-мажор, і ре-мажор, і ля-мажор, щоб ти добре затямив собі, як позначається дієз і навіть уві сні міг прочитати ноти! Ти ще не знаєш мене, хлопче! Ти ще мене… ох, я б тебе зараз… власними руками…

Тут їй від гніву одібрало голос, і панна Функель тільки розмахувала руками, а обличчя стало темно-червоним, так наче вона ось-ось лусне. Аж поки схопила яблуко, що лежало у вазі, й з такою силою пожбурила ним об стіну, що воно перетворилося на коричневу пляму, ліворуч біля годинника з маятником, майже над самісінькою черепашачою головою старої пані Функель.

Тоді, наче хтось десь натиснув кнопку, торба в кріслі, мов привид, заворушилась, і зі складок тюлю вилізла стареча рука, автоматично тягнучись до тістечок…

Але панна Функель цього зовсім не помічала, тільки я побачив. Вона ж, навпаки, розчинила двері і, вказуючи рукою на вихід, продеренчала:

— Ану забирайся звідсіля!

І, коли я вилетів за поріг, щосили грюкнула дверима.

Я весь тремтів. Коліна мої трусилися так, що я ледве міг іти, не те що вже їхати. Прикріпивши ноти до багажника, я пер велосипеда поперед себе, а в душі нуртували чорні хмари. Що мене обурило й розхвилювало аж до лихоманки, була не істерика панни Функель; не погроза прочуханки чи домашнього арешту, не страх перед чимось. Я з обуренням усвідомив, що цілий світ це не що інше, як несправедлива, зла, ница підлота. І винуватцями цієї мерзенної підлоти були всі люди. Всі без винятку. Починаючи моєю матусею, яка не хотіла купити мені пристойного велосипеда; батьком, який завжди з нею погоджувався; братом і сестрою, які глузували з мене, що мушу їздити навстоячки; паскудним тер'єром пані лікарки Гартлауб, який не давав мені проходу; перехожими, що товклися вулицею, якою я їздив, і змушували мене запізнюватись; композитором Геслером, який добивав мене своїми фугами; панною Функель з її брехливими звинуваченнями та шмарклею на клавіші… Останнім у цьому переліку був Господь Бог, любий Господь Бог, який, коли ти найдужче його потребуєш і просиш допомоги, відмовчується, лишаючи тебе напризволяще. Навіщо мені весь цей набрід, що змовився проти мене? Що мені до цього світу? Я нічого не загубив у такому нікчемному світі. Нехай вони всі задихнуться від власної підлоти! Нехай розмазують свої шмарклі там, де хочуть! Але без мене! Я так не граю. Я краще попрощаюся з таким світом. Я помру. І зроблю це негайно.

Виродивши цю думку, я полегшено зітхнув. Уявлення про те, що мені треба, як полюбляє дехто висловлюватись, "піти з життя", аби одним махом спекатися всього його фальшу та несправедливості, — в тому було щось надзвичайно втішне. Сльози висохли. Лихоманка зникла. Знову з'явилась надія. Але це мало статися зараз. Негайно. Доки я не передумав.

Натиснувши на педалі, я поїхав. Але не дорогою додому, а праворуч від Озерної вулиці, пагорбом угору, лісом, потім ще трохи полем, до моєї шкільної стежки з трансформаторною будкою. Там росло величезне дерево, яке я добре знав, могутня стара ялина. Саме на це дерево я хотів видертися, щоб кинутись потім з його верхівки. Іншого способу самогубства придумати не міг. Знав, що можна втопитися, заколотись, повіситися, задушитись чи вбити себе електричним струмом — останнє мені докладно пояснив мій брат. "Але тут потрібна нульова фаза, — казав він, — це альфа і омега, без нульової фази нічого не вийде, інакше всі птахи, що сідають на дроти, миттю попадали б мертвими. Але ж вони не падають. А чому? Бо в них немає нульової фази. Ти можеш навіть повиснути на високовольтному дроті, і з тобою нічого не станеться — якщо не матимеш нульової фази". Так думав мій брат, а для мене це було надто складно — електричний струм і всі оті речі. Крім того, я не знав, що таке "нульова фаза". Ні, мені підходило тільки падіння з дерева. До того ж у падінні я мав певний досвід. Воно не лякало. Це був єдиний придатний для мене спосіб померти.

Поставивши велосипеда біля трансформаторної будки, я продерся чагарником до ялини. Від старості знизу в неї не було ні гілок, ні сучків. Я видерся спочатку на меншу ялину, а вже з неї переліз на велику. Потім усе пішло дуже просто. Товстими гілками вибрався нагору, зручно, майже як драбиною, і зупинився тільки тоді, коли відчув над головою світло, а стовбур став таким тонким, що почав хилитатись. Я був ще на певній відстані од верховіття, але коли вперше поглянув униз, то землі не побачив, бо піді мною розстелився килим густого зелено-бурого плетива глиці, гілок та шишок. Стрибнути звідси ставало неможливо. Це було б схоже на стрибок у безвість. Але мені не хотілося падати у безвість, я хотів бачити, де, куди і як падатиму. Моє падіння мало бути вільним падінням за законами Галілео Галілея.

Отже, я поліз назад, кружляючи навколо стовбура з гілки на гілку й вишукуючи просвіток для вільного падіння. Кількома гілками нижче я його знайшов: ідеальна траєкторія польоту, глибока, мов шахта, прогалина йшла круто вниз, до землі, де тверде вузлувате коріння неминуче забезпечить смертельний удар. Мені лишалося тільки посунутися трохи гіллякою вперед, перше ніж стрибнути, щоб падати без перешкод.

Повільно опустившись, я сів на гілку, сперсь об стовбур і відхекався. Аж до останньої миті так і не зважив усього, що мав учинити, бо був надто захоплений виконанням самої справи. Але перед вирішальним моментом думки наринули знову, і я впорядкував їх, ще раз проклявши весь цей лихий світ зі всіма його мешканцями. О-о, це буде пишний похорон! Битимуть церковні дзвони, гримітиме орган, а цвинтар ледве вмістить усіх засмучених. Я лежатиму в вистеленій квітами скляній труні, а навколо не буде чути нічого, крім схлипування. Схлипуватимуть усі: мої батьки, брат і сестра, діти з мого класу, схлипуватимуть пані лікарка Гартлауб і панна Функель, схлипуватимуть родичі й друзі, що приїдуть здалеку. І, отак схлипуючи, всі битимуть себе в груди й вигукуватимуть: "Ой! Ми самі винні, що цей любий, оригінальний хлопчик помер! Ох! Коли б ми з ним краще поводилися, коли б не були такі лихі й несправедливі до нього, він би ще жив, цей добрий, любий, своєрідний і чемний хлопчина!" І біля моєї могили стане Кароліна Кюкельман, кине мені букет квітів і, поглянувши востаннє, вся у сльозах, заголосить хриплим голосом: "О дорогесенький! Неповторний! Ну чому я не пішла тоді в понеділок разом з тобою!"

Чудові фантазії! Я втішався ними, прокручуючи в уяві власний похорон щоразу в новій варіації, починаючи врочистим прощанням і закінчуючи поминками, на яких виголошувалися такі похвальні промови, що я сам нарешті розчулився, і коли не схлипнув, то сльози на очах з'явилися напевне. Це був найкращий похорон, який тільки бачили в нашій парафії, про нього згадуватимуть ще не одне десятиліття… Шкода тільки, що сам я не зможу взяти участь у всьому, бо ж лежатиму мертвий. Тут, на жаль, не існувало жодних варіацій: на власному похороні я мусив бути мертвий. Доводилося вибирати — або помста світові, або ж подальше життя у світі. Отже, помста!

Я відхилився від стовбура ялини. Повільно, сантиметр за сантиметром, просувався вперед, правою рукою все ще притримуючись за стовбур, а лівою вчепившись за гілляку, на якій сидів. Настала мить, коли я торкався стовбура самими лише пучками пальців… а потім уже й зовсім не торкався… й сидів без будь-якої опори, вчепившись тільки обома руками за гілляку, сидів вільно, мов птах, а піді мною зяяло провалля. Дуже, дуже остережливо я подивився вниз. Я сидів на висоті трьох фронтонів нашого будинку, а один фронтон мав десять метрів заввишки. Отже, між мною і землею було тридцять метрів. Згідно із законами Галілео Галілея, я мав падати рівно 2,4730986 секунди (якщо не зважати на опір повітря) і впасти на землю з кінцевою швидкістю 87,34 кілометра за годину.