Історія села Горюхіна - Сторінка 3

В самий день смерті небіжчика відносили на кладовище — щоб мрець у хаті не займав даремно зайвого місця. Через це траплялося, що, на превелику радість родичів, небіжчик чхав або позіхав тої самої хвилини, як його виносили у труні за околицю. Жінки голосили за чоловіками, виючи й приказуючи: "Серденько моє, молодецька голівонько! на кого ти мене покинув? чим же мені тебе поминати?" Повернувшись із кладовища, починали поминки, тризну на честь небіжчика, і родичі і друзі були п'яні два-три дні або навіть цілий тиждень, вважаючи на повагу та приязнь до його пам'яті. Ці старовинні звичаї збереглися й нині.

Одежа горюхінців складалася з сорочки, яка одягалася поверх штанів, що є характерною ознакою їх словенського походження. Взимку носили вони овчинний кожух, але більше для краси, ніж для справжньої потреби — бо кожуха вони звичайно накидали на одне плече і скидали при найменшій праці, що вимагала руху.

Науки, мистецтва і поезія здавна перебували в Горюхіні в досить квітучому стані. Крім священика і церковних причетників, завжди водилися в ньому грамотії. Літописи згадують про земського Терентія, що жив десь близько 1767 року, який умів писати не тільки правою, а й лівою рукою. Ця надзвичайна людина уславилася в околиці писанням різного роду листів, чолобитних, партикулярних пашпортів і т. ін. Неодноразово зазнавши горя за своє мистецтво, послужливість та участь у різних визначних подіях, він помер уже в глибокій старості, у той саме час, як привчався писати правою ногою, бо почерки обидвох його рук були вже надто відомі. Він відіграє, як читач пересвідчиться, важливу роль і в історії Горюхіна.

Музика була завжди улюбленим мистецтвом освічених горюхінців; балалайка й волинка, потішаючи чутливі серця, і досі лунають в їхніх житлах, особливо в старовинному громадському будинку, прикрашеному ялинкою і зображенням двоголового орла.

Поезія колись процвітала в старовинному Горюхіні. І досі вірші Архипа-Лисого збереглися в пам'яті нащадків.

Ніжністю вони не поступляться перед еклогами відомого Віргілія, красою уявлення далеко перевершують ідилії пана Сумарокова. І хоч вишуканістю стилю й поступаються найновішим творінням наших муз, але дорівнюють їм вигадливістю й дотепністю.

Як приклад наведемо такий сатиричний вірш:

До боярського двора

Антон староста іде, (2)

Бирки в пазусі несе, (2)

Боярину подає,

А боярин бачить,

Нічого не тямить.

Ах ти, староста Антон,

Обікрав бояр кругом,

Село з торбою пустив,

Старостиху обдарив.

Ознайомивши таким чином мого читача з етнографічним та статистичним становищем Горюхіна і з нравами та звичаями його жителів, візьмемося тепер за саму розповідь.

ЛЕГЕНДАРНІ ЧАСИ

СТАРОСТА ТРИФОН

Спосіб правління в Горюхіні кілька разів мінявся. Воно поперемінно перебувало під владою старшин, обраних громадою, прикажчиків, призначених поміщиком, і нарешті безпосередньо під рукою самих поміщиків. Вигоди й невигоди цих різноманітних способів правління буде розвинуто мною протягом моєї розповіді.

Заснування Горюхіна і первісне населення його повито мороком невідомості. Темні перекази кажуть, що колись Горюхіно було село багате і велике, що всі жителі його були заможні, що оброк збирали один раз на рік і надсилали невідомо кому на кількох возах. Того часу все купували дешево, і дорого продавали. Прикажчиків не було, старости нікого не кривдили, жителі працювали мало, а жили добре, і пастухи стерегли череду в чоботях. Ми не повинні тішити себе цію чарівною картиною. Думка про золотий вік властива всім народам і доводить тільки, що люди ніколи не задоволені сучасним, і з досвіду мавши мало надії на майбутнє, прикрашають неповоротний минулий час усіма квітами своєї уяви. От що є вірогідним:

Село Горюхіно здавна належало знаменитому роду Бєлкіних. Але предки мої, володіючи багатьма іншими вотчинами, не звертали уваги на цю віддалену країну, Горюхіно і платило малу данину і управлялося старшинами, обраними народом на вічі, громадським сходом званому.

Але протягом часу родові володіння Бєлкіних подрібнішали і занепали. Збіднілі внуки багатого діда не змогли відвикнути, від розкішних своїх звичок — і вимагали колишнього повного прибутку від маєтку, удесятеро вже меншого. Грізні приписи надходили один за одним. Староста читав їх на вічі; старшини вітійствували, громада хвилювалася,— а пани, замість подвійного оброку, діставали лукаві відмовки і смиренні скарги, писані на засмальцьованому папері і запечатані шелягом.

Темна хмара нависла над Горюхіним, але про неї ніхто й не згадував. В останній рік владарювання Трифона, останнього старости, народом обраного, у самий день храмового свята, коли весь народ шумно оточив будинок для розваг (шинком у простому люді званий) або бродив вулицями, обнявшись між собою й голосно співаючи пісень Архипа-Лисого, в'їхала до села плетена крита бричка, запряжена парою шкап, ледве живих, на козлах сидів обірваний жид — аз брички висунулася голова в картузі і, здавалося, з цікавістю дивилася на веселий народ. Жителі зустріли бричку сміхом і грубим глузуванням. (N3. Склавши трубкою поли одежі, безумці глумилися з єврейського візника і вигукували сміхотворно: "Жиде, жиде, їж свиняче вухо!" Літопис горюхінського дячка). Але як здивувалися вони, коли бричка зупинилася посеред села і коли приїжджий, вистрибнувши з неї, владним голосом потребував старосту Трифона. Цей сановник перебував у будинку розваг, звідки двоє старшин поштиво вивели його під руки.— Незнайомий, глянувши на нього грізно, подав йому листа і звелів читати його негайно. Старости горюхінські мали звичку ніч коли нічого самі не читати. Староста був неграмотний. Послали по земського Авдія. Його знайшли недалечко, він спав у провулку під парканом — і привели до незнайомого. Але коли привели, чи то з раптового переляку, чи від лихого передчуття, літери в листі, чітко написаному, здалися йому затуманеними — і він не в силах був їх розібрати.— Незнайомий, з жахливими прокльонами одіславши спати старосту Трифона й земського Авдія, відклав читання листа до завтрашнього дня і пішов у приказну хату, куди жид поніс за ним і його маленький чемодан.

Горюхінці з мовчазним здивуванням дивилися на цю надзвичайну подію, але незабаром боичка, жид і незнайомий були забуті. День минув шумно й весело—і Горюхіно заснуло, не передбачаючи, що чекало на нього.

Як зійшло ранкове сонце, жителі були розбуджені стуком у вікна і закликанням на громадський сход. Громадяни один за одним з'явилися на подвір'я приказної хати, що правила й за вічову площу. Очі в них були каламутні й червоні, обличчя опухли; вони, позіхаючи й чухаючись, дивилися на людину в картузі, в старому голубому кафтані, що важно стояла на ґанку приказної хати,— і намагалися пригадати собі риси його, колись ними бачені. Староста Трифон і земський Авдій стояли біля нього без шапки, з виглядом улесливості й глибокого суму.— "Чи всі тут?" — запитав незнайомий. "Чи всі тут?" — повторив староста. "Всі",— відповіли громадяни. Тоді староста оголосив, що від пана одержано грамоту, і наказав земському прочитати її для громади вголос. Авдій виступив і голосно прочитав таке. (N3. "Грамоту грізновіщу сюю списах я у Трифона старости, у нього ж вона й зберігалася в кивоті разом з іншими пам'ятками володарювання його над Горюхіним". Я не міг сам одшукати цього цікавого листа).

Трифоне Іванів!

Податель листа цього, повірений мій **, їде у вотчину мою село Горюхіно для вступу в управління ним. Негайно по його прибутті зібрати мужиків і оголосити їм мою панську волю, а саме: Наказів повіреного мого ** їм, мужикам, слухатися, як моїх власних. А все, що він вимагатиме, виконувати без заперечень, в противному разі має він ** чинити з ними якнайсуворіше. До цього спонукав мене їхній несумліний непослух, і твоє, Трифоне Іванів, шахрайське потурання.

Підписано NN.

Тоді **, розкарячивши ноги, подібно до літери хера і взявшися в боки, подібно до ферта, виголосив таку коротеньку і виразну промову: "Дивіться ж ви в мене, не дуже розумничайте,— ви, я знаю, народ розбещений, та я виб'ю Дурощі з ваших голів, мабуть, чи не скорше від учорашнього хмелю". Хмелю в жодній голові вже не було. Горюхінці, мов громом приголомшені, повісили носи і з жахом порозходилися по хатах.

ПРАВЛІННЯ ПРИКАЖЧИКА **

** прийняв кермо влади і взявся виконувати свою політичну систему; вона заслуговує на особливий розгляд.

Головною основою її була така аксіома: що мужик багатіший, то він розбещеніший — що бідніший, то смирніший. Через це ** дбав про смирність вотчини, як про головну селянську чесноту. Він потребував реєстр селян, поділив їх на багатіїв і бідняків. 1) Недоїмки були розкладені між найзаможнішими мужиками і виправлялися з них якнайсуворіше.— 2) Незаможні й схильні до неробства гультіпаки були негайно посаджені на ниви—а як за його розрахунком праця їхня виявлялась недостатньою, то він оддавав їх за наймитів іншим селянам, за віщо ці сплачували йому добровільну данину, а ті, кого він оддавав у холопство, мали повне право відкупатися, заплативши поверх недоїмок подвійний річний оброк. Всяка громадська повинність падала на заможних мужиків. Рекрутство ж було торжеством користолюбному правителеві; бо від рекрутства відкупалися по черзі всі багаті мужики, доки нарешті вибір не падав на негідника або на розореного 1. Громадські сходи було скасовано.— Оброк він збирав потроху і цілий рік підряд. Поверх того, завів він несподівані збори. Мужики, здається, платили і не надто більше проти колишнього, але ніяк не мали змоги ні заробити, ні заощадити достатньо грошей. За три роки Горюхіно зовсім зубожіло.

Горюхіно зажурилося, базар спорожнів, пісні Архипа-Лисого замовкли. Дітвора пішла попідтинню. Половина мужиків була на полі, а друга служила наймитами; і день храмового свята зробився, за висловом літописця, не днем радощів та веселощів, а роковинами печалі та споминів гірких.

……………………………………………………………………………………………………

1 Посадив окаянний прикажчик Антона Тимофієва в кайдани — а старий Тимофій сина відкупив за 100 карбованців; а прикажчик закував Петрушку Єремеєва, і того відкупив батько за 68 крб.— і хотів окаянний закувати Льоху Тарасова, але той утік у ліс — і прикажчик а цього дуже журився і лютував на словах,— а відвезли до міста і віддали в рекрути Ваньку п'яницю.