Із Росії з любов'ю - Сторінка 2

Зовні все було гаразд — вродливий чоловік, схожий на юного різника, з повними рожевими щоками, виразним носом і круглим підборіддям. Та коли придивитися пильніше, щось жорстоке проглядало в цьому скоріше тонкогубому, ніж гарному роті, щось поросяче вгадувалося в широких ніздрях кирпатого носа, а ще — порожнеча, яка ховалася в блідо-голубих очах, передаючи цей вираз усьому обличчю, що цілком могло належати потопельнику чи клієнтові моргу. Таке враження, розмірковувала вона, ніби хтось притяг сюди порцелянову ляльку і розмалював їй обличчя, щоб настрахати людей.

Масажистка розминала руку — від кисті до велетенських біцепсів. Звідки в цього чоловіка такі дивовижні м'язи? Може, він боксер? І що він робить з оцим грізним тілом? Якось промайнула була чутка, нібито ця вілла належить поліції, а двоє слуг, хоч і клопочуть на господарстві та готують їжу, очевидно, виконують роль охоронців. Щомісяця цей чоловік на кілька днів зникав, і її повідомляли, щоб вона тоді не приходила. Траплялося, що її відпустка тривала цілий тиждень, а то й місяць. Одного разу після такої перерви верхня частина його тіла перетворилася на суцільний синець. Іншим разом з-під хірургічного пластиру, наліпленого на ребра трохи нижче від серця, визирав червонястий край напівзагоєної рани. Розпитувати про нього в лікарні, де вона працювала, чи в місті, де жила, дівчина не насмілювалась. Під час її першого візиту сюди один із слуг навпростець заявив, що найлегший спосіб потрапити до в'язниці — це розповісти про побачене. Те саме повторив і головний лікар, який доти навіть не помічав її в лікарні.

Сильні пальці нервово заглиблювались у масивний дельтовидний м'яз. Так, у неї не було сумнівів щодо його зв'язків із державною безпекою. Можливо, саме це й відштовхувало її від такого чудового тіла. А може, то страх перед цією установою паралізовував її тіло й волю. Дівчина заплющила очі і спробувала уявити собі, ким би він міг бути і що він міг би наказати зробити з нею. Потім швидко розплющила очі, щоб він нічого не помітив. Та його зіниці некліпно дивилися в небо.

Коли черга дійшла до обличчя і великі пальці масажистки натиснули на повіки його заплющених очей, мирну садову тишу порушив телефонний дзвінок. Чоловік спроквола підвівся на одне коліно і став схожим на бігуна, що чекає на постріл із стартового пістолета. Та з місця він не зрушив. Дзвінок урвався. З будинку долинуло чиєсь бубоніння. Про що там ішлося, зрозуміти було годі, але голос лунав так, ніби хтось владно давав комусь настанови. Потім голос замовк, і в дверях з'явився один із слуг, коротким жестом запрошуючи до сеое її клієнта. В оголеному чоловікові дрімала реакція спринтера. Дівчина відзначила це, коли побачила ззаду, як його засмагла плоть рвучко влетіла у прочинені скляні двері. Буде ліпше, коли він, повернувшись, не застане її на тому самому місці в позі людини, що дослухається до чужих розмов. Дівчина підвелася, ступила два кроки в бік бетонованого басейну і граційно пірнула в приємну блакить.

Звісно, жіночий інстинкт їй дещо підказував, та задля власного спокою краще буде зовсім не знати, хто цей чоловік. Його справжнє ім'я Донован Грант або "Червоний" Грант. Та за останні десять років воно трансформувалося в "Червоногранітний" із псевдонімом "Граніт". То був головний кат СМЕРШу, машини смерті МДБ, і цієї хвилини він одержував інструкції по прямому каналу з Москви.

Розділ 2 УБИВЦЯ

Грант м'яко поклав трубку на важіль, сів і втупився в апарат.

— Вам краще вирушати,— мовив охоронець з кулеподібною головою, що стовбичив над ним.

— Чи вони хоч якось визначили завдання? — Російською Грант говорив чудово; правда, через нечітку вимову його можна було прийняти за жителя одного з районів Радянської Прибалтики. Голос у нього був високий і рівний Звучав він так, ніби Грант зачитував щось нудне з газети чи книжки

— Ні. Лише те, що хочуть вас бачити в Москві. Літак уже в дорозі Сяде за якусь годину. Півгодини — на заправку, а потім ще три або чотири години —залежно від того, чи буде посадка в Харкові. Опівночі будете в Москві Час складати речі. Я викликаю машину.

Грант нервово підвівся.

— Так, маєте рацію. Навіть не сказали, чи йдеться про якусь операцію? А я хотів би знати. Адже цей канал зв'язку безпечний. Могли б хоч натякнути Як правило, вони це роблять.

— Цього разу не зробили.

Грант неквапно повернувся на моріжок. Якщо він і помітив дівчину, яка сиділа на протилежному боці басейну, то цього не показав. Він узяв книжку позбирав на моріжку золоті трофеї свого фаху й пішов назад до будинку, де сходами піднявся до своєї спальні.

Кімната мала голий вигляд, бо вмебльована була лише залізним ліжком, з якого на підлогу звисало зібгане простирадло, плетеним з лози стільцем, непофарбованою шафою та дешевеньким умивальником із бляшаною мискою. На підлозі валялися англійські та американські журнали, а під вікном лежав стосик книжок у яскравих м'яких і твердих оправах.

Грант дістав з-під ліжка потерту італійську фіброву валізу й поклав до неї кілька комплектів добре випрасуваної недорогої, але респектабельної білизни. Потім поспіхом намилився милом із неодмінним трояндовим ароматом, облився холодною водою і обтерся простирадлом, яке стяг просто з ліжка.

Знадвору долинув шум автомобіля. Грант квапливо вбрався в однотонний костюм, колір якого описові не піддається, надів годинника, розсовав по кишенях інші свої речі, підхопив валізу і спустився вниз. Парадні двері прочинились, і він побачив, як двоє його охоронців розмовляють із водієм пошарпаного "ЗИСа". "Чортові бевзі! — лайнувся Грант (а міркував він і досі переважно англійською мовою). — Мабуть, попереджають, щоб водій простежив, чи я таки сяду до літака. Адже їм важко уявити, що іноземець захоче залишитись у цій зруйнованій країні" Насмішкуваті очі спостерігали, як Грант ставить на ґанку валізу й вибирає соб плащ з цілої купи верхнього одягу на плічках біля дверей. Знайшовши свого "фірмового" зіжмаканого дощовика й чорного фетрового капелюха — уніформа радянських офіційних осіб, — Грант надягнув їх, підхопив валізу і, грубо відштовхнувши плечем одного з охоронців, вийшов на вулицю. В автомобілі він улаштувався поруч із водієм у цивільному. Двоє чоловіків, що стояли позаду, не похопилися жодним словом, але дивились на нього важкими поглядами. Водій відпустив педаль зчеплення, і машина, яка вже стояла на ввімкненій передачі, хутко набираючи швидкість, помчала курним шляхом.

Віла стояла на південно-східному узбережжі Криму, десь на півдорозі між Феодосією і Ялтою. Це була одна з багатьох офіційних дач, розсташованих у найкращій смузі скелястого узбережжя, такий собі варіант російської Рів'єри. Червоний Грант усвідомлював, що відпочивати тут, а не в одній із похмурих віл у передмісті Москви, — неймовірний привілей. Високо в горах його думки теж піднеслися, і він визнав, що вони справді поставилися до нього якнайкраще, навіть якщо їх турбота про його добробут мала подвійну суть.

Сорок миль до Сімферополя вони їхали годину. По дорозі їм не трапилося жодної машини, а коли з виноградників випадково і виповзав якийсь візок, то, зачувши їхній гудок, мерщій звертав на узбіччя. Як і повсюди в Росії, автомобіль тут був символом офіційності, а офіційність несла з собою небезпеку.

На всьому шляху обабіч росли троянди, які прикривали виноградники. Живопліт уздовж дороги, а на під'їзді до аеропорту — величезна клумба, на якій червоні троянди утворювали зірку на тлі своїх білих родичів. Гранта вже аж нудило від цих розкішних квітів, і він прагнув якомога швидше потрапити до Москви, щоб позбутися їхнього солодкавого смороду.

Вони проминули в'їзд до цивільного аеропорту і вздовж високої стіни завдовжки з добру милю поїхали далі до військового сектора аеродрому. Біля височенних воріт з колючого дроту водій показав свою перепустку двом вартовим, озброєним автоматами, і рушив далі, до бетонованого майданчика перед ангаром. Тут стояли великі військові транспортні літаки, пофарбовані камуфляжною фарбою, маленькі двомоторні тренувальні машини та кілька вертольотів військово-морської авіації. Водій зупинився коло чоловіка в комбінезоні, щоб розпитати про Грантів літак. Тієї ж миті з оглядово-контрольної вежі пролунав металічний звук сирени, й гучномовець гримнув:

— Ліворуч! До кінця! Номер п'ять БО! Водій покірно повів машину у вказаному напрямку, аж раптом залізний голос знову гримнув:

— Стій!

Не встиг водій натиснути на гальма, як угорі розлігся глухий гуркіт. Чоловіки інстинктивно повтягували голови в плечі, бо ланка з чотирьох МІГів-17, що виринула з боку вечірнього сонця, пронеслася просто над ними. Літаки летіли так низько, що можна було розгледіти короткі закрилки, випущені для повітряного гальмування. Винищувачі сміливо падали один за одним на велетенську посадочну смугу, і з-під їхніх коліс вихоплювалися клубки блакитного диму. З реактивним ревом вони підрулювали до віддаленої стоянкової розмітки і розверталися, щоб повернутись до контрольної вежі та ангарів.

— Рушайте!

Вони проїхали ще сотню ярдів і зупинилися біля літака з розпізнавальними знаками V-БО. Це був двомоторний ІЛ-12. З дверей кабіни звисала маленька алюмінієва драбинка. Автомобіль стояв якраз навпроти неї. З кабіни одразу ж визирнуло чиєсь обличчя — певне, когось із членів екіпажу. Чоловік зійшов униз і почав ретельно вивчати перепустку водія, а потім і посвідчення Гранта. Водієві чоловік зробив знак забиратися геть, а Грантові — йти за ним. Допомоги він не запропонував, та Грант її і не потребував — валізу він ніс легко, наче книжку. Як тільки Грант ступив на борт, драбинку втягли до літака. З грюкотом зачинивши широкий люк, льотчик подався до кабіни.

Грант міг вибирати будь-яке з двадцяти вільних місць. Він влаштувався ближче до люка і застебнув ремінь безпеки. Коротким потріскуванням долинала крізь прочинені до пілотської кабіни двері розмова з контрольною вежею; обидва двигуни і скиглили, й кахикали, й пострілювали. Літак навдивовижу хутко і вправно, як маленький автомобіль, розвернувся на місці, вирулив на злітну смугу "північ-південь", без жодних інших підготовчих операцій зі свистом помчав бетоном і злетів у повітря.