Із Росії з любов'ю - Сторінка 3

Грант розстебнув ремінь безпеки, припалив сигарету "Тройка" із золотим мундштуком і відкинувся у кріслі, щоб із комфортом пригадати свою минулу кар'єру та помізкувати над майбутнім.

Донован Грант був наслідком нічного союзу між професіональним німецьким штангістом і офіціанткою з Південної Ірландії. Протримався цей союз три чверті години на витоптаній траві за цирковим шатром на околиці Белфаста. Перед тим, як союз розпався, батько дав матері півкрони, і щаслива мати подалася до свого ліжка на кухні в кафе поблизу залізничного вокзалу. Очікуючи пологів, вона поїхала до тітки в маленьке село Охмаклой неподалік від кордону, де й народила дванадцятифунтового хлопчика, а сама померла від пологової гарячки. Перед смертю вона попросила назвати хлопчика Донованом (штангіст величав себе "Могутній О'Донован") і дати йому її власне прізвище Грант.

Тітка доглядала за хлопчиком неохоче, і може, через це він виріс здоровий і неймовірно сильний, але заразом і напрочуд сумирний. Друзів у нього не було — він не хотів товаришувати з дітьми, а коли чогось прагнув, то домагався свого за допомогою кулаків. У школі його побоювались і не любили, та боксом і боротьбою він зажив собі слави на місцевих ярмарках, де несамовита лють у поєднанні з підступністю приносила йому перемоги над значно старшими й більшими хлопцями. Ці його "чесноти" привернули увагу "Грішних облудників", які перетворили Охмаклой на головний канал для своїх човникових операцій через кордон. Не обминули Донована увагою і місцеві контрабандисти. Покинувши школу, він став бойовиком обох угруповань. Платили добре, але бачитися з ним хазяї воліли якомога рідше.

Саме тоді його тіло в періоди повного місяця почало відчувати якісь незбагненні поштовхи — він називав їх "відчуттями". У свій шістнадцятий жовтень Донован вийшов уночі на вулицю, впіймав і задушив кота, Це дало йому полегкість на цілий місяць. У листопаді його жертвою стала велика вівчарка, а на різдвяну ніч він перерізав у сусідській повітці горлянку корові. Після таких вчинків йому ставало легше. Донованові вистачило розуму збагнути, що в селі зацікавляться таємничим убивством тварин, тож він придбав собі велосипед, на якому в сяйві повного місяця вирушав у дорогу. Часом, щоб знайти жертву, йому доводилося долати далекі відстані. Через два місяці, вдовольнившись спершу гускою, а потім курчатами, він ризикнув перерізати горло сонному волоцюзі.

Вночі на дорогах було мало людей, тож Донован, щоб не привертати до себе зайвої уваги, вирушав у дорогу за дня й заїжджав у якесь віддалене село ще присмерком, коли з поля повертаються додому поодинокі люди, а дівчата поспішають на побачення. Коли Донован уперше в житті вбив дівчину, яка трапилась йому випадково, то більш нічого він з нею не вчинив. Того, про що подейкували люди, він не розумів. Полегкість йому давав тільки чудовий акт убивства і ніщо інше.

Завершувався сімнадцятий рік його життя, а жахливі чутки про невловимого вбивцю поширювалися по всій Фермані, в Тіроні й Армі'. Коли серед білого дня хтось задушив і холоднокровне засунув у копицю сіна дебелу жінку, чутки переросли в паніку. У селах формувалися загони самозахисту, а поліційні дільниці дістали підкріплення з професійних детективів із службовими собаками. Легенди про "місячного вбивцю" принаджували до цієї місцевості безліч столичних журналістів. Грант їздив на велосипеді, його кілька разів зупиняли й розпитували, та Охмаклой надавав йому надійний захист, і в селі завжди знаходився хтось такий, хто підтверджував його версію щодо тренувань перед черговим матчем,— адже тепер він претендував на звання чемпіона Північної Ірландії у першій важкій вазі, і село, певна річ, ним пишалося.

І знов інстинкт вчасно врятував його від викриття — Грант покинув Охмаклой і переїхав до Белфаста, де віддався в руки збанкрутілого ділка, який вирішив зробити з нього професіонала. Дисципліна в тій занедбаній спортивній школі була сувора — це була, по суті, в'язниця, і, коли кров знову закипіла в його жилах, Грантові не залишилось нічого іншого, як забити мало не на смерть одного із спаринг-партнерів. Двічі його силоміць відтягували від безпорадного суперника на рингу, і тільки завдяки виграному чемпіонському званню його не викинули на вулицю.

Грант виграв чемпіонат у 1945 році, на свій вісімнадцятий день народження, а після цього тріумфу його закликали відбути військову повинність. Так він став водієм у королівських військах зв'язку. Період тренувальної підготовки в Англії протверезив його, чи, принаймні, змусив поводитись обережніше, як тільки в ньому прокидалось оте "відчуття". Відтепер на повний місяць він намагався напитися в дим. 3.пляшкою віскі Грант заглиблювався в ліс навколо Альбершота й випивав її до денця, холоднокровне спостерігаючи за своїми відчуттями, аж доки наставало запаморочення. На світанку, він, похитуючись, повертався до табору — не те що задоволений, але безпечний для оточення. Якщо його затримувала варта, він діставав день гауптвахти, бо командир не хотів псувати йому настрою напередодні армійського чемпіонату. Та сталося непередбачене; щойно виникли проблеми "коридору" з росіянами, підрозділ Гранта передислокували до Берліна, і він пропустив чемпіонат. У Німеччині його ні на хвилину не покидало відчуття небезпеки, додаючи йому обережності й спритності. Він і далі напивався на повний місяць, але решту часу спостерігав і планував. Йому подобалось те, що говорили про росіян — про їхню жорстокість, про зневагу до людського життя і лжу, якою вони жили,— і він, зрештою, вирішив перейти до них. Але як це здійснити? Що принести їм у дарунок? Що їм потрібно?

Невдовзі надійшов наказ прибути на чемпіонат Британських збройних сил за кордоном. Так сталося, що проходив він того вечора, коли на небі сяяв повний місяць. Гранта, який виступав за королівські війська, суддя на рингу неодноразово попереджав за притримання суперника та удари нижче пояса і в третьому раунді кінець кінцем дискваліфікував за неспортивне ведення бою. Коли Грант ішов з рингу, його освистував увесь стадіон, і найгучніше це робив його рідний підрозділ. Наступного ранку Гранта викликав командир, який рішуче заявив, що він зганьбив королівські війська і тепер його при першій-ліпшій нагоді відішлють додому. Грантового напарника перевели до Ковентрі, а що їздити з ним у парі охочих не знаходилось, то його призначили мотоциклетним кур'єром, чого він, власне, й прагнув.

Такий розвиток подій наблизив Гранта до заповітної мети. Кілька днів він ще роздивлявся, а одного вечора, забравши у штабі військової розвідки на Рейхсканцлерплаці вихідну денну пошту, поїхав просто до російського сектора. Там, не вимикаючи двигуна, зачекав, поки відчиняться британські контрольні ворота, щоб пропустити таксі, і на швидкості сорок миль на годину промчав крізь навіть не до кінця розчинені стулки. Загальмував він уже біля бетонної будки російського прикордонного поста.

Вартові грубо затягли його до комендантської кімнати. За столом сидів офіцер з дерев'яним виразом обличчя і запитав, чого він хоче.

— Я хочу поговорити з представником радянської секретної служби,— категорично заявив Грант. — З її начальником.

Офіцер холодно втупився в нього. Потім щось сказав російською мовою. Солдати, які затягли Гранта всередину, тепер почали тягти його надвір. Грант легко струснув їх із себе. Хтось наставив на нього автомат.

— У мене з собою багато секретних документів. — Грант говорив спокійно, чітко. — У шкіряних мішках на мотоциклі. — На нього зійшло просвітлення. — Вас чекають серйозні неприємності, якщо вони не потраплять до вашої секретної служби.

Офіцер щось наказав солдатам, і ті на кілька кроків відступили.

— У нас немає секретної служби,— промовив офіцер поганою англійською мовою. — Сідайте і заповнюйте оцю анкету.

Грант сів за стіл і почав заповнювати довжелезну форму. Запитання були адресовані тим, хто бажав відвідати Східну зону,— ім'я, адреса, мета відвідин і таке інше. Тим часом офіцер тихо й лаконічно переговорив з кимось по телефону. Коли Грант закінчив писати, до кімнати ввійшло двоє старшин у однакових зелених кашкетах із зеленими погонами на формі кольору хакі. Офіцер передав їм анкету, навіть не глянувши на неї. Вони вивели Гранта, запхали його разом із мотоциклом до кузова закритої вантажівки і зачинили борта.

Поїздка тривала три чверті години. Потім машина зупинилася, Грант вийшов і опинивсь у дворі великого нового будинку, до якого його ввічливо підштовхнули. Тоді підняли ліфтом на якийсь поверх і залишили самого в камері — без вікон, умебльованій тільки залізною лавою. Через годину — мабуть, вони вже встигли, як він собі міркував, переглянути секретні папери,— його допровадили до зручного кабінету, де за письмовим столом сидів офіцер із трьома рядами відзнак і золотими погонами полковника. На порожньому столі стояла ваза з трояндами.

Через десять років, споглядаючи з ілюмінатора літака на висоті двадцяти тисяч футів рясне гроно вогнів, Грант припустив, що вони пролітають над Харковом. Він безрадісно вишкірив зуби до свого віддзеркалення в плексигласо-вому вікні.

Троянди. Від тої хвилини в його житті не було нічого іншого, крім троянд. Троянди, троянди, завжди і всюди троянди.

Розділ З ВИЩА ШКОЛА

— Отже, ви, містере Грант, бажаєте працювати в Радянському Союзі? Минуло півгодини, і полковникові МДБ це інтерв'ю явно надокучило. Він був певен, що витяг із цього досить несимпатичного британського солдата всі військові деталі, які можуть становити бодай найменший інтерес. Ще кілька ввічливих фраз — плата за багатий вилов секретів з його кур'єрських сумок — і цього чоловіка можна відіслати до камери, а коли надійде черга — до Воркути чи в якийсь інший трудовий табір.

— Так, я хочу працювати на вас.

— І яку ж роботу ви можете виконувати, містере Грант? У нас безліч некваліфікованих робітників. Нам не потрібні водії вантажівок. — На обличчі полковника промайнула коротка усмішка. — А якщо треба боксувати, у нас досить чоловіків, що вміють це робити. До речі, серед них є два потенційні олімпійські чемпіони.

— Я майстер убивати людей. Я роблю це дуже добре. І я це діло люблю.