Кафедра - Сторінка 10

Якщо людина знає, "як треба", та ще й логічна — порятунку немає.

Одарка Степанівна, тепер пенсіонерка, раніше була куховаркою. Почала вона своє трудове життя в експедиції "на апатити", на Кольському півострові. Мабуть, це був для неї світлий, вікопомний час. Розповідати про нього вона не любила, та інколи вимовляла загадкову фразу: "Апатити виправдають", супроводжуючи її миттєвим блиском усмішки, яка ледь відкривала сталеві, нержавіючі різці. Усмішку її, загалом нечасту, Микола Миколайович любив, як не дивно, саме за сталевий блиск зубів, що порушував неприступну бездоганність лиця.

Там, на апатитах, зустріла вона свого судженого, вийшла заміж. Шлюб був нетривалий: чоловік скоро згинув, "пішов по злочину", як вона висловлювалася. У чому полягав злочин, чи довго сидів чоловік і куди потім подівся, не казала. Слава богу, дітей не встигли прижити. Далі була в неї "мотанина життя", поки не вивело на пряму дорогу: куховаркою в робітничій їдальні, де й пропрацювала вона до пенсії. Готувала без особливих вигадок — просто, чисто і чесно, до шефа, однак, не дослужилася — освіти не вистачило. Виходячи на пенсію, одержала пам'ятний подарунок — ваги, якими дуже пишалася, особливо написом, вигравіруваним на чаші: "Шановній Одарці Степанівні Волковій від колективу їдальні № 85 за чесний труд і нерозкрадання". Охоче показувала ваги будь-кому, хто бажав, з тим самим відблиском усмішки на блідих гарних губах, а взагалі про своє минуле говорити уникала. На розпитування професора (він на старості років став хворобливо цікавий) відповідала коротко й сухо:

— Жила, і все. Як люди, так і я.

— Люди по-різному живуть.

— І я по-різному.

Допомагати Завалішиним по господарству вона почала ще за життя Ніни Пилипівни, жаліючи хвору, слабку, невмілу жінку. Звичайно, їй за це платили, та справа була не в грошах, а в жалості (за самі гроші не прислужувалася б нікому). В останній рік життя Ніни Пилипівни, коли та вже зовсім ослабла, Одарка Степанівна доглядала її, як сиділка, сувора обличчям, ніжна руками: вмивала, годувала, зачісувала.

Якось само собою вийшло, що після смерті дружини, .похорону, співчутливих візитів, коли все відхлинуло, Емем опинився цілком на піклуванні Одарки Степанівни. Вона верховодила всім у домі: купувала йому одяг, взуття, прала й куховарила, відала квартирною платнею, рахунками за газ і електрику; сама собі видавала зарплату, зменшивши її вдвічі від колишньої: "Одна людина, не дві". На всі витрати вона видавала господареві рахунки, точні до копійки. Писати й читати вона взагалі не любила, складання рахунків було для неї важкою працею, а те, що він ніколи їх не перевіряв,— образливою зневагою. А взагалі вона була йому по-

своєму навіть віддана, він був для неї мов дитина — лиса дитина, яка нічого не тямить у житті. І цікавість його вона сприймала як щось непотрібне, дитяче:

— І все ви розпитуєте, чому, чого та як. Самому пора розуміти. До таких років дожили, а розуму не нажили.

Тільки про своє дитинство вона розповідала охоче, навіть у подробицях:

— Бідність була. Народилася я, царство небесне, мати розповідала, охрестити ні за що. Всіх нас семеро: п'ять хлопців, дві дівки та ще два хлопці, спасибі, померли. Я з дівок друга була. Старша мене здоровуща, об дорогу не вб'єш, через сипняк померла в громадянську. Народилася я, значить, хрестить, тоді без цього ні-ні. Мати попові крашанок, з цибулиного лушпиння, на Великдень було, з-під ікон рушник вишитий, ялинки та сонечка. А він, піп, п'яний зі свята, не Одаркою охрестив, а Дареєм, мужської статі. Так і метрику дав.

— Може, Дарієм? — несміливо запитував Емем.

— Кажу Дареєм, знаю, що кажу. Треба б Одарка, а він Дарей. Так і була, ні хлопець, ні дівка, до самої паспортизації. Батькам що — хлопець, дівка, якби не рот. Батько сам питущий, та з яких грошей? Хіба хто вгостить, пісні співає, голова боком. Життя ж яке було? Дірка на дірці. Пішла в школу, діти дізнались — хлопець за метрикою, почали дражнить, а я плакать. У школі не подавала виду, додому несла. Мати пригорне: "Дашо, нетужи. Ти ще краща від інших дівчат, найдеш свого, полюбить". А я все тужу. Навчання в нас яке було? Нічого не знали, не відали. Вчитель сам не дуже що знав. Диктовки робить, а сам вусами шурк-шурк, як тарган, не знає, "о" чи "а". Один раз так, а інший інак. Чого ми могли навчитися? За поросям —

З 7-103

65

це ми могли, вівцю постригти чи прясти — це також, а знання які — ні. Це тепер вчені стали, плюнути, й то треба вище. Я в булочній вафлі читаю та й помилилась. Поруч від горшка два вершка, зуба немає, шириться. Кажу: ах ти ж, пузир смердючий, щиришся, я невчена? А тебе хто вчив? Держава робітників і селян. А я з селян у робітники, все життя працювала, не вчилась. Я коло плити все здоров'я підірвала, верхнє двісті, нижнє сто, РОЕ тридцять. Я тобі фиркну! Зник, як розтанув. Вони тепер, чорти, ні одного, щоб путній. Ми шкуриночку ділили, нам не до того було, щоб щиритись. Мати жаліла: уткнусь — плече мокре: "Не плач, дочко". Потім померла. Ну натерпілися! А там колективізація. Люди як люди, вступають, а батька вороги підмовили не вступати, він і не вступив. Його — в куркулі. А які ми куркулі? Ні матері, ні корови, порожні ясла, сіно запарювали. Вивезли в Сибір. Узимку було. Батько пожурився, також помер. Що робити? Кого куди. Мене — тітка, малих у дитячі будинки, старшеньких у фабзайці. Двох у війну вбило, один майор, місто Новосибірськ, дружина товста. Кличуть онуків няньчити, не їду, чого я поїду? Кидатись будуть: те не так, це не так. Життя хороше, от і кидаються.

Одарка Степанівна твердо була впевнена, що всі гріхи й біди від хорошого життя. Раніше життя було гірше, зате люди кращі.

— Ми як жили? Що бачили? Ні радіо, ні телевізора. Хліба і то не кожен день. От і не кидались, себе пам'ятали. Тепер народ розжирів, грошей нема де дівати. І в колгоспі не за птичку працюють, і їм подай. А де взяти на всю ораву? По магазинах шукають що краще: "Це не наше?" Нашого їм не треба. Ми не те що наше — не наше, ми ніякого

не розбирали. Нам би такого показали, як в уціне-них товарах, ми б "ах", а не розбирати: наше — не наше.

Емем завжди слухав її з цікавістю. Особливу своєрідність мові Одарки Степанівни надавали провали й зяяння, від чого багато фраз ставали якимись ребусами. Провали заповнювалися інтонацією, іноді за допомогою контексту. Щось таке на зразок титлів у церковнослов'янській, котрі заміняють пропущені літери, сіле тут пропускалися не літери, а смисли. Одарка Степанівна поводилася з рідною мовою по-царському вільно, на дрібниці не розмінювалася. Співрозмовник — адже не дурень він! — сам повинен розуміти, про що мова. В цю апріорну поінформованість кожного про хід її думок вона вірила свято, ображалася, коли її не розуміли, вважала, що з неї сміються. Емем, людина звична, вже пристосувався і, як правило, її розумів, лише інколи і ненадовго опинявся в безвиході перед фразою на зразок: "Ця, повіка синя, штани, серед килимів, рулює",— що означало просто знайому жінку в штанях, з нафарбованими очима, яка сама водить машину з килимами на сидіннях... Бувало, він сам дивувався, скільки треба слів, щоб перекласти на стандартну російську мову стислу, енергійну фразу Одарки Степанівни і як це врешті виходить погано... А деякі її фрази він і не намагався перекладати, сприймав їх як якісь згустки світогляду, наприклад: "Ну, якщо жінка, так що, а якщо чоловік — усе".

Заплутаність мови — і твердість думки. В Одарки Степанівни про все була тверда думка. Нелогічна, але непробивна. Будь-які заперечення від неї відскакували, як кулі від броні.

Заходила, приміром, розмова про м'ясо. Немає

з*

67

хорошого — самі кістки. Одарці Степанівні ясно було, від чого: собак розвели.

— Це ж вийти у двір: кожна з собакою. Через одну: одна з дитиною, друга з собакою. Стоїть, дивиться, ногу догори, пішла. А її годувати треба, не все вівсянкою-геркулесом, треба і м'ясця. Де ж тут людям вистачить? Від хорошого життя водять. Ми хіба водили собак? На ланцюгу сиділи, від злодіїв. А їм тепер лікарня, пеніцилін. В інших країнах, по телевізору, також собаки. Іде, хвостом крутить, як путня. От і кризи, гонка озброєнь. Чого вони проти миру? М'яса їм не вистачає.

Або виникало питання про погоду — і тут в Одарки Степанівни була своя думка. Примхи погоди вона пояснювала недбалістю метеорологів:

— Вивчились, їм гроші платять, от і роби, щоб добре. А ці самі чого не знають — лялякають-лялякають, а діла немає. Вчора вона з указкою, плечі до половини грудей, парик, сережки гойдаються. Тицяє в карту, прогноз та циклон, а погоди немає. Що їсти будемо?

— Люди ще не навчилися керувати погодою,— пробував заперечити Емем (усе-таки метеорологи, наукові працівники, були, так би мовити, товаришами по зброї).

— Вчилися-вчилися, а все ж не навчилися? Е, ні. їм за це гроші платять. А ви за них не виправдовуйте. Це раніше, за євангелієм: тебе в лраву, а ти ліву. Так не піде.

Релігійною вона не була, проте свята поважала. В неділю прати не можна: раз попрала, в руку вступило. Різдво, Великдень, Миколу — все це пам'ятати треба. Мороз від чого? Водохреще.

Для професора Завалішина Одарка Степанівна була загадкою. Юрмище парадоксів, домашній сфінкс. Віра в науку — і презирство до неї. Розмови про гроші — і безкорисливість. Повага до слова почутого, вимовленого — і презирство до друкованого, писаного. Книжок не читала. Якщо він, коли йшов, залишав їй записку, ображалася: "А що, сказати вас поменшає?" Над дивацтвами цієї психології Емем роздумував старанно, проте марно.

Можливо, йти через пристрасті, систему цінностей? Тут принаймні все було ясно. Основною цінністю в житті Одарки Степанівни, головним її стрижнем і пристрастю був телевізор. Предмет культу, кубічний бог. Чи не повертаємось ми через телевізор до первісного поганства, з якого нас насильно вивело хрещення Русі?

Служачи своєму культу, Одарка Степанівна довгими годинами сиділа перед телевізором, спрямувавши до екрана гарне, уважне обличчя. Перламутрове волосся вигравало голубінню. Воно ще більш пригладжене, ніс ще суворіший, ніж звичайно. Дивилася вона все підряд: вистави, цирк, урочисті збори, концерти, новини, спорт.