Кафедра - Сторінка 8

Під'їзди, просторі, як паперті, різьблені дубові двері з лев'ячими мордами, що тримали кільця в зубах. Одне слово, щоб усе було, як колись у багатих людей.

Задумано було ніби на віки, а насправді надмірності виявилися вкрай нетривкі. Вже через два-три роки після будівництва і заселення будинок, як кажуть, пішов прахом. Цементні стовпчики викришилися, оголивши іржавий каркас, закарлюки повідпадали, східці просіли й частково обвалилися. Спускаючись цими щербатими східцями, особливо зимою, в ожеледь, Емем кожного разу гірким словом згадував архітектора (урочистіше — зодчого), який заради величності позбавив сходи звичайних перил. А втім, чи винен був зодчий? Навряд чи він, проектуючи будинок, вникав у психологію старого, якому, спускаючись сходами, треба за щось триматися. Місто взагалі жорстоке до старих.

Час од часу в зв'язку з якоюсь датою ЖЕК терміново проводив "косметичний ремонт" — нагромаджував дошки, риштовання, відра, сяк-так замазував цементом щербини й щілини — ненадовго, абияк. У звичайний час, між датами, будинок стояв страшненький, як перестаріла кокетка з офорта Гойї. Для проживання він був малопридатний, переважно через шум. Повернутий усією своєю парадністю на велику магістраль, він день і ніч вібрував од потоку машин, що мчали повз нього. Віконні рами тремтіли, посуд підстрибував, зі стелі сипалися клапті побілки. Взимку заклеєні вікна трохи стишували шум; улітку він був нестерпним. З чотирьох кімнат квартири придатними для житла були, власне, лише дві, найменші й темні, що виходили вікнами у двір; в одній жила сусідка Одарка Степанівна, в другій — сам Емем. Дві великі кімнати, вікнами на проспект, як казав Емем, були заселені шумом. Втім, він звик до свого будинку і навіть в якомусь розумінні любив його. Так, очевидно, старий дуб відчуває своє мозолясте коріння, що вилізло із землі.

...Глибокий двір за вікном. Там, унизу, час від часу світить сонце непрямим, косим світлом, яке готове будь-якої хвилини зникнути. Тіні будинків стоять напоготові. А на асфальті — життя. Діти крутять скакалки, граються в класи. Ряд прямокутників, нерівно накреслених крейдою,— в його дитинстві вони продряпувалися скельцем на землі, асфальту тоді не було, земля дихала, гола, зі своїми піщинками, крихтами цегли, волога від дощу або суха від спеки — одне слово, жива. В класики тоді гралися його сестри, дівчатка-близню-ки, Надя і Люба; йому, хлопчикові, грати в них не годилося. Він із заздрістю дивився, як вони стрибали на одній ніжці, тримаючи на носку туфельки кидалку-скельце. Не дай боже упустиш — усе пропало!

Тепер усе інакше. В класи граються не тільки дівчатка, а й хлопчики. Обидві статі впереміш топчу ться навколо крейдяних фігур, стрибають, штовхаються, сперечаються. Замість скельця банка з-під гуталіну, її не несуть, а штовхають ногою...

Емему чомусь дуже важливо було знати, які тепер правила гри і як вони змінилися за півстоліття з гаком. Він усе хотів узнати, розпитати, але не наважувався. Боявся налякати дітей своїм виглядом, розмовою, щокою, що смикалася. Він мовчки зупинявся неподалік і стежив за грою, намагаючись відтворити її правила з криків і суперечок,-— марно. Та ось одного разу він наважився й завів розмову. Стрибала дівчинка, дуже маленька, ніби ґудзичок, проте бойова, кучерява й балакуча. Одягнена вона була в шкільну форму, брудну й зім'яту (один за ідеєю білий, але брудний ман-жетик теліпався на рукаві в ритмі стрибків — ось-ось обірветься). На Емема, який спостерігав за нею збоку, вона раз по раз озиралася. Погляд її яскраво-сірих очей був такий розбишакуватий і дружній, що він не витримав і запитав:

— Як ви граєте в класи?

— Як? Звичайно, як усі.

— Бачиш, я дуже старий,— сказав Емем, ворушачи щокою. (Дівчинка кивнула: мовляв, бачу).— Коли я був маленький, малюнки були інші й правила інші. Ти мені поясни, будь ласка, ваші теперішні правила.

Дівчинка зупинилася й зацокотіла:

— Перша, друга — прості. Третя — друга нога, якщо було на правій, то на лівій. Четверта пустотлива, а можна й хвора. І жабки робити, й пересувки робити. П'ята — проклята, без топтушок і без відпочинку. Шоста німа, або золота, не подавати звуків і дихати із закритим ротом. Всі золоті без топтушок, так само як прості, тільки без топтушок. Якщо на ній помилка, йди на першу. Шоста може бути кочерга. Сьома — сліпа, кидати із заплющеними очима. Восьма може бути зап'ятна, або зап'ятна золота, або золота без топтушок. Зап'ятна — це нога на ногу. Хвора — за ногу триматись. Ясно?

— Ясно,— збрехав Емем, приголомшений потоком інформації, що звалилася на нього.

Все ж таки як ускладнилося життя 1 Єдине, на що він був би здатен, це "не подавати звуків і дихати із закритим ротом".

— Бачиш, як просто?! Давай зіграємо, я тобі свою битку дам.

Отже, банка з-під гуталіну називається "битка". Дівчинка простягала йому битку й усміхалася всім своїм маленьким, замурзаним обличчям.

— Спасибі,— сказав Емем,— мені тепер і на двох ногах важко, не те що на одній.

— А ти спробуй. Побачиш, це дуже просто. Всі хлопчики виучуються, навіть шизики.

Емем став на одну ногу, другу несміливо підняв і спробував підстрибнути. Нічого не вийшло. Ніби він намагався не своє тіло підняти в повітря, а всю земну кулю, яка намертво прилипла до його підошви...

— Не виходить? — співчутливо запитала дівчинка.

— Як бачиш.

— Навіть на сантиметр?

— Навіть на півсантиметра,— Емем опустив ногу.

Дівчинка дивилася так само весело, але зі співчуттям.

— Нічого, може, ти ще видужаєш. Від живої води.

Махнула йому рукою і застрибала, штовхаючи битку.

Відтоді, проходячи мимо класів, Емем завжди шукав очима свою маленьку наставницю, але жодного разу більше її не бачив. Мабуть, вона жила не тут, явилася здалеку, як дворова фея із замурзаним личком.

Жива вода, жива вода...

Для професора Завалішина живою водою було все, що він навколо себе бачив. Воно не могло його омолодити, проте наповнювало його невичерпним зворушенням. Не тільки життя, але й категорія неживих предметів: сараї, гаражі, навскісний промінь сонця, напис на стіні "Свєтка+Вовка=лю-бов" — у всі подробиці він вдивлявся пильно, уважно, жадібно. Відчуття, яке він від того мав, найшвидше можна було б назвати палким прийняттям — саме так.

Як він навчився любити життя тепер, коли його лишилося вже мало! Не маючи можливості і під* став чекати щастя собі, він щодалі більше, щодалі пристрасніше бажав щастя і, головне, буття всьому навколишньому — двору, дітям, будинкам, голубам. Коли голуб, вгодований, сіро-синій, із зеленим ореолом на шиї, іде по асфальту, поважно переступаючи з однієї рожевої ноги на другу, поводячи туди-сюди пласким хвостом, яке це величне видовище! Здається, саме життя, неквапливе й поважне, перевальцем іде разом з ним, нахиляється, клює кришки.

Професор ніколи й нікуди не виїздив із свого будинку. Відтоді як померла його дружина Ніна Пилипівна. Виїзд з нею на дачу в рік її смерті був останнім. З того часу тільки тут — ніби прив'язаний. Спочатку це було подібно до становища собаки, який здихає на могилі хазяїна. На самій же могилі він майже не бував, мало пов'язував її з пам'яттю Ніни, інша справа — квартира, де вони жили разом. З роками гострота горя, звичайно, поменшала, проте рухливості він так і не набув. Жив тут невідлучно, вріс корінням у своє обжите місце. Дім — інститут, інститут — дім, оце й усі його переміщення.

Від дому до інституту хвилин десять ходу неквапливим кроком. Повз лікарню, де померла Ніна. Будинок лікарні старовинний, темно-жовтий, з колонадою. Колони високі, масивні, ледь витов-щені посередині, мовби пузаті, саме ця пузатість дивним чином надає їм витонченості. На трикутному портику напис слов'янською в'яззю — якась молитва про стражденних, про спасіння їхніх душ. Міцна старовинна архітектура, надійні рами, тривкі написи. Тривкий і восьмиконечний хрест на дверях мертвецької... Навколо лікарні старий сад, обнесений чавунною огорожею. Кожен стовпчик, кожен завиток цієї огорожі за довгі роки вивчений напам'ять.

Щоразу, проходячи повз лікарняний сад, Емем вдивлявся в нього і прилучався до його благородного рослинного життя. Обмежена, притиснута містом, це була все-таки Природа. Починаючи з землі: в саду вона була жирна, чорна, багата на перегній від безлічі падолистів. Ці падолисти він спостерігав з року в рік з невичерпною цікавістю: жоден не був схожий на інший. Мінялись кольори, постава дерев, і листя злітало по-різному: на вітрі косо, стрімко, а в тиху погоду кружляючи і планеруючи. Дивлячись на їхнє кружляння, він згадував теорію плаского штопора, над якою він працював, коли ще був молодим і авіація — молодою.

Основним станом саду було чекання. Восени дерева ронили листя, готуючись до зими, а взимку костеніли й мерзли, стукали голими вітами, жалілися на недолю; їх пригнічували гайворонячі гнізда, що чорними шапками стовбурчились між гіллям. Під ними на ніздрюватому брудному снігу врозкид лежало крилате насіння, сама ця крилатість була чеканням. І справді, чим темнішим ставав сніг, тим ближче весна. І ось надходила весна, і сад пробуджувався до життя, опушувався зеленим пухом, прозорим, як перший мазок пензля на грубому полотні. А влітку все розгорталося, темно-зелене, і безоглядно, велично-поступово йшло до прив'ядання. Білястими хмарами обволі-кувалися тополі, замітаючи землю легким мандруючим пухом.

...Тополиний пух — пам'ять про смерть. Там, на останній дачі, також розпушувалися тополі. Стіл стояв на терасі, по ньому перекочувався пух. Ніна Пилипівна, підібравши зі столу пучечки пуху, затисла його невагомими пальцями і сказала, ледь-ледь усміхнувшись:

1— А до майбутнього тополиного пуху я вже не доживу.

Розтиснула пальці, дмухнула на пух, і він розлетівся. Емем забурмотів щось стандартно фальшиве:

— Ну що ти, тобі вже легше, незабаром видужаєш...

Так радили друзі й лікарі: обманювати, підбадьорювати. Він і обманював, та виходило це в нього погано. А вона знала, що помирає, і знала, що її обманюють. Кожного разу потім, коли пускали пух тополі, він бачив перед собою ширяючу в повітрі, косу, легку усмішку Ніни, котра ясно промовляла: "Навіщо обманювати? Помру".

Дачу найняли за порадою лікаря не дуже далеко, в одному з тих підмосковних селищ, які ось-ось поглине місто, що все розростається, але поки що зелених, занурених у тишу, хіба що ранками кричать півні.