Кафедра - Сторінка 24

Щось на зразок рукописів майя. Я дивився — нічого не зрозумів. Ножі, ножі... Можливо, це вид ідеографічного письма? В цих ножах, безперечно, є ідея, тільки яка? До речі, рукописи майя були прочитані за допомогою машини. Якщо треба скласти програму — я готовий.

— Дякую, Пашо,— сказала я.— Подивлюсь, постараюсь розібратися поки що без машини.

Він трусонув мокрим волоссям, бризкаючи кругом себе, як пес, що обтрушується. Тут би йому й піти, а він усе стояв, ніби чекав когось. Моє ставлення до Паші складне: суміш антипатії і жалості. Зараз переважала жалість.

— Сідайте, Пашо,— запропонувала я. Розмовляти з ним не входило в мої плани, та що вдієш. Людина принесла рюкзаки, трудилася.

Він з готовністю сів, витяг ноги у величезних кедах. Одразу було видно, що короткою розмовою не обійдеться: він явно настроївся на спілкування. Я зі страхом помітила, які чіткі рубчасті сліди залишив він на паркеті — прямо для детективного роману. Страх був перед Сайкіним. Натирання підлоги — його добровільний обов'язок; він же присвоїв собі прерогативу влаштовувати мені прочухани за кожне порушення чистоти...

Тут я подумки збунтувалася проти влади Олександра Григоровича. Всі жінки заздрять мені: "Ах, він звільнив вас від господарства! Яка щаслива!" Ніхто не знає, що разом з турботами я віддала своє право бути хазяйкою в своєму домі. Запрошувати гостей з ногами будь-якого розміру...

Ці бунтарські думки долали мене, поки я оглядала величезні кеди Паші Рубакіна і шкоду, якої вони завдали. Та одразу опам'яталася. Старшенький мій, радість моя! Нехай командує скільки захоче! Повинен же він щось мати замість безтурботної юності, яку ми з хлопчиками в нього відібрали...

— Ну як справи? — запитала я Пашу Рубакіна. Він тільки й чекав цього.

— Власне кажучи, в даний час я буквально перебуваю в стадії перелому. Я цілком зайнятий питанням про стосунки науки і мистецтва. Мені важливо з'ясувати, чи є вони стосунками мирного співробітництва, суперництва, конфлікту чи підпорядкування. Це питання категоріальне. Поки я його не вирішу, я не можу перейти до наступного.

— А яке наступне? — запитала я, симулюючи інтерес.

— Питання про пріоритет моралі. Мої особисто попередні міркування зводяться до того, що гегемоном у науково-технічній революції повинна бути мораль. Не етика, як вважають деякі ду-мофіли (я також думофіл), а саме мораль.

— Пробачте, не бачу різниці.

— Різниця величезна і очевидна. Аморальний вчинок і аетичний — хіба ви не чуєте різниці? До речі, такого слова "аетичний" немає, я вже перевіряв у словниках. Вважайте, що я його винайшов.

Я мовчала явно несхвально, а йому явно не хотілося йти. Потреба виговоритися просто лізла назовні з його непрозорих очей.

— Ніно Гнатівно, ви не повірите, але смерть Миколи Миколайовича була для мене особистою трагедією. На кафедрі стало пусто, буквально немає з ким поговорити на загальні теми. Всі схибнулися на спеціальних. Я в цьому плані сподівався на вас.

— А які загальні теми вас цікавлять? Паша пожвавішав:

— Багато які. Можу запропонувати на вибір цілу сукупність тем. Приміром, останнім часом я впритул працюю над новою теорією відчуттів. Розумієте, ідея в тому, що ми відчуваємо не одним якимсь органом, а всіма одразу і, крім того, ще й історією свого організму. В його клітинах фіксуються сприйняті образи, формується пам'ять тіла, на зразок пам'яті ЕОМ, на магнітному барабані, або фотопам'яті, яку ще треба розробити. Все це разом заведено вважати душею. Душа резонує у відповідь на сигнали зовнішнього світу, виникає думка-почуття, що циркулює по комірках чи регістрах пам'яті. Виходить дуже цілісно. Розумієте, в моїй трактовці тіло стає духовним, а душа — матеріальною. Усі суперечки щодо первинності того чи іншого відпадають — адже вони виходили з їхнього протиставлення. Що було раніше: курка чи яйце? В моїй концепції такого питання виникнути не може: яйце є курка, а курка є яйце...

Я мовчала. Все це було на зразок вінегрету з шматочків чогось уже читаного, приправленого майонезом власного Пашиного мутнодумства...

— Ну, що ви на це скажете? — з надією запитав він.

— На "це" я нічого не скажу, "цього" просто немає. Ви чогось там начиталися, як слід не перетравили...

Паша образився:

— Я ніколи нічого не читаю, намагаюся мислити сам. Ну, я бачу, мою надію на вас доведеться відкинути.

— А ви розповідали ці свої ідеї Миколі Миколайовичу? — запитала я.

— Розповідав серед багатьох інших.

— І що він сказав?

— Дуже цікаво. Треба розвинути.

— Боюся, даремно він подав вам надію. Пробачте, Пашо, але ваша філософія стоїть на рівні найжалюгіднішого дилетантизму. Справжня філософія — це наука, не менш складна і розгалужена, ніж наша з вами математика. Щоб сказати щось нове в галузі філософії, треба насамперед знати, що робили люди до вас, над чим вони думали, яких висновків доходили...

І таке інше, і таке інше. Я сама розуміла, що говорю занадто загально, лекційно і, загалом, непереконливо. Мені здавалося, що моїми вустами говорить Радій Юр'єв... Пристрасть до самодіяльної думки, якщо вона вже є в людині, вмовляннями не перебивається. їй треба дати википіти або перебити чимось рівнозначним. Хоч би він закохався, чи що...

Він дивився на мене із скептичним осудом. Я не вгамовувалася:

— Давайте міркувати за аналогією. Уявіть, що якийсь неук, який ні бельмеса не тямить у математиці, прийде до нас на кафедру і запропонує нам свою теорію оптимального управління. Що ми йому скажемо? Іди, голубчику, спершу повчись, почитай книжки...

Тьмяні Пашині очі загорілися червонястим вогнем:

— Це ви так скажете! А я йому скажу: молодець! Тільки свіжий розум, не зіпсований освітою, може народити щось воістину нове...

Слівце "воістину" мене покоробило. Пророк! Можливо, тому я сказала сердитіше, ніж хотіла б:

— Ви похваляєтесь, що ніколи нічого не читаєте, але "Батьки і діти" у школі ви мимоволі прочитали і тепер невдало наслідуєте Базарова. Ви крихітний Базаров наших днів, який абияк навчився програмувати. І якщо ви справді проти будь-якої науки...

— Проти! — охоче підтвердив Паша.

— ...то навіщо ви нею займаєтесь? Навіщо псуєте свіжі голови студентів освітою?

— Виключно через слабохарактерність! — радісно сказав Паша.— Я давно кажу, що мене треба мітлою гнати з інституту!

— Почекайте до конкурсу,— сказала я нелюб'язно,— у вас будуть усі можливості виступити проти своєї кандидатури.

— Я вже про це думав. Лихо в тому, що я, як молодий спеціаліст, переобранню за конкурсом не підлягаю.

Він мені набрид зі своїми кедами, сплутаним волоссям і каламутними думками, яким гріш ціна. Я в принципі нічого не маю проти довгого волосся у чоловіків, проте тільки тоді, коли воно чисто вимите, а Паша миттям голови не зловживає. Пахло від нього, як від мокрого собаки. А головне, сенсу від нашої розмови не було ніякого. Для Паші характерне відчуття абсолютної розумової переваги над будь-яким співрозмовником: лише той ціниться, який йому підтакує. Я замовкла, чекаючи, коли він піде. Разом із роздратуванням дивним чином зростала жалість...

Стукнули вхідні двері — прийшов Сайкін. "Дістанеться мені за брудний паркет",— подумала я. Всупереч сподіванню Сайкін зайшов веселий, люб'язний, мило привітався з Пашею Рубакіним і зупинився з виразом дитячої відвертості, рідкісної тепер на його дорослому обличчі.

— Пашо, познайомтесь, це мій старший син.

— Олександр Григорович,— відрекомендувався Сайкін, подаючи йому руку.

— Павло Васильович.

— Дуже приємно.

— Взаємно. До речі, Олександре Григоровичу, ви не в курсі справи щодо успіхів нашої збірної з шахів?

— Певна річ, у курсі.

І завів. У всіх подробицях: хто, коли, з ким, дебют, цейтнот...

У шахах я, як більшість жінок, нічого не тямлю.

— Ну добре, бесідуйте, а я тим часом приготую вам чай.

"Дивна ситуація,— думала я, надіваючи фартуха на кухні,— я готую Сайкіну чай". Як правило, не я його, а він мене годує. Навіть тепер, коли хлопчики в таборі, я відносно вільна, а в нього екзамени. Міркуючи по-емемівськи, чи права я?

Готуючи чай і роблячи бутерброди (вони, звичайно, падали маслом донизу), я остаточно переконалася, що не права і взагалі мерзотниця.

Я зайшла до хлопців, штовхаючи перед собою псевдоелегантний столик на колесах для одного-двох гостей (потуга на "гарне життя", нещодавно опанована нашою меблевою промисловістю, ціна сорок п'ять карбованців): Столик був кульгавий і перекошений, і, поки я його везла, чай випліскувався з чашок. Сайкін сидів, перекинувши довгу ногу через бильце крісла. Розмова у них велась дуже жвава, на цей раз про квазари і пульсари. Я поставила перед ними столик і зовсім невишука-но стала зливати чай з блюдечок назад у чашки.

— Спасибі, мамо,— недбало мовив Сайкін. "Ого!" — подумала я, залишила їх розмовляти й

пішла на кухню, почуваючи себе жінкою і знаючи своє місце. Вперше я відчула не розумом, а почуттям, що Сайкін чоловік і, можливо, скоро піде від мене в своє чоловіче життя, одружиться, заведе сім'ю... Добре буде його дружині, але мені без нього буде погано...

Паша Рубакін пішов близько одинадцятої, цілковито зачарувавши Сайкіна (чим?) і пообіцявши заходити ще, очевидно, вже до нього, не до мене.

— Маленький, лягай спати,— сказала я Сай-кіну,— завтра у тебе важкий день.

І справді, день передбачався для нього важкий: екзамен з фізики. Ставши навшпиньки, я поцілувала свого "маленького". Він поблажливо відповів мені поцілунком:

— На добраніч, мамо.

Лишившись сама, я взялася за рюкзаки. Вони були ледь вологі і такі важкі, ніби набиті цеглою чи залізом (цікаво, що найлегше, папір, стає найважчим, коли його багато). З хвилюванням я почала проглядати їхній зміст. Папери, папери, папери — різних форматів, різного кольору і якості. Одні були зібрані в папки, інші скріплені, треті просто купою. Ні нумерації, ні дат. Траплялися серед них і зошити — шкільні, цератові, канцелярські. Усе це пахло пилом і тліном,

і все це мені треба було розібрати, привести до ладу. У мене навіть серце занило. Найнеприєм-нішим видалася мені велика кількість малюнків, зокрема ножів, чудрво виконаних. Подумати лишень, лагідний Емем, мухи не скривдить — і раптом наодинці з собою ножі...

Було пізно. Я згадала, що ранок мудріший від вечора, відкрила шафу для одягу і висипала вміст рюкзаків на нижню полицю.