Кафедра - Сторінка 22

Аби тільки звільнитися від неї якнайпростіше і якнайдешевше! Вона вже довідалася про все у бувалих дівчат. Найдосвідченіший факультет — статистичний. Біль, кажуть, терпіти можна, тільки в консультацію не йди — там тебе одразу візьмуть на замітку, почнуть умовляти: народжуй, перший раз треба народжувати. До того дотягнуть, що буде пізно.

— Я не тому плачу, що боюся, чи що, а тому...

І ще гіркіше заридала.

— А він, чоловік той, він на тобі не одружиться? — запитала Ася.

— Ні,— захитала головою Люда, і так розпачливо, що зразу стало ясно: не одружиться.

— Ну то й що? — мовила Ася.— Невже ми вдвох дитини не виховаємо? Усе-таки третій курс. У мене вільне відвідування, підвищена стипендія. Тобі також дадуть стипендію, ти тільки Сергію скажи все, як є, він людяний, зрозуміє. Підеш у декрет, потім дадуть академічну відпустку. Будемо сидіти по черзі — ти і я. Невже ми його не піднімемо? Асташова он трьох підняла.

— А хіба в гуртожитку з дітьми дозволяють? — сумнівалася Люда.

— А ми й питати не будемо. Народимо — і все. Не виселять же з міліціонером! Кімната на двох, поставимо ліжечко, тут, під стінкою, чудово поміститься. Сусіди заперечувати не будуть: з одного боку титан, з другого — душова. Отже, домовились?

— Домовились.

— А тепер чому ж плачеш?

— Тому.

Всю решту ночі Люда з Асею пробалакали. Лягли обидві на Асине ліжко, ширше, і все говорили, говорили, говорили як заведені. Лише одного Люда нізащо не хотіла сказати — від кого трапилась біда.

— Я його знаю?

— Знаєш, але я однаково не скажу. Все це кінчено, кінчено, ні в чому він не винен. Нічого він мені не обіцяв, нічим не заманював. Я, можна сказати, сама йому нав'язалась. Якщо хлопці взнають, що від нього, почнуть до нього приставати, пришиють персональну справу... Мені тоді не жити, прямо під метро.

Лише під самий ранок шепнула ім'я:

— Олег Раков.

— Ну що ж,— трохи помовчавши, сказала Ася.— Принаймні хоч дитинка буде гарна.

ВЕСНЯНА СЕСІЯ

Яке розбійницьке, яке передчасне літо!

Наприкінці травня вдарила тридцятиградусна спека. Вже почалася весняна сесія. Поспішно дочитувалися пропущені лекції, доскладалися заліки, змінювали один одного екзамени.

Зовні все йшло, як звичайно в сесію. Студенти юрмилися в коридорах, біля дверей аудиторій, де йшли екзамени. Хтось із цих дверей виходив, показуючи на пальцях одержану оцінку. Замість нього заходив той, хто ждав своєї черги, і боязко йшов до столу екзаменатора, вологими пальцями брав білет. Дехто в останньому приступі старанності хапався за конспект; інші лише рукою махали. Одне слово, все як звичайно, але в цю сесію все було задушливе, млосне, знемагаюче від спеки.

Тільки-но закінчилася запізніла холоднеча, ще недавно падав сніг, лежав лід; студенти хвацько ковзалися по накатаних доріжках, а професори боязко переставляли занімілі ноги. Спека, що раптово наступила, навалилася грізною карою. Стомлені за зиму організми не встигли перебудуватися. Деякі слабенькі дівчата непритомніли, з цього стану їх виводили серією легеньких ляпасів (таку рекомендацію студенти видобули з якогось фільму, де для боротьби з непритомністю застосовували саме цей засіб). Усім було важко — і тим, хто давав ляпаси, і тим, хто їх діставав.

Головний корпус інституту — старовинна споруда із— стінами півтораметрової товщини — ще сяк-так'тримав прохолоду; в нових корпусах було просто нестерпно. Розпечені підвіконня пашіли жаром, як печі. Екзаменаційні відомості на чорних гарячих столах згорталися в трубки. До всього цього божевілля в деяких приміщеннях ще й палили...

Мабуть, через спеку ця сесія була як ніколи рясна на двійки. Студенти відповідали, витираючи піт хустинкою, хто рукавом, а хто й просто долонею, скаржилися на "розрідження мозку". У дівчат пливли вії і синьо-зелена облямівка очей.

Розплавлені, змокрілі викладачі були не кращі: по тричі повторювали одне й те саме запитання, час від часу бігали до кранів обливати голову водою. їм було ще важче, ніж студентам, хоча б тому, що вони довше сиділи в аудиторії.

Екзаменаційна сесія взагалі жахлива. Двічі на рік студенти, які увесь семестр майже не вчилися (писання конспектів і домашніх завдань не береться до уваги — це праця фізична, а не розумова), хапаються за науку і великими непрожованими шматками ковтають її. На виробництві це називається штурмівщиною і всіляко переслідується; у вузівському побуті штурмівщина узаконена, затверджена, піднесена в ранг ритуалу. Гріш ціна знанням, хапливо запхнутим у голову,— швидко набуті, вони ще швидше вивітрюються..."

І для викладача екзамен — найважчий, найви-снажливіший вид праці. Треба вмить переключатися з одного питання на інше, з одного студента на іншого, спостерігаючи одночасно за цілою групою. Особливо важко екзаменувати з математичних (взагалі точних) наук. Розмова ведеться на рівні не слів, а формул. Кожну з них треба уважно перевірити. Витримати це більше двох-трьох годин підряд майже неможливо, а доводиться ж і по десять, і по дванадцять!

Тепер, у цю весняну сесію, всім було як ніколи важко.

З викладачів кафедри Завалішина один лише сивий, підтягнутий Терновський, як завжди в строгому чорному костюмі, екзаменував сцокій-но, розмірено, сповнений доброзичливої суворості. Коли знеможений студент сам випрошував двійку, Дмитро Сергійович не хапався за відомість, як інші, а казав: "Не поспішайте, дайте відповідь ще на одне питання". І лише переконавшись, що студент справді нічого не знає, вдоволено казав: "Ну, тепер нам усе ясно". Спека на нього не діяла ("Людина з внутрішнім кондиціонером",— сказав про нього Маркін).

Бачачи, як знемагають його колеги, совісний Емем приходив на екзамени частіше звичайного. Як завжди, він вступав у довготривалі, далекі від предмета бесіди зі студентами, плутав їх, і без того очманілих, остаточно і навіть один раз — усім на диво! — поставив четвірку. Одержати четвірку в професора Завалішина було нечуваною справою (він ставив, як відомо, самі п'ятірки); на того, хто одержав четвірку, показували пальцями, і він навіть сам подумував перездати кому-небудь іншому, щоб не бути для курсу посміховиськом, але потім відхилив цю ідею як неконструктивну.

Емем, повільний і абстрагований, розтікався мислію де завгодно, приймав не більше двох-трьох студентів за зміну, і жалюгідний струмочок п'ятірок, який точився з цього джерела, не міг змінити загального розгромного рахунку: близько тридцяти відсотків двійок! Від цих відсотків уже почали згущатися хмари на обрії: ждали грози.

І справді, гроза довго чекати себе не примусила. Одного ранку Емем, прийшовши на кафедру, виявив на своєму столі папір. У вкрай безцеремонних висловах деканат пропонував завідуючому кафедрою професору Завалішину негайно відзвітувати про хід сесії і подати доповідну записку про причини низької успішності. "У противному разі,— закінчувався папір,— буде вжито заходів". Емем прочитав документ і зблід так, що Лідія Михайлівна кинулася до нього зі склянкою води:

— Що з вами, Миколо Миколайовичу?

Він ловив губами вінця склянки, вода лилася на груди.

— Нічого-нічого, зараз минеться.

Хтось уже телефонував у медчастину — там було зайнято,— стукав телефонною трубкою і лаявся. У Лідії Михайлівни знайшовся валокордин; тремтячими руками вона відрахувала каплі, налила забагато і виплеснула. Емем пожував губами і сказав:

— Не треба. Від хамства валокордин не допомагає.

Елла Денисова вигукнула:

— Це ви через той папірець? Киньте! Звичайно, неприємно, та не можна ж так переживати!

— В давні часи...— поволі, над силу вимовив Емем,— у давні часи...

Ніяк не міг закінчити. Зациклився.

— У давні часи,— підказав йому Паша Рубакін,— люди, очевидно, були краще виховані?

Емем заперечливо замотав головою і сказав зовсім чітко:

— В давні часи такий суб'єкт наказав би відшмагати мене на стайні.

— Заспокойтеся, Миколо Миколайовичу,— примирливо сказала Стелла,— їй-богу, нічого такого страшного не сталося. Ви перебільшуєте.

— Нічого страшного? — гаркнув Співак.— Дивіться, товариші, вже молодь не бачить у цьому махровому нахабстві нічого страшного! "Буде вжито заходів"! І це пишуть великій людині, вченому зі світовим ім'ям! І хто пише? Сопля, не гідна дихати з ним одним повітрям!

Швидкими кроками ввійшла Ніна Асташова. Схопила зі столу папір, швидко перебігла очима і, не розділяючи слів, сказала:

— Хам, сучий син, ідіот.

— Оце правильна реакція,— схвалив Співак.

Хтось устиг уже збігати за таксі. Миколу Миколайовича взяли попід руки, звели сходами, посадили в машину. Він опирався, бурмотів:

— Слово честі, дорогі мої, зі мною абсолютно нічого немає. Слово честі!

Маленький хлопчик дивився з очей старої людини.

— Ми вас відвеземо додому. І не смійте завтра приходити на роботу, чуєте? — сказала Ніна.

Емем покірливо заплющив очі. Він був якось не по-звичайному блідий, з жовтизною, і якось не по-звичайному старий. Ніна Асташова з Пашею Рубакіним довезли його додому, підняли на ліфті і здали з рук на руки Одарці Степанівні. Загальними зусиллями поклали його в постіль. Він усе жалібно, по-хлопчачому примовляв:

— Слово честі, нічого немає. Справді нічого немає. Ну, я перебільшив. І не треба зі мною морочитись. Ну, будь ласка, мої дорогі.

Все ж Ніна викликала невідкладну допомогу. Лікар приїхав через півгодини — молодий, бородатий, непроникний. При загальній переважній більшості жінок у медицині лікарі-чоловіки, особливо молоді, • здаються винятком і поводяться якось підкреслено поважно. Він оглянув хворого, зміряв тиск і сказав:

— Нічого особливого. Серце працює непогано. Звичайно, є вікові зміни, проте підстав для хвилювання немає. Треба полежати днів зо два, зо три, і все налагодиться.

— Він дуже блідий,— сказала Ніна.

— Це від спеки. До речі, метео обіцяє похолодання.

Зробив про всяк випадок укол кордіаміну, сказав, що завтра прийде лікар з поліклініки, і пішов, ще раз повторивши:

— Підстав для хвилювання немає.

— Ну от, ви чули,— сказав Емем, остаточно опам'ятавшись,— нічого серйозного! Мені так соромно за цей переполох. Всіх потривожив... Пробачте великодушно.

— Дайте спокій людині,— сказала Одарка Степанівна,— йому спати, а не лялякати. Старому-бо все щось.

Асташова з Рубакіним повернулися на кафедру, заспокоїли співробітників, які там зібралися: нічого серйозного, серце працює непогано.