Кафедра - Сторінка 20

Вчили тому й тому: врешті-решт розбереться сама.

З батьком у неї була дружба наукова, ділова. Він з ранніх років навчав її вищої математики; дівчинка вміла інтегрувати в такому віці, коли інші ще й таблицю множення не опановують. З матір'ю був пов'язаний інший світ — світ музики, ноктюрнів Шопена, сонат Бетховена, фуг і прелюдій Баха. У Софії Савеліївни — вродливої, темноокої, розкішно сивої — були дуже маленькі руки, чудове туше. Свого часу вона подавала великі надії, але короткі пальці, кисть, що погано розтягується (насилу брала октаву), завадили їй стати віртуозом. Вона була віртуозом у душі й мріяла про музичну кар'єру для дочки. З цією мрією їй довелося розпрощатися: стало зрозуміло, що і в Асі малі руки. "О, якби ти успадкувала батькові руки!" — зітхала Софія Савеліївна. Ася, розважлива як на свої роки, чудово розуміла, що далеко по шляху артистичної кар'єри вона не пішла б навіть з батьковими руками, але не суперечила. Рано засвоїла те, що іншим дається з роками: не треба чіпати чарівне "якби", яким тішать себе люди.

З математикою не потрібні були ніякі "якби": дівчинка була явно обдарована. Є речі, яких треба навчати рано: математика, мови, плавання. Софія Савеліївна, зовсім не розуміючись на математиці (зі школи тільки й винесла боязку огиду до неї), годинами слухала, не розуміючи, розмови батька з дочкою, ловила вирази їхніх облич, усміхалася, коли вони сміялися. Здавалося, що може бути смішного в математиці? Виявляється, може.

В Асиному коротенькому житті були вже свої перелами, свої епохи. Найважчим переламом, на якому вона мало не зламалася сама, був вступ до школи. З домашнього замкнутого світу, який ніжно обертався навколо неї, вона враз потрапила в інший світ — жорстокий, насмішкуватий, розбійницький, де одразу тавром відмітили її повноту й почали дражнити її "свинтус пузо" (чоловічо-середній рід цього прізвиська робив його особливо образливим).

Бідні товсті діти, скільки мук доводиться терпіти їм у школі! їх дражнять, шпигають, висміюють. Скільки скалічених доль, надламаних душ! Асю Уманську, на щастя, така доля обминула. Після короткого періоду пригніченості вона зуміла випростатись. Коли Асю дражнили, вона не гнівалася, не огризалася, не замикалася в собі — лише тихенько сумувала. До того ж вона одразу почала вчитися краще за всіх у класі, і тверде становище відмінниці (п'ятірки з усіх предметів, крім фізкультури) врятувало її від грубої душевної травми. До фізкультури, яка їй не давалася, вона, сумлінна в усьому, також ставилася відповідально. її навіть ставили за приклад іншим: "Ось Уманська нездібна, а як старається!"

Закінчила вона із Золотою медаллю. Треба було вирішувати свою подальшу долю. Батько з матір'ю були вже на пенсії, жилося їм важкувато, і Ася схилялася до того, щоб лишитися з ними, працювати і вчитися заочно. Батьки й чути про це не хотіли: всі знають, що таке заочне навчання, а Асеньці треба думати не менш ніж про аспі-

рантуру. Обговоривши все на сімейній раді, вирішили — в Москву (колись сімейна рада так само відправила Тетяну Ларіну "в Москву, на ярмарок наречених", нині звичаї були інші, та зробити кар'єру здібній дівчині в Москві було найкраще). Хтось порадив інститут, де, за всіма даними, добре була поставлена математика, чиста і прикладна, і де була знаменита школа кібернетики під керівництвом всесвітньовідомого Завалішина. Його книги з серії "Вступ до сучасної математики", чудово й яскраво написані, Ася вже прочитала, і це дуже вплинуло на її вибір. Вона прийняла рішення (до речі, однією з її улюблених була саме книжка Завалішина "Теорія рішень"), болісно розпрощалася з батьками, поїхала до Москви. Екзамени витримала блискуче, була прийнята.

У гуртожитку їй дісталася чепурненька кімнатка на двох. Зі своєю сусідкою Людою Величко Ася одразу ж подружилася. Допомагала їй у навчанні, давала списувати контрольні роботи, домашні завдання. Нормальна форма студентської взаємодопомоги: усі так роблять. Очевидно, це наслідки непродуманої системи вимог. Кожен предмет, кожна кафедра бореться за своє місце під сонцем; кожен викладач, незважаючи на інших, дає домашні завдання, висуває вимоги. Усе це робиться "із запасом" і "з попитом", на зразок заявок на матеріальне обладнання, з розрахунком на те, що "все одно зріжуть". І зрізають, та ще й як! Без цього не обійдеться.

Сергій Кох, людина взагалі допитлива й не ледача, не полінувався й підрахував, скільки годин на день треба працювати, щоб: а) сумлінно і самостійно виконати всі домашні завдання; б) опрацювати лекційний матеріал; в) підготуватися до

5*

131

практичних, лабораторок і контрольних; г) прочитати всю рекомендовану літературу. Виявилося, п'ятнадцять годин як мінімум (це ж не враховуючи шести аудиторних). А семінари, факультативи, збори, громадська робота? З цим виходило загалом усі двадцять шість. Двадцяти шести годин на добу не було ні в кого (на сон, за Сергієвою розкладкою, лишалося мінус дві години, тільки він не знав, як здійснити "від'ємний сон"). Доповідаючи результати своїх підрахунків на курсових комсомольських зборах, Сергій викликав легковажний сміх своїх товаришів і заклик куратора "триматися суті справи й не припускатися перебільшень".

Так, звичайно, все зробити було неможливо, та ніхто й не намагався робити все: важливо було забезпечити "нетонучість", тобто вчасно відзвітувати. Студентське життя перетворювалося в серію дрібних обманів: там списати, там підчистити, там уникнути. Домашні завдання виконувалися по черзі, шпаргалки писалися оптом. Підпільно циркулювали одержані ще від попередніх потоків рішення задач; заношені до дірок, вони переписувалися з помилками, яких ніхто не помічав (хіба випадково) — у викладачів також не було часу.

Нездійсненні вимоги страшні тим, що розбещують людей, привчають їх до симуляції діяльності. Дивним чином виходило, що, незважаючи на всі контрольні, причіпки, перевірки, більшість студентів примудрялися викроювати собі вільний час — його було б менше, якби вимоги були помірніші. Фактично зверх шести аудиторних мало хто працював більше трьох-чотирьох годин. Ці години йшли на залатування найневідкладніших, зяючих дірок; процес навчання був як перманентна "Охрімова свита". Деякі, хто "тріумфує, тиняється", як називав їх Сергій Кох, зверх шести ауди-торних годин, взагалі не працювали, сміливо пливли з розгорнутими вітрилами назустріч сесії (там розберемося). Вони добре розуміли, що відраховувати не в інтересах начальства і що вибути з інституту за неуспішність набагато важче, ніж до нього потрапити.

Дивним було не те, що були "тріумфуючі", а те, що поруч з ними існував, трудився і радів труду нечисленний "клан гинучих". Очевидно, любов до науки не можливо викорінити, вона нерозлучна з молодістю.

В Асиній групі, крім неї самої, був ще один відмінник — Олег Раков, гарний, високий, самовпев-нений, чудово зодягнений (хіпуватості не визнавав). Атласний русявий чуб кінчався елегантним півколом нижче вух (проти Олегової зачіски не заперечувала навіть військова кафедра, яка вела священну війну з патлатими, поки що марно).

Олегові батьки були наукові працівники. Батько — професор, доктор, нещодавно не без зусиль став членом-кореспондентом (проти нього виступали два-три академіки, які казали, що ще рано: насправді ж їх дратувала його манера ліктями пробивати собі дорогу вгору). Мати — кандидат наук, красуня й розумниця, душа конференцій, закордонних поїздок, симпозіумів.

Те, що Олег буде науковим працівником, у сім'ї було зрозуміло само собою, як у сім'ї майстрів арени — циркове майбутнє дітей. Родові наукові клани стійкі, хоча й не плодовиті. Наукова робота для них — природна форма існування. Міцною системою зв'язків Олегове майбутнє було забезпечене: він змалку був "записаний" у вчені, як колись дворянські недоростки з колиски проходили службу в полках. Вступивши до інституту, він уже твердо орієнтувався на аспірантуру. Дані в нього-були. Здібний, начитаний, з гарною пам'яттю, він звертав на себе увагу викладачів насамперед чудовою правильною мовою. Зараз взагалі мало хто говорить правильно; серед молоді це особливо рідкісне явище. Наприклад, манера відмінювати числівники майже втрачена. Коли Олег Раков у доповіді на студентській конференції чітко карбував яке-небудь "чотирма тисячами восьмистами сімдесятьма п'ятьма", старі професори насторожувалися, кивали лисинами і розцвітали усмішками. І на екзаменах гарна, правильна мова також допомагала Олегові. Будь-який екзаменатор, почувши перші його фрази, уже настроювався на п'ятірку. І справді, правильно і гарно важко верзти дурниці. Олег дурниць не верз. Знання в нього були не завжди глибокі, зате завжди блискучі. Він чудово вникав у психологію кожного педагога, знав, змій-спокусник, чим йому полестити, виявляв цікавість до його, педагога, улюбленої тематики, показуючи, що знайомий з його, педагога, роботами. Уміло користувався додатковою літературою, часто не цілком опанувавши основну. Бувають у вузах такі записні відмінники; з першої ж сесії вони створюють собі репутацію і далі на ній котяться як на колесах. Цих відмінників добре знають викладачі і квапляться ставити їм п'ятірки, не ^опаючи надто глибоко. В товаришів по курсу Олег особливої симпатії і, як кажуть, авторитету не мав. Зовнішній блиск і добре організована мова в цьому ділі мало що значать; студенти (значно краще, ніж викладачі) вміють розпізнати, що і як і хто чого вартий. Франтуватий Олегів одяг, геометричного узору штани, різні ланцюжки, бляшки і запонки мало в кого викликали заздрість, частіше поблажливу іронію. Років десять-п'ятнадцять тому про помітно одягненого хлопця казали "стиляга", а тепер напіванглійською — "центровий мен".

Ася Уманська Олега Ракова знала не близько, хоча й училися вони в одній групі: Олег широко користувався правом відмінника на вільне відвідування, Ася — майже ні. Іноді він брав у неї конспекти лекцій (сам він до їх писання не опускався, вважаючи це участю простих смертних). На викладачів поглядав зверхньо, називав їх роботами, говорильними машинами. Запевняв, що лекційна система застаріла, був прихильником машинного навчання, але при нагоді був не від того, щоб списати.

В перший раз вони з Асею розговорилися на студентському вечорі в актовому залі.