Кафедра - Сторінка 18

Стомитесь — приляжете...

— Та ні,— сказав він, але в його "ні" був відтінок "так", і Лідія Михайлівна зраділа:

— Ну поїдьмо, слово честі. Увесь колектив благає.

Ніна Асташова, яка саме нагодилася, підтримала її, щоправда, досить суворо:

— Ай справді, чого б не поїхати раз у житті?

— Ви так вважаєте? — запитав Емем.

— Безумовно,— відповіла за Ніну Лідія Михайлівна.

— Бажання дами — закон,— несподівано сказав Емем, поліз до кишені за гаманцем, вийняв потрібну суму і натомість одержав квиток першого класу, з окремою каютою.

"Він погодився!" — раділа Лідія Михайлівна. Це означало майже "він мій!". Вона не могла знати, що саме в цей день Емем був пригнічений: він тільки-но змінив заповіт, сумнівався в своїй правоті і ладен був їхати куди завгодно, аби не лишатися в своїй квартирі з книжковими полицями, в яких зяяли пусті місця. Саме така порожнеча була зараз у його душевному господарстві — він не дораховувався якихось важливих елементів. Усього цього Лідія Михайлівна не знала й тому піднеслася духом. Сама доля посилала їй жаданий випадок. Не зумієш ним скористатися — нарікай на себе.

У день екскурсії погода була чудова — в міру жарко, з вітерцем, із золотими одноденками, що танцювали над водою. Емем до каюти йти не захотів, залишився на палубі в плетеному кріслі, на диво зручному, яке красномовно скрипіло з найменшого руху. Він з подивом помічав, що тягар, який лежав у нього на душі, стає легшим, ось-ось випарується, бульбашкою злетить у небо. Причиною, мабуть, було річкове повітря, на диво прозоре, світле й живе,— Емем вдихав його з насолодою. Люди підходили до нього, усміхалися, зверталися з привітними словами; багато хто з них був йому незнайомий. Якийсь іноземець з кінокамерою через плече присів поруч з ним, сказав "оу!", усміхнувся. Емем привітав його французькою, англійською, потім німецькою; жодна з цих мов, мабуть, не була іноземцеві зрозуміла. Він наставив на Емема свою камеру; той, закрившись руками, показав, що не хоче зніматись; іноземець знову сказав "оу!" і відійшов до кіоска з сувенірами, став прицінюватися до серії матрьошок. Хтось підходив ще і ще, та врешті-решт Емем лишився сам і з насолодою поринув у якусь подобу щастя. Щастя — це коли в тебе болів зуб і раптом перестав боліти. Його обіймала свіжа і яскрава принада річкових берегів, води, сонця й вітру. Береги пливли, вода сяяла, вітер ляскав, розвіваючи шарфи, хустинки й волосся. Дрібні хвилі брижились, світилися відбитим блиском. По річці мчали нумеровані метеори на підводних крилах; від кожного гострим кутом відділялася головна хвиля, що з плескотом доходила до берегів і гойдала яку-небудь плоскодонку з рибалкою, його вудкою і його відображенням. Усе це рухалося, сяяло, світилось. Емем, роззираючись довкола, не переставав дивуватися легкості, що вливалася в його душу.. Остаточно розчулив його синій овал озера, що виднілося далеко, десь на обрії, та ще великий птах — чи лелека, чи журавель,— який летів упоперек неба, поволі й низько махаючи крилами і мовби обвіваючи ними свої довгі висячі ноги. Грація, спокій і чарівність усього живого були не лише зовні, а й усередині, в ньому самому.

Лідія Михайлівна здалеку спостерігала за Еме-мом, посилаючи йому невидимі любовні сигнали, бачила в нього на обличчі усмішку й казала собі: "Ні, ще не зараз. Увечері, на зворотному шляху". Вона знала, що при вечірньому освітленні має вигляд значно кращий...

Довго стояли в якійсь бухті з рахат-лукумною назвою. Молодь купалася, загоряла. Дехто йшов у ліс по конвалії, але повертався, гнаний комарами, які цієї весни поспішали розплодитися. По трапу, гойдаючи його разом з теплоходом, туди й сюди снували люди. Розпашілі обличчя, величезні букети черемхи, солодкий запах якої був такий густий, що здавався важким, предметним. Розваги йшли повним ходом. Волейбол на березі, шахи в салоні, напої в кіосках. Емем ні в чому цьому участі не брав, випив за весь день одну склянку чаю з тістечком, усе сидів на палубі в своєму балакучому кріслі, дивився з безмежною прихильністю на все навколишнє: як канарочкою виглядала з гілля черемхи, залізши на дерево, Елла Денисова в жовтому купальнику; як стрибали на одній нозі ті, що купалися, витрушуючи воду з вуха; як кістлявий іноземець, роздягайсь, поторкав ногою воду, сказав "оу"! і впустив туди свою кінокамеру. Люди, взагалі-то, залишали його в спокої. Тільки Паша Рубакін, який встиг добряче набратися біля кіосків (за теорією на теплоході продавалися лише безалкогольні напої, та практика завжди випереджає теорію),— Паша Рубакін присів поруч з Емемом і почав своїм підвальним голосом освідчуватися йому в любові, називаючи його то "всесвітнім корифеєм", то "чудовим хлопцем". П'яний Паша Рубакін, як і більшість російських п'яних, особливо полюбляв поцілунки й так обслинив обидві, щоки свого патрона, що той не знав де дітися. На щастя, заряду любові у Паші вистачило ненадовго і він заспокоївся, заснувши сном праведника на лавці біля борту. Емем полегшено зітхнув, витерся хустинкою і знову поринув у незатьмарену любов до світу.

Під вечір, вітально й хрипло прогувши, теплоходи вирушили в зворотний шлях. На кожному з них гриміла своя музика, і, оскільки йшли вони близько один від одного, потрібні були спеціальні зусилля, щоб слухати свій теплохід і не чути інших. Це зусилля, яке за інших обставин дратувало б його, Емем у своєму розм'якло-блажен-ному стані робив з радістю.

Той теплохід, на якому їхали в повному складі кафедра і лабораторія професора Завалішина, був обладнаний не лише потужним гучномовцем, але й особливо голосним витівником, який по радіо, лишаючись невидимим, ехав і ухав, клацав і присвистував, закликаючи народ розважатися. На кормі під його активним радіокерівництвом організувалися танці. Як завжди у таких випадках, танцюючих жінок було значно більше, ніж чоловіків. Поки йшли бальні танці — фокстрот, танго, лєтка-єнка,— чоловіки ще якось виявляли себе: один-два в полі зору. Та коли витівник з молодецьким свистом Солов'я-розбійника оголосив "російські народні танці" — чоловіків наче вітром здуло. Танцювати лишилися самі жінки, і серед них Лідія Михайлівна — помолоділа, розпашіла, окрилена. Як вона хвацько, як тонко витанцьовувала! Хусточка в руці, плавна грація, а головне, азарт щастя в кожному русі... Емем, що спостерігав танці зі свого балакучого крісла, чудувався — звідки в ній стільки вогню? Бачиш людину з дня на день і не помічаєш вогню, а він горить...

Лідія Михайлівна по-своєму витлумачила зацікавлені погляди Емема і вирішила: пора! Як тільки витівник оголосив перерву ("Дами відпочивають, обмахуючись віялами, кавалери виявляють їм знаки уваги"), вона підійшла до Емема й присіла поруч з ним на триногий табурет граціозно, як метелик сідає на квітку. Емем важко підвівся, щоб поступитися їй місцем, вона відмовилась:

— Сидіть-сидіть, мені так значно прохолодніше.

Відбулася невинна боротьба ґречності. Коли вона закінчилася (на користь Лідії Михайлівни), Емем занурився знову в крісло, ледь захекавшись від зусиль ("Настав час,—думав він,— коли поступитися дамі кріслом уже проблема"), а Лідія Михайлівна вернулася на табурет. Замість віяла вона обмахувалася книжкою.

— Як ви гарно танцюєте, я й не знав! — сказав Емем з тим самим виразом любовної уваги, яка була звернена до рухливого життя, але й здавалася спрямованою на неї особисто.

— Ну що ви, які танці в моєму віці! Ось у молодості я й справді була танцюристка, в Будинку культури виступала. Все в минулому. В мої роки...

— Скільки ж вам років? — простодушно поцікавився Емем.

Лідія Михайлівна збентежилась:

— Хіба таке в жінки питають? Скільки є, всі мої.

— Це я тому,— також збентежившись, пояснив Емем,— що ви говорили про молодість у минулому часі. Я б на вашому місці вживав теперішній.

Хоча й складно висловлений, це безумовно був комплімент.

— По секрету можу сказати, тільки ви мене не видавайте,— сказала вона грайливо.— Сорок шість стукнуло, бабуся! Я не проти. Хоч без молодості, зате з життям.

Вона-таки збавила собі два роки, не втрималася. Він зітхнув і сказав цілком щиро:

— Ви ще дуже молоді. Перед вами, можна сказати, все життя.

Як розцвіла в променях цієї фрази, як засяяла

Лідія Михайлівна! "Ось він, випадок,— подумала вона,— ловити його, поки не пізно".

— Знаєте, Миколо Миколайовичу, я дуже багато про вас думаю і дуже переживаю. Як ви там живете зовсім самі? По собі знаю, яке лихо — самотність. Нікому за вами подивитися, доглянути, просто всміхнутися врешті-решт. Я нічого особливого про себе не скажу, освіта середня, зірок яких-небудь не хапаю, сіле по господарству, безумовно, обдарована. Вдома нічого цього не цінують. Подай, принеси. Раб без права на амністію.

Сказала й сама пустила сльозу.

— Не сумуйте,— мовив Емем,— сподівайтеся на краще.

— Зараз я думаю не про себе, виключно про вас. Знаєте, я б могла з чистої дружби до вас ходити, ну, разів зо два, зо три на тиждень: приготувати їжу, попрати, поприбирати. Все-таки жіноча рука в домі. Я зовсім безкорисливо, пропоную, від душі, від щирого серця.

Микола Миколайович злякався:

— Ні, що ви, велике спасибі, але в мене господарством відає Одарка Степанівна, цілком кваліфікований спеціаліст

Лідія Михайлівна засміялася:

— Ви просто не знаєте, що таке кваліфікація в домашньому господарстві. Чи готує вона вам коли-небудь меренги?

— Ні, але мені й не треба ніяких меренг, запевняю вас.

— Це ви тільки тому кажете, що не пробували. Ну давайте я вам на пробу хоч один раз приготую меренги. Пальчики оближете!

Емем уявив собі на хвилину Лідію Михайлівну в себе на кухні й вжахнувся:

— Ні, дякую, слово честі, не треба. Мені й лікарі забороняють солодке.

— Добре, меренги облишмо. Я ж і дієтичну кухню вмію. Овочеві зрази, парові котлети, суфле...

— Нічого не треба, дякую, дякую.

— Та справа навіть не в харчуванні, а взагалі в способі життя. Ваша Одарка Степанівна, якщо хочете знати, страшна баба! Типовий деспот. Іде й не кланяється. Ні, її треба від вас ізолювати. Або вас від неї.

Емем ще більше злякався:

— Запевняю вас, ви помиляєтесь. Це найдостой-ніша людина.— І одразу, щоб перевести розмову на інше, запитав, дивлячись на книжку, якою вона обмахувалася: — Це що у вас?

— Лев Толстой, "Анна Кареніна".