Кафедра - Сторінка 15

Можливо, розсердити боялася? Мене? О, я її підтримаю, заспокою".

Чекав зустрічі. Коли забігла Майка — свіжа, повітря весняне,— запитав, ніби мимохідь (серце скажено билося):

— Ну, як твої уроки з Варварою Владиславів-ною?

Запитав, навмисно дивлячись їй прямо в вічі.

— Уроки? Добре.

— Що ж ви зараз проходите?

Знову — прямо в очі. Там усе чисто — прозора правда.

— Арію Лізи з "Пікової дами". Хочете, заспіваю? — І завела:

Ах, як знудилась, стомилась я...

Одарка Степанівна негайно вийшла з кухні і стала в дверях.

Вдень і вночі...—

заходилась Майка.

Сказати їй про зустріч? Ні, він не міг.

— Знаєш що, дівчинко,— сказав Емем,— я сьогодні погано почуваюся. Ти вже мені пробач.

— Зморилися? Стомилися? — піддражнила вона.

— Просто болить голова.

— Бідний дядьо-таточко! Зараз ми вас полікуємо.— Притиснулась прохолодною щокою до його лоба.— Ну як, помагає?

— Поки що ні. Зітасш що, дитинко, я хочу лягти. Іншим разом приход— — ^ро?

— Може, лікаря Бик.!ії;(иіи? ~ стривожилася Майка.

— Не треба. Просто положу. Іди, будь ласка. Ніколи ще він її від себе не проганяв. Майка

пішла неохоче. Щось тут було для неї незвичне, і вона тривожилась. І не тільки егоїстичною, а й людською тривогою. Смішний дідок був усе-таки їй дорогий. Знову, як перед смертю матері, горлом —відчула вона самотність, що підступала. Якщо дядьо-тато помре, вона залишиться сама-самі-сінька на землі... Це додає їй честі: про заповіт вона й не згадала.

А Емем ліг і думав цілу ніч. Назавтра встав жовтий, як після важкої хвороби. Спробував ноги — йдуть.

Ну що ж? Нічого нового він, власне, не дізнався. Що Майка, м'яко кажучи, не дуже правдива, він здогадувався давно, але заплющував на це очі. Були за нею дрібні, на перший погляд, невинні вигадки. Розповідала про якісь випадки, свідком яких нібито була. Вулична катастрофа з усіма подробицями аж до закривавленої джинсової куртки водія. Або подруга, що раптово померла від грипу. Або град завбільшки з куряче яйце. Біда в тому, що, люблячи Майку, він усі її розповіді дуже добре запам'ятовував. Коли випадало їй у забудькуватості їх повторити, то якісь подробиці не збігалися: джинсова куртка перетворювалася в светр, ім'я подруги змінювалося. Що стосується граду з куряче яйце, то його приналежність до галузі чистої фантазії була очевидна

4 7—103

97

з самого початку. Майка брехала, щоб привернути увагу, приголомшити, вирізнитися,— так брешуть діти, розповідаючи небилиці. Не брешуть — фантазують. І Емем, знаючи цю рису в Майки, не засуджував її, а скоріше зворушувався, милуючись.

Бували рисочки й гірші. Дізнавшись від нього про сина Колю, що рано помер, придумала собі брата, також Колю, який також рано помер. І не страшно, що придумала, а те, що розповідала про нього зі сльозами на очах. Про те, що ніякого брата не було, Емем дізнався потім зі слів самої ж Майки:

— У мами, крім мене, інших дітей ніколи не було.

— А Коля? — запитав Емем.

Вона здивувалася, геть-чисто забувши придуманого брата, а коли зрозуміла це, викрутилась, швидко перевівши Колю в двоюрідні. Взагалі, не утруднювала себе хитромудрощами, навмання нагромаджувала вигадку на вигадку, не турбуючись про їхній внутрішній зв'язок. Це знову-таки була риса дитяча, чимось навіть зворушлива.

Все це про Майку він знав і раніше. Чому ж тепер його так вразила вигадка з уроками співу? Мабуть, тому, що це був обман не раптовий, а тривалий, не епізод, а система. Вважати його дитячою вигадкою було важко.

А зрештою, чому ні? Дитяча легковажність була і в цій системі. Вона не була навіть внутрішньо пов'язана. Адже знала Майка, що він знайомий з Варварою Владиславізною, що в будь-яку хвилину обман буде викрито? Знала, але це її не хвилювало. Вона жила даною хвилиною, без думки про майбутнє. Звиклий завжди обдумувати свої вчинки, подумки будувати всі "дерева" їхніх можли-

вих наслідків, він цього зрозуміти не міг. А чи правий він?

Болісно намагаючись поставити себе на місце Майки, зрозуміти її психологію, він подумки сконструював її безтурботний, метеликовий, нетривкий внутрішній світ і зрозумів, що вона брехала безгрішно — брехала, як співає птах. А його власна фанатична відраза до брехні — чи не забобон це? Чи не результат виховання суворого, традиційного, що з дитинства вбило в його свідомість заповідь "не обманюй"? Життя вчить, що хочеш не хочеш — брехати все одно доводиться. Одним більше, іншим менше. Одні від цього страждають, інші ні — ось і вся різниця.

Є французька приказка: "Все зрозуміти — значить, все пробачити". Здається, він зрозумів Майку. І, безумовно, пробачив. Коли вона забігла на другий день, щиро занепокоєна його хворобою, був розчулений. Питання про уроки співу вирішив не торкатися. Все йшло, як і раніше. Як і раніше, переходив з рук у руки конверт з грішми, звучало побіжне "спасибі". У Майчиному репертуарі з'являлися нові арії — можливо, сама, можливо, з іншим педагогом, але вона, безперечно, працювала, йшла вперед. Врепіті обман з уроками співу був пробачений і майже забутий.

Набагато серйознішим був випадок, коли Емем, увійшовши до свого кабінету, застав Майку в той момент, коли вона похапливо засувала шухляду стола, де він зберігав гроші, звичайно, не раховані. Ніжно спалахнули щоки, невинні очі: "Я шукала..." Він не дослухав, що вона шукала, вийшов, пив воду.

Це вже був не поштовх — удар. Мабуть, заповідь "не вкради" була в нього вбита міцніше, ніж "не обманюй". Але й тут він намагався чи-

4*

99

мось виправдати Майку. Чому не дослухав? Можливо, не за грішми полізла вона в цю шухляду? Можливо, просто з цікавості? "Я шукала..." Може, шукала якісь папери, цікавлячись його внутрішнім світом? Ні, не може бути. До його внутрішнього світу їй очевидно не було ніякого діла. А якщо брала гроші, то чому, навіщо? Невже він не дав би їй, коли б вона попросила? Він би їй усе віддав, усе. Чому ж не попросила? Не хотіла принижуватися? Навряд.

Зрозуміти він не міг. Не зрозумів, але пробачив. Він не розлюбив Майку, та між тією частиною душі, де він любив, і тією, де не розумів, виросла немов стіна.

Час ішов. Надійшов строк екзаменів до консерваторії. Про них говорилося заздалегідь. Майка до них готувалася, хвилювалася, схудла, рідше стала до нього заходити. Із загальноосвітніх: історія, твір. Із спеціальних: сольний спів (два тури, російська народна пісня і романс) і найважче — сольфеджіо.

Почались екзамени. Про кожен вона розповідала в усіх подробицях: що питали, що відповідала, що забула, яку оцінку одержала. Він слухав, боявся за неї й радів, з кожним словом вірив їй усе більше й більше. Найстрашніший екзамен — сольфеджіо — склала на четвірку. "Ганяють безбожно! Головний хотів поставити п'ятірку, та відьма не погодилась". Одразу ж було подано досить реалістичний портрет "відьми".

Нарешті прибігла сяюча:

— Дядю-тату, вітайте, мене прийняли!

— Вітаю. Від усієї душі! Поцілував їй руку.

— Дядьо-тато, це все ви. Дякую, дякую!!

Повисла на шиї — пахуча, легка. Був щасливий. Очевидно, все ж брала уроки, хоча й не у Варвари Владиславівни...

Коли Майка пішла, замислився: "Брала уроки. Прийнята. Схоже на правду... Невже принижусь до перевірки?" Принизився. Подзвонив. Почув:

— Дудорова Майя Олексіївна? Немає такої в списках.

— Можливо, екзаменувалася, не прийняли?

— Зараз перевіримо... Ні, не екзаменувалася.

— Дякую,— сказав Емем і поклав трубку. (На кафедрі казали, що він і катові казав би "дякую" за одрубану голову).

Так. Відійшов. Сів, опустив руки, спітнів лисиною. Ну що ж? Врешті, і до цього він був готовий.

Одне його гризло: навіщо? Який сенс був у всій оцій складній вигадці? Його гнітило саме безглуздя. Якби все це було виправдане будь-якою метою — хай навіть ницою! — він не був би так приголомшений. Підло, гидко, але доцільно і, отже, по-своєму пояснимо. Тут було щось містичне, поза розумом. Він же, все життя бувши рабом розуму, не міг його зректися. Підлість гидотна, але збагненна. Безглуздя незбагненне.

Людські стосунки побудовані на можливості вмислити себе в іншого. Подивитися в очі і уявити себе на його місці. Тут такої можливості не було, відчувалася повна різнопородність. Між людиною і собакою такої безодні немає. Між людиною і рибою в.акваріумі — є. Чи може людина ввійти в психологію риби, зазирнувши в її жовте опукле око?

Невдовзі після свого "вступу" до консерваторії Майка звільнилася з роботи. Петро Гаврилович сердився, намагаючись втримати її, обіцяв різні пільги — марно. Пославшись на серйозність майбутнього навчання, розрахувалася.

Що вона робила з того часу? Де валандалася? З ким зналася? Емем і не питав. Грошей вона не просила — він сам давав їй щомісяця не менше, ніж раніше, а то й більше. Вона ховала гроші в сумочку не рахуючи, недбало дякувала, ніби ні для неї, ні для нього це ніякого значення не мало. Заходила не часто, співала й зовсім рідко (казала, треба берегти голосові зв'язки). Одягнута завжди була чудово (втім, щодо одягу він поганий знавець). Бентежило його те, що светри, кофточки, спіднички занадто часто мінялися. А ще прикраси: обручки, кулони, брошки... Він казав обережно:

— Майєчко, цієї речі я на тобі не бачив.

— Ах, це? Мені подруга дала поносити.

Там, у її невідомому колі, певно, було заведено "давати поносити". У його часи, в його середовищі таких звичаїв не було. Люди носили нехай і бідні речі, але свої. Так, часи міняються, пора звикнути.

Одного разу прийшла ділова, звичайна, повідомила новину:

— Дядю-тату, я одружуюсь.

Невже і це вигадка? Виявилося — ні. Привела нареченого знайомитись: високий, стрункий, мовчазний, схожий на індуса (так і уявляєш його в чалмі). За професією інженер. Емем нареченого схвалив.

Гроші на весілля, звичайно, дав він. Церемонія, на його погляд, була жахлива. Палац одруження, в своїй пластмасовій пишноті дуже схожий на крематорій, кубло оптових штучних ритуалів. Поки одна пара одружується, декілька інших із "супроводжуючими особами" чекають черги, товчуться, перешіптуються, хихикають. Білі плаття наре-

чених, чорні костюми женихів (усе куплено в одному й тому самому магазині для молодожонів). Розцяцькована машина з рожевими стрічками навхрест, з лялькою на радіаторі, з непристойно надутими гумовими кольоровими ковбасами, що звиваються на вітрі...