Кафедра - Сторінка 14

Скоріше весела, ніж сумна, вона викликала її тонким станом, ніжними кольорами обличчя й очей, невизначеністю ледь косуватого погляду... Емем також жалів її і, жаліючи, любив. Недарма в російському народі споконвіку "жаліти" означало "любити".

Життя його тепер стало наповненим — він чекав. Почувши Майчин голос за перегородкою (працюючи, вона завжди наспівувала), він світлішав на виду і йшов на голос, як птах на свист пищика. Вгледівши її, одразу ж поринав у жалість, не болісну, а світлу, солодку.

Ні, він не був закоханий, як жартома говорили на кафедрі (його увага до Майки не пройшла повз увагу і викликала коментарі). Безодня років була така велика, що він і подумки її не переступав. Струмок, квітка, дитина — ось що для нього була Майка. Хвилинна зустріч в лабораторії, кілька прихильних слів — цього йому було досить.

Майку увага старого потішала і трішки дратувала. Ні в якому розумінні він не був "серйозним залицяльником", проте бесідувати з ним було приємно. Мало знайома з добре вихованими людьми, вона почувалася як у театрі (ґречність для неї була умовністю на зразок плаща і шпаги). Але саме надмірність ґречності дратувала.

Він уважно розпитував її про життя, смаки, плани на майбутнє. Тут вона відповідала невизначе-но, проте одного разу, ніжно почервонівши, зізналася, що мріє про консерваторію. Емем зрадів, пожвавився, зарухав обличчям:

— Так у чому ж справа? Це ваша пряма дорога!

— Треба брати уроки, готуватися,— відповіла вона і мовчки, з усмішкою доказала: а гроші?

Ні, боже збав! — вона не просила грошової допомоги. Він сам про те мріяв, та не насмілювався запропонувати. Не знав, як підступитися, щоб не ранити юну гордість. Минуло чимало часу, поки наважився. Затнувшись, смикнувши щокою більш, ніж звичайно, він запропонував оплачувати її уроки співу. Доказав — і сам злякався. Але Майка прийняла пропозицію на диво просто:

— Ой як добре! Можна, я вас поцілую?

Обхопила за шию, клюнула в щоку. Йоію і потішила, і засмутила така простота. Чому засмутила? Хіба він хотів, щоб вона відмовилась? Ні, з соромом зізнався він собі самому, хотів, щоб погодилась, але не так скоро, не так просто. Одне слово, "дівчатка, церемоньтесь!", як напучувала його сестер, виряджаючи їх у гості, стара гувернантка.

Тепер треба було організувати уроки. Емем і в цьому взяв активну участь. Знайшов свою давню приятельку, стару співачку з рештками голосу і чудовою школою. Сам відвіз туди і представив Майку. Варвара Владиславівна прослухала її, відбиваючи такт пухкою рукою, і сказала:

— Спробувати можна. Музикальність, слух — усе це є, а наліт самодіяльності ми швидко знімемо.

Емем одразу домовився про платню (уроки коштували недешево). На прощання Варвара Владиславівна сама сіла за піаніно і проспівала неаполітанську пісеньку — граціозно, перлисто, мистецьки (Майку особливо вразила італійська мова).

Почались уроки. Спочатку Емем хотів підключитися до них упритул, бути безперервно в курсі успіхів своєї підопічної, та Майка вмовила його не робити цього.

— Хіба ви мені не довіряєте?

Він, звичайно, їй довіряв. До того ж у Варвари Владиславівни не було телефону, а їздити до неї спеціально за довідками було б далеко й незручно. "Справді, нехай дівчина вчиться спокійно,— вирішив Емем,— невже я ображу її надокучливою опікою?"

Щомісяця він вручав Майці гроші на уроки — певна річ, у конверті. Так було заведено в його оточенні — не змушувати людей зайвий раз торкатися грошей. Умовність? Звичайно. Майці такі умовності були чужі: вона хапала конверт, перераховувала гроші, пхала їх у сумочку. Побіжне "дякую", ласкавий кивок — і все. Емем і тут ловив сббе на тому, що йому хотілося "церемоній", якоїсь іншої, більш виявленої, розгорнутої вдячності. А власне, за що? Давати гроші ще не значить робити добро. Адже він себе нічого не позбавляв — гроші в нього були: з йбго скромними потребами більш ніж достатньо. Ось зняти з себе останню сорочку, віддати іншому, та ще й забути про неї — оце добро.

Бачилися вони тепер не лише в лабораторії, а й дома. Вперше він запросив її на Перше травня, не без наміру — на свята Одарка Степанівна пекла пироги. Обоє вони були їдці не дуже спритні, і пироги частенько так і пропадали. Інколи Одарка Степанівна навіть дорікала йому:

— Хоч би кого запросили, пироги черствіють. Так він наважився запросити Майку. Взагалі гості в нього бували рідко, а жінки ще рідше.

Майка прийшла з букетом квітів, весняних тюльпанів, поставила їх у вазу, розкинула — одразу запалала вся кімната. Хвилюючись, потираючи руки, Емем запросив її до столу. Одарка Степанівна внесла пироги. На гостю дивилася скоса, міцно стуляючи губи: що, мовляв, за плюгавка? Але почасти була обеззброєна Майчиним захопленням пирогами і всім іншим. "У чому душа,— думала вона,— і їсть, мабуть, не вволю". Одначе сісти за стіл рішуче відмовилась: "Без мене бушуйте, своєю компанією",— пішла на кухню. Майка наливала чай, високо піднімала фарфоровий чайник, притримуючи покришку рівним вузьким пальцем. Звідки лишень вона набралася такої вишуканості, співучої злагодженості рухів? Всі її побутові рухи були якимись ніби умовними, занадто граціозними для буденної дійсності; дивлячись на них, Емем згадував танок Попелюшки з мітлою в балеті Прокоф'єва...

Після чаю Майка встала з-за столу, обійшла кімнату, все оглянула (для нього скрізь, куди падав її погляд, спалахував ніби сонячний зайчик). Обстановка її вразила — вперше вона бачила старовинні речі, альбоми, червоне дерево.

— Минулого століття? — запитувала вона.

Емем ствердно кивав, а один раз сказав:

— Позаминулого.

Піаніно також було старовинне, кленове, з інкрустацією, з бронзовими підсвічниками, в які за традицією все ще були вставлені свічки. Майка сіла за піаніно, відкинула кришку, запитала:

— Можна?

— Ну звичайно!

Торкнула клавіші, заспівала. Він уже й поворухнутися не міг — увесь слухав, усім своїм старим тілом, що потонуло в кріслі, кожною волосинкою, кожним нігтем... "Ні, не любив він",— співала вона старовинний романс, прославлений колись Коміссаржевською в ролі Лариси. Емем його в тому знаменитому виконанні не чув (у рік смерті Коміссаржевської він був ще дитиною), він лише читав про те, як вона співала і плакав увесь театр — партер, гальорка і яруси... І зараз, коли Майка співала, в ньому закипали всі ті давні традиційні театральні сльози. Він слухав і плакав за своїми окулярами, не сміючи дістати з кишені хустку. Навіть Одарка Степанівна вийшла з кухні, стала в дверях з залізним обличчям, прослухала романс до кінця і коротко сказала:

— Гоже.

Коли гостя пішла, Одарка Степанівна влаштувала професору справжній допит: хто, та що, та як звати, скільки одержує, яка житлоплоща. Ім'я "Майка" не схвалила:

— Корова Майка, коза, а не жінка. У нас у селі дві корови Майки, одна коза.

Про спів відгукнулася схвально:

— Діло хороше, не черв'яки. "Черв'яками" називала інтеграли, засуджуючи

їх надмір у книгах Емема: "Люди почитали б, а у вас не по-руському з вудочкою ходити".

Відтоді щоразу, як приходила Майка, Одарка Степанівна вимагала: "Ні, не любив він". Завжди надто категорична і визначена в думках, до Майки вона ставилась подвійно. З одного боку, легковажність, незаклопотаність (в її моделі світу совість і заклопотаність були майже рівнозначні). З другого боку, спів, хоч по телевізору показуй. Тільки навіщо їй учитись, гроші переводити? Пора самій заробляти, співає краще іншої артистки.

А Емем до Майки Дудорової прихилився усім серцем. За віком вона годилася йому в онуки — він її не вдочерив, а "увнучив", якщо не формально, то по суті. Склав заповіт на її ім'я. Навіть не знайшов у собі великодушності приховати це від неї — хотів сам бачити іскру радісної вдячності в її очах. Іскри, між іншим, не вийшло — Майка й оком не змигнула. Не те щоб вона була байдужа до грошей, матеріальних цінностей,— просто віддалене майбутнє для неї не існувало. Саме слово "заповіт" було їй так само чуже, як, скажімо, "вексель" — звідкись із світу капіталізму. Навіщо писати заповіт? Хочеш порадувати — даруй. І зараз, а не після смерті. Він і дарував — то одне, то друге. Приходила вона часто, проте ненадовго і майже завжди що-небудь виносила з собою. Не випрошувала — просто він їй дарував від душі, побоюючись лише зірких очей Одарки Степанівни.

— Куди бокал? — питала вона голосом богині правосуддя.— Знову Майці-Лайці?

Доводилось признатися — так.

— Ваше добро,— казала Одарка Степанівна,— в землю не забереш, на тому світі з ліхтарями ля-ля-ля.

А сама Майка безвідносно до подарунків прихи* лилася до Емема, по-своєму полюбила. Ніколи не було в неї ні батька, ні діда, а це потрібно людині: батько, дід. Називала його "дядьо-тато" — ця ніжна дитяча пара слів зворушувала його до щему. Ні-ні та й пригорнеться — поцілує, погладить. Відчуття прохолодних губів на своїй щоці Емем зберігав годинами, щоб не злякати. Він був щасливий.

Крах почався нё скоро і відбувся не зразу. Почалося з того, що Емем випадково зустрів на вулиці Варвару Владиславівну. Та йшла, обережно ступаючи розпухлими крихітними ногами, розглядаючи тротуар у лорнет, такий собі чарівний анахронізм. Емем зрадів: сама доля посилала йому випадок дізнатися про успіхи своєї улюблениці. Підійшов, привітався і:

— Ну як у вас вчиться моя протеже? Успіхи є? Варвара Владиславівна здивувалася:

— Ваша протеже? Вона в мене вже не вчиться. Та й приходила лише місяців зо два. Я тоді ж вам послала записочку — невже не пам'ятаєте? Конвертик з фіалочкою.

— Пробачте, забув. Нагадайте, що там було, в записочці.

— Писала цілком відверто: подальшого сенсу в уроках не бачу. Перспектив немає, голосок не тримає, діафрагма жорстка. Про консерваторію й мови бути не може. Я їй усе цілком відверто сказала, вона, здається, не дуже й засмутилася. Просила її передати вам записочку. Невже не передала?

— Тепер пригадую,— збрехав Емем,— так, саме так, передавала вашу записку. Пробачте, зовсім забув.

— Старість не радість,— зітхнула Варвара Владиславівна,— я тепер лікуюсь у гомеопата, чудеса робить, вдихнув у мене нове життя. Хочете, дам адресу?

— Ні, дякую. Пробачте за клопіт, бувайте здорові.

Ледь підняв капелюха, відійшов, дерев'яно переставляючи враз занімілі ноги і лишивши Варвару Владиславівну роздумувати про те, як старить чоловіка вдівство і самотність.

А Емем ішов геть приголомшений і думав: "Бідна дівчинка! Не хотіла завдавати мені прикрості.