Кафедра - Сторінка 13

Знала, що не всі живуть так тісно і вбого, навіть у вікнах навпроти було зовсім інше, веселе життя. Там не економили електроенергії, збиралися вечорами, танцювали під радіолу. Вродливі жінки в парчевих сукнях високо піднімали тонконогі бокали, а чоловіки розгойдувалися, тримаючи руки в кишенях. Свого невідомого батька Майка також уявляла собі багатим, невимушеним, з руками в кишенях. Мріяла: з'явиться, забере до себе, а там — килими, кришталь, радіола...

Мати померла ще нестарою, від довгої, виснажливої хвороби. В лікарню її не взяли як хроніка, що має рідню. Майка увесь останній, десятий, клас до школи майже не ходила. Робила все дома сама: готувала, прала, купувала продукти, рахуючи кожну копієчку. Спритна, легенька, ходила, як Меркурій, з крильцями на п'ятах. У вільні хвилини сиділа біля ліжка хворої і шила. Мати лежала мовчки, заплющивши очі, ні на що не скаржилася, тільки сльоза час від часу дозрівала в куточку ока і котилася по жовтій щоці. Майці було страшно: самотність підступала впритул. "Мамо, скажи все ж таки, хто мій батько?" — шепотіла вона по-думки, а вголос запитати не наважувалася. Час ішов; викочувалося краєчком і знову зникало сонце, торкаючи на спинці стільця складене прямо-кутничком плаття. Мати була акуратна навіть у смерті. До останнього дня вставала сама, тримаючись за стіни, доходила до комунальних місць загального користування, а якщо було зайнято, чекала, прихилившись головою до одвірка. Померла так само акуратно, як жила. Просто в один нічим не примітний день — не краще їй було і не гірше — заснула й не прокинулась. Заснула й померла з тим самим звичним жестом — з широко відкинутим вказівним пальцем, занесеним над невидимою рахівницею. У Майки назавжди лишився страх прожити життя, як мати, і померти рахуючи.

Ховали матір співробітники, майже самі жінки. Плакали, говорили хороші слова про покійницю: "Культурна, а нічим не вирізнялася..." Дивлячись на Майку, ще дужче плакали: такий у неї був жалюгідний вигляд, змерзла, посиніла, тупцяла в своїх благеньких туфельках по брудному снігу, то на одній ніжці пострибає, то на другій. Провели підписку, зібрали чималу суму (допоміг фабком), і до весни, до закінчення школи, Майка цілком змогла перебитись. У школі її жаліли і сяк-так, на трієчках, довели до атестата зрілості. Був і випускний вечір, і біле плаття (мати заздалегідь купила відріз, а шила Майка сама). Відгуляла, відтанцювала, попрощалася зі школою. Що далі — вона й сама не знала. В глибині душі мріяла про кар'єру співачки...

Деякі дані у неї були. Музикальний слух і голосок, чистий і правильний, проявилися ще в ранньому дитинстві. "В моєї донечки абсолютний слух!" — казала мати, яка сама любила музику хворобливою, безсилою любов'ю. В дитинстві вона вчилася грати, не довчилася — завадили різні біди,— та ні в якій біді не могла продати своє піаніно, старе, жовтозубе, з тріщиною в деці. Майка ще носом ледве діставала до клавіатури, а вже навчилася сама вилазити на гвинтовий стільчик і щось одним пальцем награвати. Ноти взнала раніше, ніж букви. Мати вчила її грати, сама погано вміючи, вчила співати, сама майже безголоса.

Другим джерелом музики було радіо, навіть не приймач, а репродуктор, намертво підключений до трансляційної мережі. Він стояв на підлозі біля грубки (незважаючи на центральне опалення, грубки в будинку ще збереглися) і щось бурмотів під сурдинку. Почувши хорошу музику, Майка вкручувала його голосніше. Слухала, підспівувала, запам'ятовувала. Пам'ять у неї була, як у шпа-ка-пересмішника. Могла запам'ятати і заспівати напам'ять цілу оперу.

Крім музики і, мабуть, з не меншою силою (що зростала з роками) Майка любила хороший одяг. Цього одягу в неї ніколи не було. Важке, сіре, скупе її дитинство до всього ще й було погано зодягнене. Одне картате пальтечко, яке служило їй безконечно, чого варте! Майка ненавиділа його як живого ворога, била, щипала. У дворі хлопці дражнили її: "Гей, Карандаш!"

У старших класах муки її посилились; вона заздрила добре одягненим подругам, а таких ставало дедалі більше. В побуті з'являлися гарні закордонні речі — як би вона зуміла їх носити! Головне, вона розуміла саму себе, свою вузьку стать, ніжну витонченість, легкі кольори і страждала від того, що все те лишалося невиявленим, незавершеним. Яка-небудь дівчинка з товстими ногами красувалася в чудових платтях, ніби задуманих для неї, Майки, і стегнами розпинала ніжну тканину... А у

Майки платтів майже не було — двоє-троє, не більше. Вона їх без кінця перекроювала, перешивала, одною якоюсь рисочкою умудрялася зробити їх модними, та чого це коштувало, яких зусиль!

Мати не поділяла Майчиної пристрасті до ганчірок: "Треба жити духовними цінностями". Інше покоління: її молодість припала на час війни, тут мимоволі житимеш духовними цінностями... І як їй пояснити, що одяг теж краса, теж духовна цінність?

Епізодом минув у житті Майки не те щоб роман, а так щось. Героєм був шкільний учитель співів Володимир Антонович Задонський, колишній оперний тенор, який давно пропив і прогуляв голос, але не втратив любові до мистецтва і до вічно жіночного. Вчителів-чоловіків у школі було один-два та й немає; серед них Володимир Антонович вирізнявся, як дебелий індик серед обскубаних півнів. На уроках співів дівчатка штовхались і лаялись між собою, воюючи за місце ближче до нього. А він одразу примітив чистий тоненький голосок Майки, її легке волосся, водяні очі і почав її, на заздрість іншим, вирізняти. Не один щипок одержала Майка від ревнивих суперниць.

У старших класах уроків співів не було, та старий тенор продовжував заняття з Майкою, що підросла, безкоштовно і дуже старанно: не кинув її й тоді, коли пішов зі школи і став керівником самодіяльності у великому, недавно побудованому клубі. Висував Майку на якісь огляди і конкурси (на одному з них вона навіть одержала Почесну грамоту за найкраще виконання російської народної пісні "Сарафан"). Голосок у неї був слабкуватий, груди вузькуваті, дихання поверхове; як кажуть, "перспективною по вокалу" вона не була. А все ж Володимир Антонович, дійнятий до серця її акварельною чарівністю, внутрішньо стогнучи від її точених високопідйомних маленьких ніг, обманув її і себе, пообіцяв їй оперну кар'єру і почав займатися з нею частіше і запопадливіше... І ось посеред занять, що відбувалися в його захаращеній квартирі чоловіка багаторазового розлучення, якось мимоволі зійшовся з нею. На Майку це особливого враження не справило. Володимира Антоновича вона не любила, хіба що ледь-ледь, піддалася йому почасти із вдячності, почасти через слабку надію на майбутнє (одружиться, забезпечить, виведе в люди?). Сам же Володимир Антонович одружуватися з Майкою і не думав (він ще не був розлучений зі своєю останньою законною і взагалі по горло ситий був одруженнями і розлученнями). Потім захворіла мати, і Майці стало не до співів. Зустрівши якось її на вулиці, Володимир Антонович подивився крізь неї, боком-боком притиснувся до стіни і зник.

Після закінчення школи співробітники матері взялися за Майчине трудовлаштування. Варіантів було кілька; з них Майка вибрала Будинок моделей, місце реєстратора. Все-таки біля одягу... Сподівалася стати манекенницею, але не підійшла. "Ріст малий, коліна несучасні",— сказала худож-ниця-модельєр, оглянувши її з ніг до голови одним поглядом. Так^ і лишилася Майка зі своїми колінами в реєстратурі. Обов'язки були не складні, але нудні: відповідала на дзвінки, кликала до телефону чванькуватих огрядних закрійниць, які з одними клієнтками говорили зверхньо, не випускаючи з губів сигарети, а перед іншими, навпаки, запобігали. Майка скоро по голосу навчилася розрізняти тих від інших... Інколи їй хотілося щось таке вчудити, скажімо, плюнути в телефон...

А життя Будинку моделей ішло собі своїм звичаєм. Перед Майчиними завидющими очима мелькали модні туалети один від одного простіші, один від одного вишуканіші. Вона давно знала, що секрет хорошого одягу не в пишноті, а в лаконізмі, проте такого, як тут, ще не бачила. Однією незначною рисочкою створювався силует — при-талений, розкльошений, спортивний. Як лейтмотив повторювалася модна рисочка — пелерина, обшлаг, низька кишеня. На показах моделей манекенниці ходили особливою, маршево-напруже-ною ходою, поверталися, поблискуючи підведеними очима, ставали в пози, широко розставляючи свої сучасні коліна. У перервах сідали відпочивати в самій білизні, нечувано імпортній, нога на ногу (це називалося розслабитись), палили, пліткували. Десь у цьому середовищі циркулювали закордонні речі, які з'являлися з чорного ходу і які оглядалися колективно. Обговорювалися не ціни, а якість, стиль. Грошей у всіх чомусь було багато, хоча зарплата і скромна. Тут був-якийсь секрет, не зрозумілий Майці. Манекенниці разом із закрійницями та модельєрами були аристократією Будинку моделей, а Майка перебувала десь на рівні гардеробниці тітки Маші, яка приймала від клієнток норкові манто як живі, тендітні істоти. Але та хоч одержувала чайові, а Майка ні. її, непомітну біля свого телефону, байдуже обминало чуже розкішне життя. Ішов час, мінялися люди, а в Майчиній долі нічого не мінялося. Головне, і казкового принца в полі зору не було. Колектив був майже весь жіночий. Два-три закрійники верхнього одягу в жіночих фартухах, із сантиметрами через плечі погоди не робили. Якось один з них, густо-кучерявий брюнет років п'ятдесяти, помітив Майку в коридорі, взяв її за підборіддячко, сказав "ципа, ай?" і запросив у ресторан. Вона відмовилась, а потім пошкодувала: даремно не пішла, потанцювала б... Він її більше не помічав, усе йшло як і раніше. Майці здавалося — так вона й засохне за столом реєстратора Будинку моделей. Очі б її цей Будинок не бачили...

Саме в цей час вона зустріла на вулиці свою шкільну вчительку фізики, розговорилася з нею, поскаржилась на свою роботу ("ні уму, ні серцю"), і та запропонувала влаштувати її на посаду лаборантки. Переваг у зарплаті порівняно з Будинком моделей не було, та все-таки щось нове... Майка погодилась: дуже вже їй кортіло поміняти долю. Так вона опинилася в лабораторії при кафедрі Зава-лішина. І так познайомилася з самим професором, лисим чоловічком у товстелезних окулярах,— і справді змінила свою долю.

Майку Дудорову завжди всі жаліли, такий був у неї дар: викликати до себе жалість.