Кафедра - Сторінка 31

Твердий план дисциплінує, а дисципліни нам усім не вистачає. Я не схильний задарма одержувати зарплату і від вас також вимагатиму максимальної віддачі. Підвівся Семен Петрович Співак:

— Я вас не розумію, товаришу професор. Ви гадаєте, що ми тут працюємо не з повною віддачею?

— З повною, але недостатньою,— відповів Фля-гін.

Співак сів, обурений, на свій "електричний стілець". Різні форми обурення відбилися на обличчях присутніх.

— Я бачу, ви незадоволені,— сказав Флягін, усміхнувшись (крізь його єзуїтську посмішку раптом проглянуло щось людське).— Я сам на вашому місці був би незадоволений, але виходу у вас немає. На наступному засіданні кафедри ми поговоримо про все детально, а поки що мені треба з вами познайомитись. Будь ласка, в порядку природної черги, від дверей сюди, називайте ім'я, по батькові, прізвище, вчений ступінь і звання, конкретну галузь, у якій працюєте. Я це все запишу і до наступного разу постараюся запам'ятати.

Викладачі по черзі вставали й повідомляли про себе відомості. Всі були серйозні і якісь скорботні (навіть Льова Маркін). Флягін ретельно записував, низько схилившись над столом, майже торкаючись паперу дзьобоподібним носом. Паша Рубакін, звичайно, вирішив зоригінальничати, побудував свій виступ у формі театралізованої анкети. Запитання промовлялося одним замогильним голосом, відповідь іншим, ще замогильнішим:

— Ім'я? Павло. По батькові? Васильович. Прізвище? Рубакін. Вчений ступінь? Немає. Звання? Без звання. Посада? Асистент. Конкретна галузь? Теорія пізнання.

Флягін глянув на Пашу, відірвав ніс від паперу і поставив додаткове запитання:

— Освіта?

— Мехмат,— відповів Паша.

— Теорію пізнання відставити,— спокійно мовив Флягін.— До індивідуального плану внести тему, що відповідає спеціальності.

Дійшла черга й до мене. Я встала й відтарабанила:

— Асташова Ніна Гнатівна, кандидат технічних наук, доцент, доцент, стохастичне програмування.

Флягін знову підвів очі й запитав:

— Навіщо двічі доцент?

— Перший раз — звання, другий раз — посада, яку займаю.

— Дуже правильно,— схвалив Флягін і знову пірнув у записування.— Раджу й іншим товаришам бути такими ж лаконічними.

Я сіла й кипіла від досади: мене похвалив Флягін!

У заключній промові наш новий завідуючий виклав своє кредо:

— Товариші, я зрозумів, що спрацюватися нам буде нелегко. Ви звикли до традиційної викладацької вільності — знати лише свої обов'язкові аудиторні години, а решту часу витрачати як заманеться. Дозвольте вам нагадати, що робочий день викладача за існуючими нормами складає шість годин аудиторного та іншого навчального навантаження плюс час, потрібний на підготовку до занять, наукову роботу й інші види діяльності. Все це в теорії збільшує робочий день до восьми годин, але фактично не можна все це зробити менш ніж за десять. Від вас я вимагатиму десяти-годинного робочого дня. Формально я на це не маю права, я це висловлюю як тверде побажання.

Але шість обов'язкових годин ви повинні проводити тут, в інституті, в аудиторіях або на своїх робочих місцях.

Встала Елла Денисова:

— Що значить на своїх робочих місцях? Робочих місць як таких у нас немає. Приміщення тісне, столів менше, ніж людей.

Флягін замислився й, помовчавши, сказав:

— Це ми уточнимо. Можливо, я не наполягатиму на буквальному розумінні терміна "робоче місце". Важливо, щоб викладач був тут, в інституті, в межах досяжності, і в будь-яку хвилину міг бути викликаний. Вам, Лідіє Михайлівно, треба забезпечити, щоб на кожного викладача був складений графік присутності і заведена персональна табличка. Кожен повинен завести зошит обліку робочого часу, якщо хочете, щоденник. Я сам уже багато років веду такий щоденник, і, запевняю вас, це дуже корисно. Кожен лектор повинен, крім того, вести зошит відвідувань занять у своїх асистентів, детально протоколювати свої спостереження... І нарешті останнє: я виявив, що викладачі нерідко запізнюються на заняття на дві, три, навіть на п'ять хвилин. Це абсолютно неприпустимо, особливо враховуючи втрати часу, пов'язані з відомими вам обставинами. Картопля — справа державна, а розхлябаність викладачів — аж ніяк ні. За дві хвилини до дзвінка кожний викладач повинен стояти коло дверей аудиторії і заходити в них у ту саму секунду, коли пролунає дзвоник. А тепер засідання кафедри закінчене. Прошу пробачити мені — йду до ректорату.

Флягін вийшов. Що тут почалося! Загули, забурчали, закричали.

— Нечувано! — сказав Терновський, струшуючи крейду зі свого рукава.— Жандарм, та й годі!

— Товариші, а він, часом, не псих? — запитала Стелла Полякова.

— Тварюка він, а не псих! — загорлав Співак.

— Так, мабуть, ви маєте рацію. Тварюка,— погодився Радій Юр'єв.

Всі засміялися, так це було на нього не схоже.

— Я людина м'яка,— вів далі Радій.— У дитинстві я був вундеркіндом. Коли потрапив в армію і мене лаяли матом, я не розумів, що це значить. Але, знаєте, в даному випадку...

— Охоче б вилаялись? — підказала Елла.

— Саме так.

Льова Маркін продекламував співуче:

— "Витерпів стільки російський народ,— витерпів ще і дорогу залізну, витерпить все, що господь не пошле..."

— Досить цитат! — крикнула я і одразу пошкодувала за свою різкість: Льова хворобливо скривився (тисячу разів даю собі слово бути з ним м'якшою і не витримую).

Паша Рубакін сказав:

— Ні, знаєте, він не такий уже й поганий. Мені подобається його фанатизм. Історію взагалі роблять фанатики: Жанна д'Арк, Савонарола...

— Нехай би він робив історію де-небудь в іншому місці,— буркотливо сказав Терновський.

— Якщо цей Савонарола прив'яже мене мотузкою до робочого місця,— мовила Елла Денисова,— я на зло йому погано працюватиму. Рабовласницький лад занепав через низьку продуктивність праці.

— Цьому типу рішуче однаково, яка в нас буде продуктивність праці,— сказав Співак.— Аби сиділи задом на своїй точці.

Одне слово, новий завідуючий був прийнятий кафедрою в штики (особиста думка Паші Руба-кіна не береться до уваги, та він і сам на ній не дуже наполягав).

Конкретні заходи почалися другого дня. Лідія Михайлівна вивісила наказ (дацзибао — назвав його Маркін), яким наказувалося кожному викладачеві завести зошит обліку часу (за пропонованою формою). На столах були встановлені таблички (на зразок ресторанних "стіл зайнятий") з прізвищами викладачів і позначенням годин присутності. Оглядали ми ці таблички з острахом, як дика тварина оглядає пастку. На колишній стіл Емема також була поставлена табличка "Флягін Віктор Андрійович" з більш широкими, ніж у інших, годинами присутності. Особливо нас обурило зникнення голови витязя, яка стала за довгі роки ніби емблемою кафедри...

— Наказали викинути,— виправдувалася Лідія Михайлівна,— я занесла додому як пам'ять...

Отак і почалося наше нове життя "столозо-бов'язаних". Шуміти на кафедрі було заборонено, сміятися нам і самим не хотілося. Методичні розмови виносилися в коридор (з обов'язковим записом у щоденнику, скільки часу на них витрачено). Двієчники й дипломники більше на кафедру не допускалися, їх також приймали в коридорі на випадкових лавках, викинутих з аудиторій як непотріб. Мигтіли й галасували студенти, і тут-таки на рівні їхніх ліктів і стегон ішла переекзаменовка, консультація... Інколи вдавалося зайняти порожню аудиторію, звідки будь-якої хвилини могли вигнати (в інституті з аудиторіями було погано). Зате на кафедрі панувала священна тиша, яка порушувалася лише тоді, коли Флягін куди-небудь виходив (тут ми вже давали собі волю!): Відкрито проти нових порядків ("Аракчеєвські казарми!") виступив Семен Петрович Співак із притаманним йому темпераментом. Йому Флягін незворушно відповів:

— Не будемо гаяти часу. На черговому засіданні вам буде надане слово.

Одне слово, на кафедрі стало тихо, мертво й безплідно. Геть зник сміх. Раніше, коли ми жартували, галасували, так би мовити, базікали, і жити було легше, й працювати. Все частіше я згадувала міркування Емема про творчу силу сміху...

Треба віддати Флягіну належне: він не тільки з інших вимагав, але і з себе. Довгими годинами сидів за своїм столом з розгорнутими книжкою і конспектом, низько схилившись, ніби викльовуючи зі сторінок знання,— читав і строчив, читав і строчив. Очевидно, великих здібностей він не мав, але працелюбність його була нечувана ("працездатність", як сказав Льова Маркін). Будь-яка книга, за яку брався наш шеф, вивчалася ним завжди досконало, всі докази перевірялися до знака і відтворювалися в конспекті. Читав він дуже повільно, сторінок по вісім-десять на день, але читав доскіпливо. Святом для нього було знайти в книжці помилку...

— Науковий трупоїд,— відгукувався про нього Радій Юр'єв.

Жінки ремствували більше, ніж інші. Бувало, вони встигали в перервах між заняттями забігти до магазину, до перукарні; тепер це було виключено: відсиджуй.

Чергового засідання кафедри чекали з нетерпінням: усім хотілося виговоритися. Почалося воно з обговорення щоденників. Флягін знову поклав перед собою годинника й сказав:

— Часу на те, щоб прочитати всі щоденники, у нас не вистачить. Я вивчатиму їх поступово. А зараз ми застосуємо метод вибіркового контролю. Леве Михайловичу,— звернувся він до Мар-кіна,— вам надається слово для зачитання щоденника.

Маркін встав, смертельно серйозний, і почав:

— "10 лютого.

9.00—10.50— заняття згідно розкладу. 11.00 — 12.15 —думав над доведенням теореми 1.

12.15—14.00 — вивчав § 10 глави III книги В. Бол-тянського "Математичні методи оптимального управління". В доведенні леми заплутався.

14.00—14.10 — ішов у їдальню.

14.10—14.50 — Обідав. Водночас розмірковував про незрозуміле доведення..."

— Зупиніться,— сказав Флягін.— Якщо ви поставили собі за мету висміяти моє розпорядження, то цієї мети ви не досягли. Я знав, що зустріну тут опозицію. Люди взагалі чинять опір будь-якій спробі їх дисциплінувати. Ваш прийом — доведення до абсурду — тут недоречний. Кожному зрозуміло, що записувати в таких подробицях щоденно ви не будете, та я від вас цього й не вимагаю.

— А що ж ви вимагаєте? — кинулась Елла.

— Звіту про витрачений робочий час, саме робочий. Умивання, їжа і відвідування місць загального користування сюди не входять. Леве Михайловичу, замість того, щоб висміювати мої розпорядження, краще спробуйте знайти в них здорове зерно.

Він знову підвів необскубану голову і всміхнувся.