Кафедра - Сторінка 35

Це ім'я вибрала для нього Ася Уманська (так звали її покійного улюбленого діда).

Весна цього року була рання, яскрава (левіта-нівський "Березень", що пробився крізь чорний сніг). На вулиці, засліпленій сонцем, бешкетували горобці, а небо було таке голубе — не небо, а небеса! Коли Ася з Людою вийшли з пологового будинку, така кришталева радість сипалася з цих небес, мерехтіла в калюжах, капала з бурульок, що обидві мимоволі замружилися. Все раділо. І Матвій на руках у Асі, радіючи, спав у блакитній ковдрі, відтінений мереживним трикутником ошатної пелюшки, розклавши довгі вії по ніжних щоках. Увесь він був такий новенький, рожевий, чистий — сама досконалість!

— Ну признайся тепер, що дурепа була,— сказала Ася.

— Факт,— погодилася Люда.

Сама вона, прозоренька, з синявою, здавалася майже нематеріальною (так буває після важких пологів: не йде, а летить). Матвій дався їй нелегко. Мало того що важкий (чотири кіло вісімсот!), він був ще надзвичайно довгий (шістдесят два сантиметри, якась аномалія!).

— Мабуть, акселерація спостигає ще в утробі матері,— сказала лікарка, проводжаючи Матвія у велике життя.— Ви й самі не маленька, а цей... Мабуть, батько дуже високий?

— Нормальний,— відповіла, почервонівши, Люда.

— Ну, бережіть свого богатиря. Люда пообіцяла берегти.

Принесли в гуртожиток — Матвій спав. Розгорнули ковдру — спав. Було в цьому тривалому сні якесь зачароване торжество. Він попрацював, з'явившись на світ, і тепер відпочивав. Що ж, людина в своєму праві...

— Асько, ну ти даєш! — сказала Люда, із захватом дивлячись навколо.

І справді, Ася, поки Люда лежала в пологовому будинку, все для Матвія приготувала: ліжечко, постіль, повивальний столик з двома купками пелюшок... Над майбутнім узголів'ям Матвія висіла велика ялинкова куля. Вона так і сяяла, розгойдуючись на довгій нитці. Кватирка була розчинена, дув вітерець — весняний, пахучий.

— Може, закрити, застудиться? — нерішуче сказала Люда.

— Нічого! Нехай загартовується, росте справжнім чоловіком.

Чоловік! Неймовірно. В їхньому жіночому гуртожитку оселився чоловік! Розповили, щоб перевірити і вочевидь переконатися в його приналежності до дужої статі. Голий, він був не такий показний, як у пелюшках: червоний, скоцюрбле-ний, посередині роздутий, ніби глечичок. Поквапились сповити його знову. Ні та, ні друга сповивати дітей не вміли, Люді показували в пологовому будинку, але вона не засвоїла. Ася виявилася спритнішою й перехопила ініціативу.

— Голову йому тримай, голову! — панічним шепотом благала Люда.— Так і метляється, раптом відірветься...

— Дурниці! Де ти бачила, щоб у живого сама по собі відірвалася голова? — хоробро відповідала Ася, про всяк випадок все-таки притримуючи м'яку, червонясту, в темному пушку голівку.

Загалом загорнула. Не таким франтом, яким прибув з пологового будинку, та для першого разу прийнятно.

Матвій уперто спав. Коли настав час годувати, розбудити його не вдалося. Тицяли йому груди — не брав. Затискували носа двома пальцями — жалібно роззявляв рота, але спав.

— Та чи живий? — тривожилась Люда.

— Не панікуй. Теплий, дихає, значить, живий. Поклали Матвія в ліжечко, самі сіли за стіл,

поїли, випили чаю, але без особливого бажання. Матвій спав.

— Ми їмо, а він, бідний, голодний! — бідкалася Люда.

— Нічого страшного,— відповіла Ася.— Жодна тварина не вмирає з голоду, коли поруч є їжа. Прокинеться, нагодуємо.

Але і їй було ніяково. Якийсь стовпник.

У двері постукали. З'явилася делегація однокурсників і вкотила коляску з подарунками; вирізнявся великий, апельсинового кольору ведмідь, який тримав у розчепірених лапах книгу "Дитяче харчування".

— Ой, друзі! — простогнала Люда.

Сергій Кох, який очолював делегацію, оголосив:

— Подяки відставити, переходимо до урочистої частини.— Він став у позу, простяг руку і почав промову, звертаючись до Матвія: — Громадянине Величко! Ми вітаємо у вашій особі сміливого порушника законів, які забороняють проживання в стінах гуртожитку непрописаних осіб, тим паче протилежної статі...

Матвій прокинувся. Лице його зморщилося, рот викривився жалісним відкопиленням розкритих губів (як у древньої трагічної маски), і звідти почувся кислий крик...

— Розбудив! Як не соромно! — посипалися докори.

— Навпаки, друзі,— сказала Ася.— Спасибі, що розбудив, а ми як не намагалися — не виходило! А тепер, пробачте, обідня перерва. Оглядини увечері.

Хлопці й дівчата пішли навшпиньках, а Матвій уперше в житті поїв з апетитом...

Спав він уперто тижнів зо два, Люда з Асею ніяк не могли добудитися. Розповитий, навіть не морщився, лежав, зберігаючи ембріональну позу зі. схрещеними, кульочком складеними ногами. "Пережитки утробного життя",— називала цю позу Ася. Сповиваючи, вона намагалася випрямити ці вперті ніжки — марно, Матвій підтягав їх знову і спав. У випадках особливо затяжного сну викликали з чоловічого гуртожитку Сергія Коха (йому вдалося виклопотати постійну перепустку — випадок безпрецедентний!). Він ставав у головах ліжечка, простягав руку і виголошував:

— Громадянине Величко!

Цього було достатньо. Матвій одразу прокидався і плакав, а після цього з апетитом їв. Умовний рефлекс.

За два тижні впертого сну хлопчик втратив у вазі близько шестисот грамів — у всьому богатирський розмах! — потім зупинився, потім почав набирати і пішов, пішов...

Отак почалося у Люди з Асею їхнє дітне життя. Спочатку це виявилося не дуже складним, навіть на диво: Матвій спав. Потім, коли він відпочив, оговтався і вступив у свої права,— все важче й важче. Він один, а їх двоє — і, однак, часу не вистачало. Особливо діймали пелюшки ("Щедрий талант",— називав Матвія Сергій Кох). Прали в підсобці, але вішати не було де. Спочатку, поки ще продовжувався опалювальний сезон, сушили на батареї. А коли перестали палити — ну чисто біда! Пробували розвішувати на балконі — проти цього рішуче виступила комендант гуртожитку Клавда Петрівна (саме Клавда, а не Клавдія — вона на цьому особливо наполягала і ображалася, коли її називали Клавдією). Це була велика, монголоїдна жінка, з плескатим носом і чоловічим голосом. Студенти з неї підсміювалися ("Скупчення сідалищ",— охрестив її Кох), але й побоювалися. Могутній темперамент у сполученні з полум'яною вірою в свою правоту породжує тиранів — таким тираном у гуртожитків-ському масштабі була Клавда Петрівна. Насилу вмовили її не зчиняти скандалу через Матвія, який явно суперечив правилам внутрішнього розпорядку, але бачити розвішані на балконі пелюшки вона вже не могла. Одного разу заявилася грозою в кімнату, де жило "беззаконня" (вдома була сама Ася з Матвієм), і розсипалася докорами. У відповідь на це Матвій обдарував Клавду Петрівну такою широкою, рожевою, беззубою усмішкою, що вона не могла встояти. Після цього Люді з Асею було офіційно дозволено сушити пелюшки в підсобці, з цією метою Клавда Петрівна, з небезпекою для життя видершись на табурет, власноручно натягла кілька рибальських жилок — чистий капрон! ("Такому королю палацу не шкода, не те що підсобки",— казала вона).

Матвій і справді ріс королем — повний володар двох відданих жіночих душ. Якби не пелюшки, він би особливих клопотів не завдавав. Променисто-незворушний, товстенький, розвинутий, він уже в два місяці навчився сміятися, в три з половиною сидіти, важно розставивши перед собою міцні ніжки і налігши на них животом. З пелюшок рано переселився в повзунки, цінував свободу рухів. Ася з Людою любили покласти його впоперек столу й дивитися, як він вовтузився, швидко-швидко перебираючи ногами (це в них називалося "їхати на веселому велосипеді"). Один час обговорювалася ідея, чи не віддати Матвія в ясла, але була відкинута, як неконструктивна (інститутські ясла були дуже далеко, а в цілодобові Ася з Людою віддавати не хотіли). Одна біда — у Люди рано почало зникати молоко.

— Зурочила мене, мабуть, твоя Асташова,— казала вона Асі.— Як сказала я їй про молоко, як поставила вона мені п'ятірку, так і почало воно зникати, зникати... Око в неї чорне.

— Дурниці! — заперечувала Ася.— Терпіти не можу забобонів. У неї, коли хочеш знати, очі не чорні, а темно-сірі, я спеціально дивилася. А якби й чорні? У мене чорні, а я нікого ще в житті не зурочила. І взагалі, соромно в наш час космічних швидкостей вірити в погане око. Ти її ще й відьмою назвеш!

— А що? Найсправжнісінька відьма. Погляд такий пильний, недобрий. Дивиться, ніби двійку ставить.

— Спробуй дожити до таких років, та ще з трьома дітьми! У нас з тобою один, і то насилу справляємось.

І справді, справлятися було все важче, особливо паралельно з навчанням. Діймали молочні суміші, які доводилося носити з консультації, та ще каші, овочеві відвари і пюре (їх варили вдома на нелегальній плитці). Академічної відпустки вирішили не брати, щоб не розлучатися, закінчити інститут разом: "Як-небудь переб'ємося". І перебивалися. Сиділи з Матвієм по черзі. У Асі взагалі було вільне відвідування, вчилася вона між пелюшками, кашами, сумішами — в одній руці ложка, в другій — книжка. Люді було важче, але й вона трималася героєм, не дуже обросла хвостами. Спочатку вони інколи залишали Матвія взагалі самого: кричав він мало, тільки коли був мокрий (цього органічно не терпів). Виходячи, Ася й Люда домовлялися з черговою, щоб, коли закричить, його перемінити. Для трансляції крику Ася приладнала в головах Матвія мікрофон і від нього зробила проводку до столу чергової. Почувши по цій сигнальній системі крик Матвія, чергова бігла міняти пелюшки, повзунки, а інколи й ковдру. Щоправда, скоро таку практику довелося припинити: одного разу Матвій, залишений у самотині, примудрився вибратися з ліжка. Ася з Людою, повернувшися, застали його в протилежному кутку кімнати, далеко від мікрофона, зовсім мокрого; він гірко плакав і встиг обдерти і з'їсти шпалери з великої ділянки стіни. Відтоді самого Матвія не залишали, а в разі крайньої потреби прямо вручали його черговій. Усі три змінні чергові були поголовно закохані в Матвія. Він гарнішав на очах. Колишній темний пушок на голові виліз, витерся, змінився золотенькими кучерями, щоправда, ще рідкими ("Кучер, почекай трохи, ще кучер..." — казала Ася). Очі з молочно-синіх стали голубими, співучого блиску.