Кафедра - Сторінка 34

А в Данте — Паоло і Франческа ("І в день цей більш вони вже не читали...")? У якійсь мірі цю прогалину заповнює телевізор, але дуже мало. Дивляться телевізор одночасно, але й осібно.

У нашій сім'ї читання вголос було ритуалом, святом.

Роками поспіль щовечора перед сном, коли ми, діти, вимиті на ніч, помолившися, вбравшися в довгі, до п'ят, нічні сорочки, лежали в своїх ліжках, починалося найголовніше: приходив Пулин і читав нам уголос.

Читав він чудово, артистично, проте не як професіональний читець (таких я терпіти не можу), а як посередник, інтерпретатор, який знайомить своїх найдорожчих з тим, що для нього найдорожче. Його чудовий, досить низький голос мінявся, переходячи від ролі до ролі, від репліки до репліки. Він ніби показував нам коштовний камінь, обертаючи його різними гранями і милуючись його грою.

Мамочка тут також була присутня, сидячи в кріслі за шитвом; інколи, не втримавшись, вигукувала: "Яка краса!" — але одразу хапала себе за рот: Пулин не любив, щоб його перебивали.

Чого тільки не почули ми в його читанні! Всього Гоголя від "Вечорів на хуторі" до "Мертвих душ", включаючи другу частину (читалося уривками), після чого нам була розказана трагічна історія спалення рукопису (досі не можу забути болю, який тоді відчув!). Толстой: "Дитинство" і "Отроцтво", "Севастопольські оповідання", "Війна і мир". Достоєвський: "Записки з Мертвого дому", "Злочин і кара", "Брати Карамазови"... А Гончаров, Тургенев, Помяловський, Лесков! Усього й не перелічиш! Тепер розумію, який це був титанічний труд: прочитати своїм дітям усю російську класику! І не лише російську: були тут і Марк Твен, і Діккенс, і Гюго, і Конан-Дойль... Усе це нам читалося в тодішніх наївних, нехитрих перекладах, які мені досі подобаються більше, ніж сучасні, витончені. Пам'ятаю наші дитячі світлі сльози над поневіряннями Жана Вальжана, маленького Давіда Копперфілда; пам'ятаю страх і хвилювання, викликані грандіозним образом бас-кервільського собаки...

До речі, про страх. Моє чудове Дитинство знало і страх. Пам'ятаю одвічний страх темряви, від якого довго не міг відучити 'мене Пулин. Він не сміявся з мене, не лаяв мене за боягузтво. Він просто брав мене за руку і вів у саме жерло темряви...

Чомусь ці жахи не суперечили загальному почуттю насолоди життям, а якось парадоксально його підтримували. Мерці, які встають з могил наприкінці гоголівської "Страшної помсти", ці кощаві руки, котрі "піднялися з-за лісу, затряслися і зникли", досі викликають у мене блаженні мурахи по шкірі. Звичайно, не в такій мірі, як у дитинстві. Тоді це було почуття високого жаху, як у Пушкіна:

Від жаху і не зворухнусь*, бувало, Ледь дихаючи, я під ковдрою зіщулюсь Й не відчуваю ані ніг, ні голови...

...Ці чарівні вечори, коли Пулин читав нам уголос! Електричного освітлення тоді ще не було (принаймні у нас). Пулин читав при гасовій лампі, яка кидала на його лице і гарну лисину яскраві полиски. Тінь від його голови на стіні була оксамитно-чорною. Я до цих пір люблю гасове освітлення, недолюблюю біле казенне електричне світло і вже зовсім терпіти не можу так званих ламп денного світла (ними нещодавно обладнали наш інститут). Світло в них не денне, а мертве, покійницьке. Сині кольори в ньому шаленіють, червоні гинуть.

Отже, про вечірні читання. Вони закінчувалися завжди в суворо визначений час (о дев'ятій годині), після чого Пулин прощався з нами, підходячи по черзі до кожного ліжка й цілуючи кожного з нас у щоку. Біля мого ліжка він ніби затримувався довше (мабуть, тому, що я був най-

менший, та мені хотілося думати: найулюбленіший). "Пулин",— казав я йому, і він відповідав: "Тс-с..." Це була ніби наша змова про особливу взаємну любов. Після Пулина підходила прощатись Мамочка — м'яка, духмяна, дуже своя. Я завжди намагався торкатися віями до оправи її окулярів. Як би ми не нагрішили за день, вечір був наш, і ця прощальна ласка — наша... Потім у дитячій гасили лампу, прикрутивши гніт і подувши на нього, і губи того, хто дув, на мить висвічувалися особливо яскраво. Чарівний запах погаслого ґноту довго ще плавав у повітрі, і з цього запаху мовби виникало нічне мерехтіння лампадки...

Було в мене з Пулиним і особливе, лише наше з ним спілкування. Коли я трохи підріс, він почав зі мною займатися математикою рггуаіїззіте, як він казав по-латині. Ці "найприватніші" уроки, віч-на-віч, зробили мене тим, ким я пізніше став і ким, на жаль, перестав бути (але це питання особливе).

Як він пишався моїми успіхами, як радів, коли я, кінчивши університет, був залишений на кафедрі (йому самому наукової кар'єри зробити не пощастило — перебило раннє одруження, сім'я). І як шкода, що до мого професорства він не дожив... Помер він у двадцять п'ятому році, ще молодим, за теперішніми моїми поняттями, від розриву серця (тепер сказали б — від інфаркту). Мамочка ненадовго його пережила, тінню пішла за ним у могилу. В день, коли мені було присуджене звання професора, я прийшов на кладовище і постояв біля їхньої спільної могили з капелюхом у руках.

Нікого і ніколи в житті (навіть Ніну!) я не любив так нестямно, як любив батька. Він був моїм божеством. Його голос, блиск очей, голови, увесь його чистий і міцний вигляд здавалися довершеністю. А найбільше підкорювало в ньому незбагненне злиття серйозності, глибини і постійної готовності до сміху.

Власне, він був суворим батьком. Одної піднятої брови Пулина ми боялися більше, ніж будь-яких красномовних докорів Мамочки. Вона нас, бувало, шльопала — він ніколи й пальцем не торкав. Карав нас інакше: пасивністю, нерухомістю, вимушеним неробством. Вів винного до себе в кабінет, садовив на диван, забороняв рухатися й розмовляти, а сам сідав за стіл працювати. Для мене це було жахливо, я сидів, уже через хвилину геть зморений, задихаючись, сповнений ремствування, але усвідомлюючи свою провину. Інколи, не витримавши каторжного неробства, я починав нишком тягати кінський волос з тіла дивана. Пулин підводив голову — і я завмирав. Шпалери в кабінеті були візерунчасті, темно-вишневі; досі для мене цей колір як докори сумління.

І разом з тим у веселі хвилини він був беш-кетливий, як хлопчик. Він спілкувався з нами, дітьми, як з рівними, завжди був заводієм наших утіх. Тепер посада заводія утіх штатна, його називають витівником,— о, Пулин не був витівником, у його бешкетливій, молодецькій веселості було щось споріднене з філософськими вибриками середньовічних блазнів.

Улюбленим матеріалом, з яким він працював, були слова. Граючи ними, як жонглер, він складав шаради, прислів'я, каламбури, пародії. "Всі люди поділяються на дві категорії,— казав Пулин,— одні живуть як моляться, інші — як біса потішають". Чи треба говорити, що ми (сім'я) належали до другої категорії? "Потішання біса" йшло у нас перманентно і різноманітно. Розмовляли ми на якомусь божевільному жаргоні ("гажечка", "вонтик", "борзятина"). В ужитку були "збільшуючі" слова: замість "чашка" казали "ча-ха", замість "ложка" — "лога". Співали пісні, пародіюючи народні; в одної, наприклад, були такі слова: "Ти пробач, прощай, сор дрімучий тір..." Ні, цього не розповіси — виходить безглуздя, безглуздя і безглуздя. А в цих дурощах був якийсь нам зрозумілий вищий смисл...

А як ми ходили! Нам було мало просто переставляти ноги — у нас було безліч різної ходи, у кожної своя назва, своя виразна функція. Наприклад, ходити "лапчастим кроком" означало дрібно котитися на ступнях як на колесах; цим виявлялася улесливість. Ходити "наступальни-ком" — агресивно притопувати правою ногою, підтягуючи до неї ліву ("Сам чорт мені не брат"). Була ще хода "круто по сходах" — сходів ніяких не було, ми їх зображували поставою, пихтінням...

Як я тепер розумію, Пулин у своїх "постановках" користувався прийомами, чимось схожими на прийоми китайського класичного театру, про який тоді й не чули (принаймні в нашому колі). Багато років по тому, побачивши в китайській виставі нашу домашню ходу "наступальником", я був приголомшений...

Безперечно, він був дотепний, але дуже своєрідно. Я не пам'ятаю, приміром, щоб він розповідав анекдоти, смішні історії. Смішне робилося з підручного матеріалу: слів, рухів, виразу обличчя. Ледь-ледь зміщене слово, зсунутий акцент, пауза — і маєш: смійся до знемоги, до щасливих сліз!

Пам'ятаю, якось я підійшов до нього і, пестячись, притиснувся щокою до його лисини. Вона була гаряча, а щока прохолодна. Пулин звів на мене очі і промовив урочистим ямбом: "Глава вогнем палає. Щока хладить главу". Здавалося, що тут особливого? А я мало не помер від сміху. Досі, згадуючи, сміюся.

І навіщо я все це тут записую? Однаково передати словами його інтонацію неможливо. Вона живе лише в моїй свідомості, і, коли я помру, зникне. Пишу для того, щоб зараз для себе самого щось відновити, закріпити, зафіксувати. Та, вдарившись об безсилля слів, відступаю.

Пулин був з тих рідкісних людей, які за будь-яких умов, у будь-яких обставинах залишаються самими собою. Користуючись математичним терміном, він був інваріантний у відношенні до зовнішнього середовища.

Після революції гімназію розформували, будинок зайняли під якийсь заклад з багатоповерховою назвою. З квартири нас виселили в іншу, тісну й холодну. Пулин на всі ці зміни дивився незворушно, навіть з веселою цікавістю, на відміну від більшості своїх колег, що впали в паніку.

Позбавившись свого становища і привілеїв, він одразу пішов рядовим учителем математики в Єдину трудову школу (ЄТШ). Склад учнів був найрізномаїтіший — від інституток до безпритульних. Пулин і до цих дітей знаходив шлях, сполучаючи суворість із сміхом...

У важкий час громадянської війни і розрухи життя було сповнене злигоднів — не вистачало харчів, одягу, дров... Кожне з них він умів обіграти, зробити предметом нових і нових жартів. Вдома у нас було страшенно холодно, ми палили стільцями, розпиляли на частини буфет. У Пулина мерзла голова, і він надівав на неї ковпак від чайника — розкішна споруда з гребенем і стрічками. Цей ковпак він називав тіарою. Пулин у тіарі — до чого ж він був хороший, як сповнений гідності! Коли я їхав на фронт, він кивнув мені головою в тіарі...

Він досі для мене живий. Інколи я, стара людина, наодинці з собою кажу вголос: "Пулин!" — і чую у відповідь: "Тс-с..."

МАТВІЙ ВЕЛИЧКО

Людиного сина назвали Матвієм.