Капітан Фракасс - Сторінка 9

До того ж — чого тут соромитись — я не маю можливості появитись у вищому світі в такому вигляді, який був би гідний мого імені. Не внаго навіть, чи вистачило б мені всіх наших з П'єром грошей, Щоб добутися до Парижа.

— Але ж зовсім не обов'язково, щоб ви в'їхали в столицю тріумфально, мов римський цезар, стоячи на колісниці, запряженій четвериком білих коней,— відказав Блазіус.— Якщо наша скромна балагула, запряжена биками, не ображає вашої високої гідності, то гайда в Париж разом з нами, бо ми саме туди їдемо. Там є такі, що прийшли колись пішки, несучи клуночок з усім статком на кінці рапіри, черевики тримаючи в руці, аби не стоптати, а тепер вони на вершині слави.

Легенький рум'янець проступив у Сігоньяка на вилицях — чи то від сорому, чи від радості. З одного боку, на саму думку про те, що він буде зобов'язаний бідному блазневі, в ньому бунтувала родова гордість, а з другого — добре баронове серце зворушила щира пропозиція, яка так відповідала його потаємному прагненню. Крім того, він боявся, що, відмовившись, вразить самолюбство актора і, чого доброго, втратить слушну нагоду, якої ніколи більше й не трапиться. Безперечно, в подорожі нащадка Сігоньяків у бала-гулі Феспіда разом з мандрівними акторами було щось непристойне, від чого геральдичні однорожці могли б заіржати, а хижі леви — почервоніти; але ж, зрештою, молодий бароп уже вдосталь наголодався за своїми феодальними мурами.

Сігоньяк вагався, не знаючи, сказати йому "так" чи "ні", думав, ніби зважував на терезах ці коротенькі вирішальні слова, коли підійшла сонцесяйна Ізабелла і, зупинившись перед бароном та Блазіусом, мовила те, що поклало край сумнівам молодого чоловіка:

— Наш поет, діставши спадщину, покинув нас, і ви, пане барон, заступили б його. На столі коло вашого ліжка був томик Ронсара, я розгорнула ту книжку й мимоволі натрапила на сонет з багатьма виправленнями — мабуть, то ви його написали; отже, ви могли б доробляти для нас ролі, робити скорочення та доповнення, без яких не обійтись, а при потребі і написати п'єсу на задану тему. У мене якраз є один італійський сюжет, там я могла б мати гарненьку роль, коли б тільки хто взявся довести його до пуття.

Кажучи це, Ізабелла дивилася на барона так ніжно, так проникливо, що юнак просто не міг відмовити. Прихід П'єра, який приніс здоровенну сковороду з пряженею на салі та чималенький шмат шинки, перервав цю розмову. Всі посідали до столу, і актори з неабияким апетите узялися до сніданку. А Сігоньяк тільки для годиться колупав у тарілці — звиклий до помірності, він не міг їсти так часто, та й думка його була зайнята в цей час зовсім іншим.

Після сніданку, коли погонич запрягав биків, закручуючи їм на роги ремені від ярма, Ізабелла та Серафіна виявили бажання піти в сад, який видно було з двору.

— Глядіть,— застеріг Сігоньяк, допомагаючи їм зійти по хистких, порослих мохом східцях,— глядіть, щоб не порвали плаття, зачепившись за колючі кущі; кажуть, нема троянди без колючок, зате є колючки без троянд.

Молодий барон промовив це тоном сумовитої іронії, яким ввичайно говорив, натякаючи на свою бідність; але ображений сад, здавалося, надумав захистити свою честь: дві рожеві дикі трояндочки з п'ятьма напіврозкритими пелюстками навколо жовтих тичинок несподівано показалися на витягнутій гілці, яка перегороджувала дорогу молодим жінкам. Сігоньяк зірвав їх і чемно вручив Ізабеллі та Серафіні.

— Я й не думав, що мій квітник так розцвів,— сказав.— У ньому росте тільки зілля, й букети можна зробити хіба що 8 кропиви та болиголова. Це завдяки вам розпустилися дві квіточки, мов усмішка в скорботі, мов пломінь поезії серед руїн.

Ізабелла обережно причепила квітку до плаття і послала юнакові довгий, сповнений вдячності погляд, показуючи тим, який дорогий був для неї цей бідний дарунок. А Серафіна піднесла шипшинку до рота і, злегенька кусаючи стебельце, тримала її так, мовби хотіла порівняти блідо-рожеву ніжність квітки з соковитим пурпуром своїх уст.

Так вони дійшли до міфологічної статуї, яка біліла наприкінці алеї. Кущі так розрослися, що Сігоньяк весь час відхиляв гілки, аби вони не стьобнули жінок. Молода дівчина розчулено дивилася на зарослий сад, такий же запущений, як і замок. Думала, як же довго Сігоньяк лічив сумні години в цій оселі нудьги, злиднів і самотності, притулившись лобом до шибки вікна і дивлячись на безлюдну дорогу, сам-один, у товаристві лише білого собаки та чорного кота! А лице Серафіни виражало тільки прикриту чемністю зневагу: надто вже миршавим видавався їй цей дворянчик, хоч вона й поважала титули.

— Оце тут кінчаються мої володіння,— мовив барон, підійшовши до грота, в якому пліснявіла Помона.— А он там пагорби й долини, поля та вересовиська, раніше вони всі, скільки можна було побачити з напіврозвалених нині вежок, належали моїм предкам; мені ж тепер лишилося якраз стільки, щоб діждати години, коли останній Сігоньяк приєднається до своїх пращурів у фамільному склепі — єдиному володінні, яке нам зостанеться назавжди.

— Щось ви похмурі з самого ранку! — зауважила Ізабелла, зворушена роздумами барона, котрі збігалися з її власними думками. І, намагаючись розігнати хмарку суму, що затьмарила обличчя Сігоньяка, грайливо докинула: — Фортуна — жінка, може, вона й сліпа, як кажуть, а проте з висоти свого колеса часом розпізнає серед натовпу лицаря від природи, людину високих достоїнств — треба тільки вийти на її дорогу. Ну ж бо, сміливіше — їдьмо з нами, і, може, через кілька років вежі вашого замку, криті новою черепицею, полагоджені й побілені, матимуть інший вигляд, такий же величний, як нині жалюгідний. І потім, мені й справді не хотілося б залишати вас у цьому совиному замку,— додала вона стиха, щоб не почула Серафіна.

Лагідне світло, що сяяло в очах Ізабелли, здолало опір барона. Вабливість любовної пригоди закривала перед ним принизливу сторону такої поїздки. Нема нічого негідного в тому, щоб з любові до актриси податися за нею і, будучи її поклонником, пристати до комедіантів — найвишуканіші кавалери не погребували б цим. Бог-лучник 46 охоче штовхав богів і героїв на всякі чудернацькі вчинки та перевтілення: Юпітер, щоб спокусити Європу, обернувся на бика, Геракл пряв біля ніг Омфали; непогрішний Арістотель ходив на чотирьох 47, носячи на спині свою милу, якій забаглося покататись на філософі (приємний вид верхової їзди!) — а все ж це суперечить божій і людській гідності. Але чи був Сігоньяк закоханий в Ізабеллу? Він не думав про це, одначе відчував, що тепер йому буде страшенно сумно в похмурому замку, який оживила на мить присутність молодої і чарівної істоти.

Отож, відкинувши вагання, він усе вирішив, попросив акторів трохи почекати, а сам одвів П'єра вбік і розповів йому про свій намір. П'єрові було боляче розлучатися з хазяїном, але вірний слуга розумів, що далі в замку баронові стане ще гірше. З сумом дивився старий, як у мертвотній застиглості й безпросвітній тузі згасає молодість Сігоньяка, і тепер, хоча й був певен, що трупа бродячих комедіантів — непідходяще товариство для нащадка знатного роду, а проте вважав, що ліпше так пошукати щастя, аніж сидіти в страшній байдужості, яка більше й більше, особливо останні два-три роки, засмоктувала молодого барона.

П'єр хутенько спакував убогий хазяйський скарб, зібрав кілька пістолів, розсипаних колись у старій скрині, і поклав у шкіряний гаманець, мовчки додавши туди ж і свої мізерні заощадження — барон, можливо, й не помітив тієї скромної жертви, тому що П'єр виконував у замку і обов'язки скарбничого, які були для нього сущою синекурою 48.

Потім старий слуга осідлав білого коня, бо Сігоньяк збирався сісти в акторську балагулу десь за дві чи три милі від замку: хай думають, що він тільки проводжає своїх гостей, а не їде з ними; а П'єр мав іти вслід пішки, забрати коїтя і завести його назад, у стайню.

Запряжені бики намагалися, хоч і тисло ярмо, підняти свої вологі чорні морди, з яких сріблястими нитками тягнулася слина; жовто-червоні плетені ковпаки на їхніх головах — щось1 на кшталт тіар — і накинуті, мов сорочки, попони з білого полотна, щоб не кусали мухи, надавали тваринам величного вигляду, робили їх схожими на священних биків із культу бога Мітри 49. Погонич, здоровий, засмаглий, трохи вовкуватий парубійко, стояв перед ними, спираючись на палицю, в позі грецьких героїв з античних барельєфів, хоч він, певна річ, і не знав цього.

Ізабелла та Серафіна сіли попереду, щоб милуватися довколишніми полями; Дуенья, Педант і Леандр вмостилися всередині — вони воліли ще подрімати, а не видивлятися на краєвиди ланд.

Усі були готові; погонич штурхнув палицею биків, ті, нахиливши голови, вперлися кривими ногами і потягнули вперед; віз рушив, дошки в ньому зарипіли, погано змазані колеса запищали, й під склепінням брами застугоніло від того важкого ходу. Поїхали.

Поки готувалися в дорогу, Міро та Вельзевул, розуміючи, що діється щось незвичайне, бігали розгублені й заклопотані, намагаючись збагнути своїм звіриним розумом, чого в цьому завжди такому пустинному місці зібралося стільки людей. Собака безладно кидався то до П'єра, то до хазяїна, запитливо дивився на них синюватими очима і гарчав на незнайомих. Кіт був розсудливіший, він обережно обнюхував колеса, оглядав биків — здалеку, ,з шанобою до їхніх розмірів, завбачливо відскакуючи ще далі, коли якийсь із них ПОВОДИВ рогатою головою; потім сів на задні лапи перед старим білим конем — у них були дружні стосунки — і, піднявши голову, здавалося, випитував у нього; добра коняка нахилилась до кота й, перетираючи в роті рештки соломи, що застряли між старими зубами, справді неначе говорила до свого друга. Що вона казала йому? Тільки Демокріт50, який твердив, буцімто може тлумачити мову тварин, зрозумів би це; одначе після тієї мовчазної розмови — Вельзевул одразу ж, кілька разів кліпнувши очима і жалібно нявкнувши, передав її Міро — кіт, схоже було, знав причину всієї метушні. Коли барон сів уже на коня і підібрав ремінні поводи, Міро став з правого боку від нього, а Вельзевул з лівого, і так, у супроводі їх, молодий господар виїхав із замку предків. Обережний кіт наважився на цей сміливий, такий невластявий котячій породі вчинок, певно, тільки тому, що вгадав важливе рішення свого хазяїна.

В хвилину прощання з цією смутною оселею Сігоньяк відчув, як болісно занило його серце.