Капітан Фракасс - Сторінка 10

Він ще раз окинув поглядом чорні від старості і зелені від моху стіни, де йому був знайомий кожен камінь; вежі з іржавими флюгерами — на них він, втупившись невидющим поглядом, дивився в нескінченно довгі години нудьги; вікна пустинних кімнат, по яких він проходив, наче привид у заклятому замку, мало не здригаючись од власних кроків; запущений сад, де стрибали по сирій землі жаби, а в колючих заростях повзали вужі; капличку з дірявим дахом — у ній під могильними плитами, позеленілими й засипаними камінням з невеликих напіврозвалених арок, спочивали пліч-о-пліч його старі батько й мати, милий образ яких лишився в його пам'яті, мов туманний, швидкоплинний сон, що промайнув колись, на світанку далекого дитинства. Згадалися портрети з галереї,— це ж вони ділили з ним його самотність і двадцять років усміхалися йому застиглою усмішкою; мисливець на шпалерах; ліжко з колонками, схожими на веретена, і подушкою, яку він так часто зрошував сльозами... Всі ці старі, убогі, сумні, непривітні, вкриті курявою, дрімотні речі, котрі викликали у нього таку відразу й нудьгу, тепер були повні чарівності, якої раніше він не бачив і не відчував. Він думав про свою невдячність до цього старого, напіврозвалепого замку, що, як тільки міг, давав йому прихисток і, немічний, уперто стояв, намагаючись не впасти, аби не придушити його своїм румовиськом — так вірний вісімдесятилітній служник держиться на тремтливих ногах, доки ще тут його хазяїн. Безліч гірких насолод, смутних втіх і веселих смуг-ків зринало в його пам'яті; звичка, ця некваплива й бліда супутниця життя, сидячи на рідному порозі, дивилася на нього очима, затуманеними сумною ніжністю, і тихим проникливим голосом наспівувала пісеньку його дитинства, яку співала колись нянька.

Проїжджаючи під брамою, барон, здалося, відчув, як чиясь невидима рука тягне його за плащ, намагаючись повернути назад. А коли поперед воза виїхав за ворота, подих вітру приніс йому свіжий запах обмитого дощем вересу, солодкий і хвилюючий запах рідної землі; десь далеко дзвонив дзвін, і той же вітер приносив на своїх крилах його срібні переливи, змішані з пахощами полів. Цього було вже забагато, і Сігоньяк, охоплений глибокою тугою за рідним домом, хоча й був лише за кілька кроків од нього, натягнув повід, щоб повернути назад; стара шкапа з немислимою для її віку моторністю вже вигнула в той бік шию; Міро та

Вельзевул, немов угадуючи почуття хазяїна, разом підняли голови і, зупиняючись, запитливо глянули на нього. Але закінчилося все зовсім не так, як можна було сподіватися, бо, вже повертаючи, Сігоньяк стрівся поглядом з Ізабеллою — дівчина дивилася на нього з такою ніжністю, з таким благанням, що барон зблід, почервонів і вмить забув геть усе — й потріскані мури замку, і запах вересу, і звуки дзвону, який все ще слав свої тужні поклики; рвучко смикнувши поводи і стиснувши каблуками боки коня, він помчав уперед. Боротьба скінчилась; Ізабелла перемогла.

Через калюжі, по залитих водою вибоїнах, розганяючи переляканих жаб, віз покривуляв до дороги, про яку вже згадувалось на першій сторінці нашої оповіді. Коли вибралися на суху дорогу й бики потягнули важку колимагу трохи швидше, Сігоньяк від'їхав н&зад — не хотів, щоб його весь час бачили коло Ізабелли, а може, ще й шукав, як би лишитися наодинці з думками, котрі бентежили його Душу.-

Сторожові вежі замку вже наполовину сховалися за деревами; барон піднявся на стременах, щоб іще раз побачити їх, а потім, глянувши на землю, помітив Міро та Вельзевула — сумний вид їх виражав таке глибоке горе, яке тільки можуть відчути тварини. Поки Сігоньяк дивився на вежі замку, Міро, скориставшись цією коротенькою зупинкою, зіп'явся на свої старечі кволі задні лапи і спробував стрибнути — підскочити й лизнути на прощання хазяїна в обличчя. Барон угадав намір бідолашної тварини,— нахилився до стремена, схопив собаку за обвислу на шиї шкуру, втягнув на сідло поперед себе й поцілував у чорний шерехатий ніс, не ухиляючись і сам од ласки: вдячна тварина ніжно облизала йому вуса. А тим часом проворніший Вельзевул, чіпляючись гострими ще пазурами, видерся з другого боку по нозі Сігоньяка, висунув чорну безвуху голову біля лучка сідла і, поводячи круглими жовтими очима й голосно нявкаючи, благав попрощатись і з ним. Молодий барон кілька раз погладив кота по голові, а той тільки вигинався та витягувався, аби ще дужче відчути насолоду від дружньої ласки. Сподіваємось, читач не кепкуватиме з нашого героя, коли ми скажемо, що смиренні прояви любові цих істот, позбавлених душі, але не почуття, несказанно схвилювали його, і дві сльози, з риданням піднявшись із глибини серця, впали на голови Міро та Вельзевула, освятивши їхню приязнь до хазяїна, їхню дружбу в людському розумінні цього слова.

Доганяючи віз, Сігоньяк пустив коня риссю, а дві тварини стежили за ним поглядом, поки він не зник за поворотом, а тоді в братській злагоді потюпали дорогою назад, до замку.

Нічна гроза не залишила на піщаному грунті ланд таких слідів, які лишаються після рясного дощу на менш сухих землях; усе довкола тільки освіжилось і сяяло тепер якоюсь дикою красою. Обмиті дощем вересовиська блищали на схилах дрібненькими ліловими іскорками; кущики дроку стояли внову зелені й немовби кивали золотими квіточками; на вологих болотах красувалися водяні рослини; навіть сосни не так похмуро погойдували темно-зеленими гілками і пахли живицею; над купками каштанів подекуди весело здіймалися голубуваті цівки диму, показуючи, що десь там живуть люди, а на рівнині видно було, як, розсипавшись цятками, пасуться вівці і стоїть, опершись на герлигу, певно, куняючи, пастух. На обрії вимальовувались, мов архіпелаг білих, ледь відтінених блакиттю, хмар, далекі вершини Піренеїв, затягнуті легеньким серпанком осіннього ранку.

Часом дорога проходила поміж крутими схилами, по боках яких білів дрібнесенький, наче пудра, пісок, а на гребенях росли густі, схожі на скуйовджену чуприну, кущі, довгі пагони яких шмагали полотняну халабуду воза. Подекуди піщана дорога була вимощена покладеними впоперек стовбурами смерек, балагулу страшенно трясло, й жінки злякано скрикували. А бувало, дорогу перетинали калюжі та рівчаки, і їх доводилось переїжджати по хистких місточках. Коли траплялося небезпечне місце, Сігоньяк допомагав Ізабеллі злізти з воза — вона була більш боязка чи, може, менш лінива, ніж Серафіна і Дуенья. А Тиран та Блазіус, як люди, що вже всяке бачили на світі, спокійнісінько собі спали, хоч як їх теліпало поміж корзинами та сундуками. Матамор ішов поряд з возом, вважаючи, що пішохідні прогулянки допоможуть зберегти неймовірну худорбу, про яку він так дбав; і коли б хто побачив здалеку, як цей актор переставляє довжелезні ноги, то подумав би, що то прямує полем велетенський павук-косар. На сцені Матамор так звик ходити, розставляючи ноги циркулем, що вже просто не міг іти інакше і хоч би де був — чи в місті, чи в селі — марширував тільки геометричними кроками; а ступав він так широко, що мусив час від часу зупинятися, чекаючи на всіх акторів.

Запряжені биками вози їдуть поволі, тим більше в лан-дах, де дорогу можна відрізнити від бездоріжжя хіба що по колії завглибшки кілька футів, а пісок буває такий, що колеса грузнуть по самісіньку маточину; погонич поганяв биків, терплячі тварини, нагнувши дужі шиї, вперто тягнули вперед, а проїхала балагула, хоч сонце підбилося вже височєнько, лише якихось два льє, правда, льє на сільській дорозі довгі, як день без хліба, схожі на ті милі, що їх наприкінці своїх мандрів відзначали любовними втіхами пари, виряджені Пантагрюелем розставляти придорожні стовпи в його пречудовому королівстві Мірбале51.

Селяни, які часом переходили дорогу, несучи то оберемок трави, то в'язку шиголля, стрічалися все рідше, і невдовзі ланди розкинулись перед мандрівниками в усій своїй пустельній наготі, такі ж дикі, як іспанські despoblados 62 або американські пампаси.

Щоб не стомлювати більше свого бідолашного старого коня, Сігоньяк скочив на землю й кинув поводи П'єрові, обличчя якого, вкрите двадцятилітньою засмагою, зблідло від глибокого хвилювання. Наставала хвилина прощання хазяїна і слуги, хвилина несказанне болісна, бо П'єр, який знав барона з дня його народження, був йому скоріше друг, аніж слуга.

— Хай вас бог береже, ваша милість,— мовив П'єр, схилившись над рукою барона.— І хай він поможе вам відновити щастя й добробут вашого роду. Жаль, що мені не дозволено супроводити вас

— Що б я робив з тобою, мій бідний П'єр, у тому невідомому житті, яке починається для мене? На такі мізерні кошти ми вдвох навряд чи прожили б. У замку ти все-таки якось перебудеш, наші давні орендарі не дадуть вірному слузі їхнього пана померти з голоду. Та й замок не годиться кидати напризволяще, щоб там хазяйнували орлани та вужі, мов у жалюгідних руїнах, оселі привидів, де чути подих смерті; в мені ще живе душа цього старого дому, і поки я ходитиму по землі, коло дверей там буде сторож, який не дасть дітлахам шпурляти камінням у герб його.

П'єр кивнув на знак згоди,— він, як і всі старі, віддані слуги знатних родин, з великою шанобою ставився до того місця, де жили його хазяї, і замок Сігоньяків — напіврозва-лений, запущений, убогий — був для нього найпрекраснішим у світі.

— А потім,— усміхнувся барон,— хто доглядатиме Баяр-да, Міро та Вельзевула?

— Це правда, хазяїне,— відповів П'єр, беручи повід, а Сігоньяк поплескав Ваярда по шиї — то була його прощальна ласка.

Розставшись із своїм господарем, вірний кінь кілька разів починав іржати, й барон ще довго чув той приглушений відстанню сердечний поклик вдячної тварини.

Сігоньяк зостався сам, і його охопило таке відчуття, яке буває у людей перед далеким плаванням,, коли друзі, вже попрощавшись, залишають їх на причалі порту. Це, либонь, найтяжчі хвилини для мандрівця; світ, у якому він жив, віддаляється, на душі стає так порожньо й сумно, а очам так хочеться побачити людське обличчя, що вій поспішає приєднатися до своїх попутників; тож і наш барон прискорив ходу, щоб догнати балагулу, яка ледве котилася, поскрипуючи колесами і залишаючи в піску глибокі, мов після плуга, борозни.

Побачивши Сігоньяка рядом з возом, Ізабелла поскаржилася, що їй незручно сидіти, і виявила бажайня злізти, трохи розім'яти ноги; насправді ж вона, добра душа, хотіла якоюсь веселою розмовою розважити молодого барона, розігнати його смуток.

Дівчина попросила допомогти їй, обперлась об його руку, йдучи по рівній тут дорозі, і туга, що покривала Сігоньяко-ве лице, розвіялась, мов хмара, пронизана сонячним променем.

Так вони йшли пліч-о-пліч, Ізабелла читала Сігоньякові якісь вірші із своєї ролі, на її думку, не вельми вдалі,— акторка хотіла попросити підправити їх, коли це зненацька в чагарях праворуч від дороги заграв мисливський ріг, затріщали під копитами гілки, зарості розхилились, і на дорогу вискочила верхи в усьому блиску Діани-мисливиці53 молода Іоланта де Фуа.