Капітан Фракасс - Сторінка 12

Ізабелла, зрозумівши ніяковість барона, рішуче підступила до нього й трошки невдоволено сказала:

— Фі, пане барон, ви ставитесь до жінок ще холодніше, аніж Йосиф чи Іполит 4. Невже ви не подасте мені руки, не допоможете ввійти?

Сігоньяк, уклонившись, одразу ж підставив руку, й Ізабелла кінчиками тендітних пальців доторкнулася до потертого баронового рукава, легеньким дотиком підбадьорюючи юнака. Ця підтримка повернула молодому баронові сміливість, і він гордо переступив поріг — хай би навіть цілий світ дивився. В преславному Французькому королівстві той, хто супроводить вродливу жінку, може викликати тільки заздрість, а не сміх.

Чиригирі вийшов назустріч гостям і пишномовно — в цьому відчувалася близькість Іспанії — сказав, що він надає своє житло в розпорядження мандрівців.

Поношена шкіряна морська куртка, підперезана поясом з мідною пряжкою, обтягувала широкі, мускулясті плечі хазяїна, і в вигляді його було щось застрашливе; але підіткнутий фартух і кухонний ніж у дерев'яних піхвах пом'якшували це враження, додаючи до образу колишнього контрабандиста риси добродушного кухаря; а м'яка усмішка вгамовувала тривожне почуття, викликане великим шрамом, який перетинав півлоба й губився* густому, підстриженому йоржиком волоссі. Скинувши берет і вклоняючись, Чиригирі мимоволі виставляв той шрам, багровий і глибокий, бо м'яка тканина не змогла до кінця затягнути жахливу рану. Треба було мати неабияку силу, щоб не дати душі відлетіти через таку тріщину; Чиригирі й мав її, він був кріп-кий чолов'яга, і душа його, певно, не квапилась побачити, що приготовано для неї на тім світі. Боягузливі мандрівці, можливо, й думали, що хазяїн корчми — нкдто мирна робота для чоловіка з такою зовнішністю, але ж, як ми вже казали, заїзд "Голубе сонце" був у тій глушині єдиним більш-менш підходящим пристановищем.

Кімната, до якої ввійшли Сігоньяк і актори, була не така розкішна, як запевняв Чиригирі: замість підлоги в ній сіріла долівка, посередині стирчало підвищення, складене з грубого каміння,— вогнище. Ковпака з димоходом над вогнищем не було, його заміняла дірка в стелі, перегороджена залізною штабою, з якої звисав на ланцюгу гак для казана,— клуби диму майже закривали горішню частину кімнати й повільно тягнулися до отвору, якщо тільки вітер не гнав їх назад. Дерев'яні балки вгорі лисніли від чорної кіптяви, схожої на ту, яку можна побачити на старовинних картинах, а недавно помазані стіни різко вирізнялися білим кольором.

Коло вогнища з трьох боків — четвертий був не зайнятий, щоб міг підступити кухар,— стояли дерев'яні лави, сяк-так підтримуючи рівновагу за допомогою підкладених черепків та кусочків цегли, бо долівка була нерівна, горбкувата, мов тверда шкура величезної помаранчі. А далі стояло ще кілька дзиґликів, зроблених із трьох кілків і дощечки так, що один кілок виступав угору, підтримуючи поперечку,— вона, на крайній випадок, могла правити за спинку, якщо на дзиґлик сідала людина невибаглива, але сибарит сказар би, що то знаряддя тортур. Якийсь наче рундук у кутку доповнював це умеблювання, в якому незграбність роботи можна було порівняти хіба що з грубістю матеріалу. Все це освітлювали мерехтливим світлом смерекові скіпки; вставлені в залізні держаки, (вони горіли червоним, чадним полум'ям, і дим від нього хвилястими пасмами вився вгору, змішуючись із димовою хмарою від вогнища. Дві-три каструлі, мов щити на бортах триреми 5,— якщо тільки це порівняння не звучить тут надто благородно і героїчно,— висіли на стіні, час від часу спалахуючи кривавими відблисками хисткого світла. Напівпорожній бурдюк лежав на полиці, розпластаний і мертвий, наче обезглавлене тіло. Зі стелі звисав, почеплений на залізний гак, великий довгий кусень сала, викликаючи якесь зловісне враження, бо серед тих клубів диму, що здіймались од вогню, він набував моторошної подоби вішальника.

Що й казати, ця халупа, хоч як вихваляв її хазяїн, мала доволі похмурий вигляд, і самотньому мандрівцеві, навіть не дуже боязкому, могло б спасти казна-що на думку, й віл уже боявся б, як би серед повсякденних страв, що їх готують у харчівні, не попався пиріг з людським м'ясом — рештками когось із таких самотніх мандрівців; але людей у трупі було багато, й ніякі жахи не могли налякати цих хоробрих лицедіїв, що звикли в своєму мандрівному житті до найнезвичайніших жител.

Коли актори ввійшли, на одній лаві скраю спала дівчинка років восьми чи дев'яти — принаймні їй ніхто б не дав більше, така була худа та мала. Вона сиділа, притулившись плечима до спинки лави й похиливши на груди голову, тай що довгі пасма розпатланого волосся, спадаючи, затуляли її лице. Жили на тоненькій шиї, схожій на шию обскубаного птаха, випнулись, мовби напружилися, ледве утримуючи ту патлату голову. Руки з розкритими долонями безсило звисали по боках, а ноги, не дістаючи до землі, застигли, схрещені над долівкою. Від холоду, вітру, сонця й негоди ці тоненькі, наче веретенця, ноги набули цеглистого кольору. Безліч подряпин на них — і загоєних, і свіжих — свідчили, що дівчинці часто доводиться продиратися крізь чагарі та хащі. На ступнях, маленьких і від природи зграбних, були черевички з сірої куряви — певно, єдине взуття, яке вона в своєму житті носила.

А вбрання її складалося з двох речей: сорочки з такої цупкої матерії, що не годиться навіть на вітрила для кораблів, і жовтої сільської спідниці, пошитої колись із найменш витертого клаптя материного бумазейного плаття. Вишита різноколірною вовною пташка, якою звичайно прикрашають такі плаття, перелетіла й на спідницю для малої, видно" тому, що шерстяні нитки скріплювали матерію, яка вже розлазилась. Але тут ця пташка справляла досить дивне враження, бо її дзьоб був коло пояса дівчинки, а лапи біля подолу, й уся вона, зібгана та спотворена складками, набувала чудернацьких обрисів, скидаючись на крилатих химер бестіаріїв 6 або прадавніх візантійських мозаїк.

Ізабелла, Серафіна й Субретка сіли біля дівчинки, насилу зрівнявшись усі разом з вагою Дуеньї, що вмостилася на протилежному кінці лави. Чоловіки посідали на інших лавках, на певній відстані від барона, показуючи цим свою повагу до нього.

У вогонь підкинули трохи хмизу, полум'я спалахнуло яскравіше, затріщали гілки, вигинаючись у вогні, й мандрівці трохи повеселіли, бо вони таки стомилися в дорозі, а до того ж відчували, хоч і не усвідомлювали цього, вплив малярії, що лютувала по тих селах, оточених стоячими водами.

Чиригирі чемно підійшов до гостей і сказав з усією люб'язністю, на яку тільки спромігся при своїй відразливій міні:

— Що звелите подати вам, ясновельможне панство? У моєму домі є все, що може припасти до смаку дворянам. От шкода, що ви не приїхали хоча б учора! Я приготував кабанячу голову з фісташками, так нашпиговану приправами, таку ніжну, духмяну і смачну, що від неї, на жаль, не лишилося навіть крихітки, якою можна було б закласти дірку в зубі!

— Це й справді вельми прикро,— мовив Педант, уявляючи собі, іцо то за смаковита їжа була, й жадно облизуючи свої обвислі губи.— Кабаняча голова з фісташками — це моя пайулюбленіша страва, я б з радістю об'ївся нею.

— А що б ви сказали про пиріг з дичиною, який сьогодні вранці проїжджі панове тут безжально знищили до останньої крихти?

— Я б сказав, пане Чиригирі, що він був пречудовий, і похвалив би, як годиться, незрівнянну майстерність кухаря. Але навіщо так жорстоко мучити наш апетит оманними стравами, які зараз хтось інший запиває, бо ж ви не пошкодували чорного перцю, паприки, мускатного горіха й усіх інших приправ, після яких страшенно хочеться пити! Покійні страви не викликають ніякісінького сумніву щодо свого смаку, але не можуть підкріпити нас, тож лучче скажіть, що ви маєте зараз, бо минулий час у доборі страв викликає тільки досаду, голодному шлункові подобається дійспий спосіб у теперішньому часі. До дідька минуле! Там тільки відчай і піст, а майбутнє принаймні тішить шлунок райдужними мріями. Тож пожалійте нас, бідолах, голодних і стомлених, як мисливські пси, й не розказуйте більше про вчорашні лагомини.

— Маєте слушність, 1 добродію,— погодився Чиригирі,— спогадами ситий не будеш. А проте я не можу не висловити жалю, що так нерозважливо витратив свої запаси. Ще вчора моя комора була переповнена, а годин зо дві тому, не більше, я мав необачність одіслати в замок останні шість горщечків паштету з качиної печінки; а який то пресмачний був паштет — воістину страва для королівського столу!

— О! Яке весілля в Кані чи у Гамаша 7 можна б справити, коли б були всі ті страви, яких у вас вже немає, бо їх поїли ваші щасливіші гості! Одначе досить уже нас мучити, прекрасно розповівши про те, чого у вас немає, скажіть нарешті без зайвого красномовства, що у вас є.

— Це правда. У мене є капустяна юшка, шинка і сушена тріска,— відповів корчмар з удаваною ніяковістю, мов добра господиня, заскочена тий, що чоловік несподівано привів на обід трьох чи чотирьох своїх друзів.

— Ну то давайте нам тріску, шинку та юшку! — хором вигукнули голодні актори.

— Але яка то юшка! — знову" самовпевнено сказав Чиригирі трубним голосом.— Грінки я смажив на найчистішому гусячому жирі, капусту тушкував на салі, білішому, ніж сніг на Маладетті8,— в самому Мілані не приготують краще, не юшка, а амброзія, їжа богів!

— У мене вже слина котиться. Давайте ж мерщій усе, а то я пропаду з голоду,— мовив Тиран, мовби людожер, який почув запах м'яса.

— Сагарига, накривай хутенько стіл у світлиці,— гукнув Чиригирі служникові, певно, уявному, бо той не подав ніяких ознак життя, незважаючи на вимогливий тон хазяїна.

— Щодо шинки, то, сподіваюсь, панове будуть задоволені, вона не поступиться перед найкращими окостами з Ба-йонни і Ла-Манчі9 — її зварено з кам'яною сіллю, м'ясо ніжне, з біло-рожевими прожилками жиру — смачнішого не знайдете в усьому світі.

— Ми віримо вашим словам, як євангельській заповіді,— у відчаї сказав Педант.— Але ж подавайте нарешті цю свою чудо-шинку, бо інакше тут дійде до людожерства, як буває на каравелах та галіонах, що зазнають катастрофи. Ми Ж Н$ провинилися, як добродій Тантал, щоб нас карати показом недосяжних страв!

— Щира правда, щира правда,— спокійнісінько відповів Чиригирі.— Гей ви, слуги, кухарчуки! Ворушіться проворніше, поспішайте! Благородні мандрівці зголодніли і не хочуть ждати.

Слуги й кухарчуки не відгукнулись, так само, як перед тим Сагарига — їх, скидалося, просто не було.