Капітанська дочка - Сторінка 16

Я ніколи не буду його дружиною! Я краще вирішила померти і помру, якщо мене не визволять.

Пугачов глянув грізно на Швабріна: "І ти посмів мене обманювати! — сказав він йому.— Чи знаєш ти, гультіпако, чого ти вартий?"

Швабрін упав на коліна... В цю мить презирство заглушило в мені всі почуття ненависті й гніву. З огидою дивився я на дворянина, що валяється в ногах втеклого козака. Пугачов став лагідніший. "Прощаю тобі цього разу,— сказав він Швабріну; — але знай, що за першою ж провиною тобі пригадають і цю". Потім звернувся він до Марії Іванівни і сказав їй ласкаво: "Виходь, красна дівице; дарую тобі волю. Я государ".

Марія Іванівна швидко глянула на нього і догадалася, що перед нею вбивця її батьків. Вона затулила обличчя обома руками і впала непритомна. Я кинувся до неї, але в цю мить дуже сміливо в кімнату вдерлася моя давня знайома Палаша і стала клопотатись біля своєї панночки. Пугачов вийшов із світлиці, і ми троє зійшли у вітальню.

— Що, ваше благородіє? — сказав сміючись Пугачов.— Виручили красну дівицю! Як гадаєш, чи не послати за попом та чи не звеліти йому повінчати племінницю? Отож, буду я, мабуть, за весільного батька, Швабрін за дружка; загуляємо, зап'ємо і ворота замкнемо!

Чого я побоювався, те й трапилося. Швабрін, почувши пропозицію Пугачова, знавіснів. "Государю! — закричав він несамовито.— Я винен, я вам збрехав; але й Гриньов вас обманює. Ця дівчина не племінниця тутешнього попа: вона дочка Івана Миронова, якого страчено при здобутті тутешньої кріпості".

Пугачов спрямував на мене вогненні свої очі. "Що ж це таке?" — спитав він мене з подивом.

— Швабрін сказав тобі правду,— відповів я твердо.

— Ти мені цього не сказав,— зауважив Пугачов, і обличчя його спохмурніло.

— Сам ти подумай,— відповів я йому,— чи можна було при твоїх людях сказати, що дочка Миронова жива. Та вони б її загризли. Ніщо не врятувало б її!

— І то правда,— сказав сміючись Пугачов.— Мої п'яниці не пощадили б бідної дівчини. Добре зробила кумася-попадя, що обманула їх.

— Слухай,— казав я, бачивши його добрий настрій.— Як тебе назвати, не знаю, та й знати не хочу... Але бог бачить, що життям своїм радий би я заплатити тобі за те, що ти для мене зробив. Тільки не вимагай того, що не згідне з честю моєю і християнською совістю. Ти мій благодійник. Докінчи як почав: відпусти мене з бідною сиротою, куди нам бог дорогу покаже. А ми, де б ти не був і що б з тобою не трапилося, щодня будемо бога молити за спасіння грішної твоєї душі..

Здавалося, сувора душа Пугачова була зворушена. "Хай буде по-твоєму!—сказав він.— Карати так карати, милувати так милувати: такий мій звичай. Візьми собі свою красуню; вези її, куди хочеш, і дай вам боже любов та згоду!"

Тут він обернувся до Швабріна і звелів видати мені пропуск у всі застави й кріпості, підвладні йому. Швабрін, зовсім знищений, стояв як остовпілий. Пугачов пішов оглядати кріпость. Швабрін його супроводив; а я залишився під приводом готування до від'їзду.

Я побіг у світлицю. Двері були замкнені. Я постукав, "Хто там?" — спитала Палаша. Я назвався. Милий голосок Марії Іванівни пролунав з-за дверей. "Підождіть, Петре Андрійовичу. Я переодягаюсь. Ідіть до Акуліни Памфилівни; я зараз туди ж піду".

Я послухав і пішов у дім отця Герасима. І він і попадя вибігли мені назустріч. Савельїч їх уже попередив. "Здрастуйте, Петре Андрійовичу,— говорила попадя.— Привів бог знову побачитися. Як поживаєте? А ми про вас щодня згадували. А Марія Іванівна всього натерпілася без вас, моя голубонька!.. Та скажіть, мій батечку, як це ви з Пугачовим порозумілися? Як це він вас не уколошкав? Що ж, спасибі лиходієві і за це".— Годі, стара,— перебив отець Герасим.—Не все верзи, що знаєш. Нєсть спасіння во многом глаголанії. Батечку, Петре Андрійовичу! зайдіть, ласкаво просимо. Давно, давно вже не бачилися.

Попадя стала пригощати мене чим бог послав. А тимчасом говорила невгаваючи Вона розповіла мені, як Швабрін змусив їх віддати йому Марію Іванівну; як Марія Іванівна плакала і не хотіла їх залишати; як Марія Іванівна мала з нею постійні зносини через Палашку (дівку моторну, що й урядника змушує танцювати під свою дудку); як вона порадила Марії Іванівні написати мені листа і таке інше. Я в свою чергу розказав їй коротко свою історію. Піп і попадя хрестилися, почувши, що Пугачов знає про їх обман, "З нами сила божа! — говорила Акуліна Памфилівна.— Пронеси, боже, хмару мимо. Ну ж і Олексій Іванович; нічого сказати: хороша цяця!"—Саме в цю мить двері відчинилися, і Марія Іванівна увійшла з посмішкою на блідому обличчі. Вона залишила своє селянське вбрання і одягнена була по-давньому просто й мило.

Я схопив її руку і довго не міг промовити ні одного слова. Ми обоє мовчали від повноти серця. Господарі наші відчули, що нам було не до них, і покинули нас. Ми залишилися самі. Все було забуто. Ми говорили і не могли наговоритися. Марія Іванівна розповіла мені все, що з нею трапилося з самого здобуття кріпості; змалювала мені весь жах її становища, всі муки, яких зазнала від мерзенного Швабріна. Ми згадали і колишні щасливі часи... Обоє ми плакали... Нарешті, я став говорити їй про свої наміри. Залишатися в кріпості, що була під владою Пугачова і де порядкував Швабрін, їй було неможливо. Не можна було думати і про Оренбург, який зазнавав усіх злигоднів облоги. У неї не було на світі ні однієї рідної людини. Я запропонував їй їхати в село до моїх батьків. Вона спочатку вагалася: відома їй неприхильність батька мого її лякала. Я її заспокоїв. Я знав, що батько вважатиме за щастя і поставить собі за обов'язок прийняти дочку заслуженого воїна, який загинув за батьківщину. "Мила Маріє Іванівно! — сказав я нарешті.— Я вважаю тебе своєю дружиною. Дивні обставини з’єднали нас нерозривно: ніщо в світі не може нас розлучити". Марія Іванівна вислухала мене просто, без удаваної сором'язливості, без вигадливих відмовок. Вона відчувала, що доля її з'єднана була з моєю. Але вона повторила, що не інакше буде моєю дружиною, як за згодою моїх батьків. Я їй і не суперечив. Ми поцілувалися палко, щиро — і таким чином все було між нами вирішено.

Через годину урядник приніс мені пропуск, підписаний кривульками Пугачова, і покликав мене до нього від його імені. Я застав його готовим рушити в дорогу. Не можу висловити того, що я почував, прощаючись із цією жахливою людиною, звіром, лиходієм для всіх, крім одного мене. Чому не сказати істини? В цю хвилину сильне співчуття було в мене до нього. Я палко бажав вирвати його з середовища лиходіїв, яких він очолював, і врятувати його голову, поки ще був час. Швабрін і народ, що товпився біля нас, перешкодили мені висловити все, чим сповнене було моє серце.

Ми попрощалися по-дружньому. Пугачов, побачивши серед натовпу Акуліну Памфилівну, посварився пальцем і моргнув значливо; потім сів у кибитку, звелів їхати в Берду, і коли коні рушили, то він ще раз висунувся з кибитки і закричав мені: "Прощай, ваше благородіє! Може, побачимося коли-небудь".— Ми справді з ним побачилися, але за яких обставин!..

Пугачов поїхав. Я довго дивився на білий степ, по якому мчала його тройка. Народ розійшовся. Швабрін зник. Я повернувся в дім священика. Все було готове до нашого від’їзду; я не хотів більше гаятись. Добро наше все було укладено в стару комендантську повозку. Ямщики вмить запрягли коней. Марія Іванівна пішла попрощатися з могилами своїх батьків, похованих за церквою. Я хотів її провести, але вона попросила мене залишити її саму. Через кілька хвилин вона повернулася, обливаючись мовчки тихими сльозами. Повозку було подано. Отець Герасим і дружина його вийшли на ґанок. Ми сіли в кибитку втрьох: Марія Іванівна з Палашею і я. Савельїч виліз на передок. "Прощай, Маріє Іванівно, моя голубонько! прощайте, Петро Андрійовичу, соколе наш ясний! — говорила добра попадя.— Щасливої дороги, і дай боже вам обом щастя!" Ми поїхали. В комендантському будинку я побачив Швабріна, який стояв біля вікна. На обличчі його відбилась похмура злоба. Я не хотів торжествувати над знищеним ворогом і звернув погляд у другий бік. Нарешті, ми виїхали з кріпосних воріт і навіки покинули Бєлогорську кріпость.

КАПІТАНСЬКА ДОЧКА

РОЗДІЛ XIII

АРЕШТ

Прошу не гніватись. Обов'язок велить

Відправити в тюрму, мій пане, вас умить.

Будь ласка, я готов; та хочу я по праву,

Щоб з'ясували ви мені спочатку справу.

Княжнін

З'єднаний так випадково з любою дівчиною, про яку я ще вранці так болісно непокоївся, я не вірив самому собі і гадав, ніби все, що трапилося зо мною, було пустим сном. Марія Іванівна дивилася задумливо то на мене, то на дорогу, і здавалося, не встигла ще отямитися і прийти до пам'яті. Ми мовчали. Серця наші надто були стомлені. Непомітно годин через дві опинилися ми в ближній кріпості, теж підвладній Пугачову. Тут ми перемінили коней. З швидкості, з якою їх запрягали, з поквапливої послужливості бородатого козака, поставленого Пугачовим комендантом, я побачив, що, завдяки балакучості ямщика, який привіз нас, мене приймали за придворного временщика.

Ми поїхали далі. Стало смеркати. Ми наближалися до містечка, де, за словами бородатого коменданта, був сильний загін, що йшов на з'єднання до самозванця. Нас зупинили караульні. На запитання: хто їде? ямщик відповів громогласно: "Государів кум із своєю хазяєчкою". Раптом натовп гусарів оточив нас з страшною лайкою. "Виходь, бісів куме,— сказав мені вусатий вахмістр.— Ох, і буде ж тобі, з твоєю хазяєчкою!"

Я вийшов з кибитки і звелів, щоб відвели мене до їхнього начальника. Побачивши офіцера, солдати припинили лайку. Вахмістр повів мене до майора. Савельїч від мене не відставав, промовляючи про себе: "Ось тобі й государів кум! З вогню та в полум'я... Господи владико! чим все це кінчиться?" Кибитка помалу поїхала за нами.

Через п'ять хвилин ми підійшли до будиночка, яскраво освітленого. Вахмістр залишив мене при караулі і пішов про мене доповісти. Він зразу ж повернувся, заявивши мені, що його високоблагородію ніколи мене прийняти, а що він велів одвести мене в острог, а хазяєчку до себе привести.

— Що це значить? — закричав я в нестямі.— Та хіба він збожеволів?

— Не можу знати, ваше благородіє,— відповів вахмістр.— Тільки його високоблагородіє наказав ваше благородіє відвести в острог, а її благородіє наказано привести до його високоблагородія, ваше благородіє!

Я кинувся на ґанок.