Капітанська дочка - Сторінка 8

Я вийшов разом із Швабріним, міркуючи про те, що ми чули.— Як ти гадаєш, чим це кінчиться?—спитав я його. "Бог його знає,— відповів він;—побачимо. Важливого поки що я нічого не бачу. Коли ж..." Тут він задумався і неуважливо став насвистувати французьку арію.

Незважаючи на всю нашу обережність, чутка про появу Пугачова рознеслася по кріпості. Іван Кузьмич, хоч і дуже поважав свою дружину, але ні за що в світі не відкрив би їй таємниці, яку довірено йому по службі. Одержавши листа від генерала, він досить спритно вирядив Василісу Єгорівну, сказавши їй, начебто отець Герасим дістав а Оренбурга якісь дивні звістки, і тримає їх у великій таємниці. Василіса Єгорівна зразу ж захотіла піти в гості до попаді і, за порадою Івана Кузьмича, взяла з собою і Машу, щоб їй не було нудно самій.

Іван Кузьмич, залишившись цілковитим господарем, негайно ж послав по нас, а Палашку замкнув у хижку, щоб вона не могла нас підслухати.

Василіса Єгорівна повернулась додому, не зумівши нічого випитати у попаді, і дізналася, що за час її відсутності була в Івана Кузьмича нарада, і що Палашка сиділа під замком. Вона догадалася, що чоловік її обманив, і приступила до нього з допитом. Та Іван Кузьмич приготувався до нападу. Він і трохи не зніяковів і бадьоро відповів своїй цікавій дружині: "Чуєш-бо, матінко, молодиці наші надумали печі топити соломою; а що з цього може статися нещастя, то я віддав суворий наказ надалі соломою молодицям печей не топити, а топити хмизом та сушняком". — А навіщо ж було замикати Палашку?— спитала комендантша.— За віщо бідолашна дівка просиділа в хижці, поки ми не повернулися? — Іван Кузьмич не був підготовлений до такого запитання; він заплутався і пробубонів щось дуже недоладне. Василіса Єгорівна побачила підступність свого чоловіка; та знаючи, що нічого від нього не доб’ється, перестала питати і почала говорити про солоні огірки, які Акуліна Памфилівна готувала зовсім по-особливому. Цілу ніч Василіса Єгорівна не могла заснути і ніяк не могла догадатися, що ж було в голові її чоловіка, про що їй не можна було знати.

На другий день, повертаючися з обідні, вона побачила Івана Гнатовича, який витягав з гармати ганчірки, камінці, тріски, цурки і сміття всякого роду, запхане в неї дітьми. "Що б воно значило оце воєнне готування? — думала комендантша,— чи не ждуть нападу від киргизців? Та невже Іван Кузьмич став би від мене затаювати такі дрібниці?" Вона гукнула Івана Гнатовича з твердим наміром вивідати у нього таємницю, яка мучила її дамську цікавість.

Василіса Єгорівна зробила йому кілька зауважень по господарству, як судія, що починає слідство питаннями сторонніми, щоб спочатку приспати пильність відповідача. Потім, помовчавши кілька хвилин, вона глибоко зітхнула, і сказала, хитаючи головою: "Господи боже мій! Бач які новини! Що з цього буде?"

— І, матінко! —відповів Іван Гнатович.— Бог милостивий: солдатів у нас доволі, пороху багато, гармату я вичистив. Якось уже дамо відсіч Пугачову. Господь не видасть, свиня не з'їсть!

— А що за людина отой Пугачов?—спитала комендантша.

Тут Іван Гнатович помітив, що проговорився, і прикусив язика. Та вже було пізно. Василіса Єгорівна змусила його у всьому признатися, давши йому слово не розповідати про це нікому.

Василіса Єгорівна додержала своєї обіцянки і нікому не сказала й слова, крім як попаді, та й то тільки через те, що корова її ходила ще в степу і її могли захопити лиходії.

Незабаром всі заговорили про Пугачова. Чутки були різні. Комендант послав урядника з дорученням розвідати добре про все в сусідніх селах і кріпостях. Урядник повернувся через два дні і розповів, що в степу верст за шістдесят від кріпості бачив він безліч вогнів і чув від башкирців, що йде невідома сила. А втім, не міг він сказати нічого більш певного, тому що їхати далі побоявся.

В кріпості між козаками помітно стало надзвичайне хвилювання; по всіх вулицях вони сходилися в купки, тихо розмовляли між собою і розходилися, побачивши драгуна або гарнізонного солдата. Послані були до них лазутчики. Юлай, хрещений калмик, зробив комендантові важливе донесення. Свідчення урядника, за словами Юлая, були брехливі: після повернення свого лукавий козак розповів своїм товаришам, що він був у бунтівників, представлявся самому їхньому ватажкові, який допустив його до своєї руки і довго 3 ним розмовляв. Комендант негайно посадив урядника під караул, а Юлая призначив на його місце. Цю новину сприйняли козаки з явним невдоволенням. Вони голосно нарікали, і Іван Гнатович, який виконував комендантське розпорядження, на свої вуха чув, як вони казали: "Ось буде ж тобі, гарнізонна крисо!" Комендант думав того ж дня допитати свого арештанта; але урядник втік з-під караулу, мабуть, за допомогою своїх однодумців.

Нова обставина посилила неспокій коменданта. Схоплено було башкирця з підбурливими листами. З цієї нагоди комендант думав знову зібрати своїх офіцерів і для того хотів знову відіслати Василісу Єгорівну під пристойним приводом. Але тому, що Іван Кузьмич був сам чоловік прямодушний і правдивий, то й не знайшов він іншого способу, як крім раз уже ним використаного.

"Чуєш, Василісо Єгорівно,— сказав він їй, покашлюючи.— Панотець Герасим має, кажуть, з міста..."—Годі вигадувати, Іване Кузьмичу,— перебила комендантша; — ти, мабуть, хочеш зібрати нараду та без мене поговорити про Ємельяна Пугачова; та вже не обдуриш! — Іван Кузьмич витріщив очі. "Ну, матінко,— сказав він,— якщо ти вже все знаєш, то й залишайся; ми поговоримо при тобі".— Ото ж бо, батечку мій,— відповіла вона; — не тобі б хитрувати; посилай по офіцерів.

Ми зібралися знову. Іван Кузьмич в присутності жінки прочитав нам відозву Пугачова, написану яким-небудь напівписьменним козаком. Розбійник сповіщав про свій намір негайно йти на нашу кріпость; запрошував козаків і солдатів у свою зграю, а командирів умовляв не опиратися, загрожуючи в противному разі стратою. Відозва написана була в грубих, але сильних виразах і повинна була справити небезпечний вплив на розум простих людей.

"Який шахрай! — вигукнула комендантша.—Що сміє ще нам пропонувати! Вийти йому назустріч і покласти до ніг йому прапори! Ах він собачий син! Та хіба не знає він, що ми вже сорок років на службі і на все, слава богу, надивилися? Невже знайшлися такі командири, які послухали розбійника?"

— Здається, не повинно б,— відповів Іван Кузьмич.— А чувати, лиходій захопив уже багато кріпостей.

— Видно, він і справді сильний,— зауважив Швабрін.

— А ось зараз довідаємося про його справжню силу,— сказав комендант.— Василісо Єгорівно, дай мені ключ від комори. Іване Гнатовичу, приведи башкирця, та накажи Юлаєві принести сюди нагаїв.

— Стривай, Іване Кузьмичу,— сказала комендантша, встаючи з місця.— Треба відвести Машу куди-небудь з дому; а то почує крик, перелякається. Та й я, правду казати, не охоча до допитів. Бувайте здоровенькі.

Катування в старовину так укорінилося у звичаях судочинства, що благодійний указ, який скасував його, довго залишався без усякого застосування. Думали, що власне признання злочинця необхідне було для його цілковитого викриття,— думка не тільки безпідставна, а навіть і цілком суперечна здоровому юридичному розумові: бо якщо заперечення підсудного не приймається за доказ його безневинності, то признання його ще й того менше повинно бути доказом його провини. Навіть і тепер мені трапляється чути старих суддів, які шкодують за знищенням варварського звичаю. А в наш час ніхто не сумнівався в необхідності випитування на муках, ні судді, ні підсудні. Отже, наказ коменданта нікого з нас не здивував і не стривожив. Іван Гнатович пішов по башкирця, який сидів у коморі під замком у комендантші, і через кілька хвилин невільника привели в передню. Комендант звелів його до себе привести.

Башкирець насилу переступив через поріг (він був у колодці) і, скинувши високу свою шапку, зупинився біля дверей. Я глянув на нього і здригнувся. Ніколи не забуду цього чоловіка. Йому здавалося років понад сімдесят. У нього не було ні носа, ні ушей. Голова його була поголена; замість бороди стирчало кілька сивих волосин; він був малий на зріст, худий і згорблений; але вузенькі очі його блискали вогнем. "Еге!—сказав комендант, пізнавши, по страшних його прикметах, одного з бунтівників, покараних в 1741 році.— Та ти, видно, старий вовк, побував у наших пастках. Ти либонь не вперше вже бунтуєш, якщо у тебе так гладенько вистругана головешка. А підійди ближче; кажи, хто тебе підіслав?"

Старий башкирець мовчав і дивився на коменданта з виглядом цілковитого нерозуміння. "Чого ж ти мовчиш? — казав далі Іван Кузьмич,— чи ні бельмеса по-російському не розумієш? Юлай, спитай його по-вашому, хто його підіслав у кріпость?"

Юлай повторив татарською мовою запитання Івана Кузьмича. Але башкирець дивився на нього з тим самим виразом і не відповів ні слова.

— Якші,— сказав комендант; — ти в мене заговориш. Хлопці! скиньте з нього блазенський смугастий халат, та помережте йому спину. Гляди ж, Юлаю: гарненько його!

Два інваліди стали башкирця роздягати. На обличчі нещасного з'явились ознаки неспокою. Він озирався навколо себе, як звіреня, піймане дітьми. Коли ж один з інвалідів взяв його руки і, поклавши їх собі коло шиї, підняв старика на свої плечі, а Юлай взяв нагай і замахнувся, тоді башкирець застогнав слабим благаючим голосом ?, киваючи головою, відкрив рота, в якому замість язика ворушився короткий обрубок.

Коли згадую, що це трапилось на моєму віку, і що нині дожив я до лагідного царювання імператора Олександра, не можу не дивуватися з швидких успіхів освіти і поширення правил людинолюбства. Юначе! якщо записки мої потраплять тобі в руки, згадай, що найкращі і найміцніші зміни є ті, які походять від поліпшення звичаїв, без усяких насильницьких потрясінь.

Всі були вражені. "Ну,— сказав комендант,— видно, нам від нього пуття не добитися. Юлай, відведи башкирця в комору. А ми, панове, ще де про що поговоримо".

Ми стали обмірковувати наше становище, як раптом Василіса Єгорівна увійшла до коменданта, задихаючись і з виглядом надзвичайно стурбованим.

— Що це з тобою сталося?—спитав здивований комендант.

— Людоньки, біда! — відповіла Василіса Єгорівна.— Нижньоозерну взято сьогодні вранці.