Кавказьке крейдяне коло - Сторінка 6

А гомін веселий в дворі і над комином дим Страшать втікача. Хто дитину несе, Відчуває тягар — ото й тільки.

Груше стоїть перед селянським подвір'ям.

Груше. Ну от, знову ти обпудився, а знаєш же, що в мене нема тобі пелюшок. Ні, Міхеїле, треба нам розпрощатися. Від міста ми вже далеченько. Не стануть же вони пхатися за тобою, малим пуцьверінком, аж у такий світ. Ця жінка начебто добра з виду. А ти чуєш, як пахне молоком? Отож бувай здоровий, Міхеїле. Я забуду, як таї цілу ніч молотив мене ніжками по спині, щоб я хутчій! бігла, а ти забудь, що я тебе погано годувала. Як могла, від щирого серця. Я б залюбки лишила тебе при собі, оцю маленьку кирпоньку, але не випадає. Я перша робила б тобі "козу" і... навчила б не пудити в пелюшки. Та ні, треба мені йти назад, бо ж мій любий солдат може скоро

довернутись, і що, як він мене не застане? Ти ж не можеш вимагати цього від мене, Міхеїле.

Огрядна селянка несе до хати дійницю з молоком. Груше чекає, доки вона зайде, потім обережно рушав до хати. Скрадається до дверей і кладе дитину біля порога. Тоді ховається за деревом і чекає, аж поки селянка виходить надвір і помічав дитину.

Селянка. Боже милий, що це тут лежить? Агов, старий!

Селянин (виходить). Що таке? Дай мені доїсти юшку.

Селянка (до дитини). А де ж це твоя мати? У тебе немає матері? Здається, хлопчик. А пелюшки які тонкі — знати, панського роду дитина. Поклали під двері — і край! Оце-то часи настали!

Селянин. Тільки хай не думають, що ми будемо його годувати. Віднесеш у село до священика, та й по всьому.

Селянка. До чого тут священик? Дитинчаті потрібна мати. Диви-но, воно прокидається. То гадаєш, ми не можемо залишити його собі?

Селянин (кричить). Ні!

Селянка. Я покладу його в кутку на ослоні, треба .тільки якогось кошика. А в поле братиму з собою. Бачиш, йк сміється? Старий, ми ж маємо покрівлю над головою і можем його взяти, отож я й слухати нічого більше не хочу. (Несе дитину до хати).

Селянин, щось заперечуючи, іде слідом за нею. Груше, сміючись, виходить з-за дерева і рушав назад, звідки прийшла.

Співець.

Чому ти радієш, мандрівнице?

Музиканти.

Радію тому, що сердешна дитина Нових батьків віднайшла. І тому, Що я тепер вільна од неї.

Співець.

А чому ж ти сумна? і 6* 467

Сумна, бо самотня вертаюсь, Наче обкрадена, Наче знедолена.

Ступивши всього кілька кроків, Груше стикається з двома латниками, які перепиняють їй дорогу своїми списами.

Старший латник. Дівчино, ми — військова влада. Звідки ти йдеш? Куди йдеш? Чи не маєш протизаконних зв'язків з ворогом? Де він отаборився? Що робить за твоєю спиною? Як там гори, як долижи, як держаться ваші панчохи?

Груше стоїть перелякана.

Груше. Добре держаться, так що вам краще повертати назад.

Старший латник. Назад я завжди повертаю охоче, щодо цього я чоловік надійний. А ти чого це вилупив очі на спис? "Солдат у бою ні на мить не випускає з рук списа" — це найперша заповідь, добре затям собі, Дубе. Ну то що, дівчино, куди ж ви простуєте?

Груше. До свого нареченого, пане солдате. Його звуть Симон Хахава, служить у палацовій варті в Нуке. Ось я йому напишу, то він вам кістки переламає.

Старший латник. Симон Хахава? Аякже, знаю. Він ще мені ключика дав, щоб я час від часу назирав за тобою. Дубе, нас тут не покохають. Доведеться признатися, що наміри в нас чесні. Жарти жартами, дівчино, а справа таки поважна. Кажу тобі як службова особа: мені потрібна від тебе дитина.

Груше тихенько скрикує.

Дубе, вона зрозуміла нас. Який солодкий переляк, еге ж? "Зараз, ось тільки витягну локшину з печі, пане офіцере. Ось тільки переміню подерту сорочку, пане полковнику!" Гаразд, геть жарти, геть списи. Дівчино, ми шукаємо в цій окрузі одну дитину. Чи не чула ти про таку собі дитину з міста — багатого роду, багато сповиту? Груше. Ні, нічого такого я не чула. Співець.

Тікай же, о добра душа, це — убивці! На поміч нещасній дитині, нещасна! 1 побігла вона.

Груше раптом повертається і, охоплена панічним ляком, біжить назад. Латники перезираються і з лайкою кидаються їй навздогін.

І в криваву добу

6 в людей добрі душі.

У селянській хаті огрядна селянка схилилася над кошиком. г в якому Лежить дитина.

До хати вбігає Груше.

Груше. Мерщій сховай дитину! Сюди йдуть латники. Це я поклала її під дверима, але вона не моя, а вельможного роду.

Селянка, Хто йде? Які ще латндки?

Груше. Та годі-бо тобі розпитувати І Латники, вони шукають дитину.

Селянка. їм нема чого шукати в моєму домі. А ось тобі я, либонь, маю що сказати.

Груше. Зніми з нього тонкі пелюшки, вони нас викажуть.

Селянка. Пелюшки, пелюшки! В цій господі хазяйка я, тож не стромляй свого носа куди не слід. Навіщо ти підкинула дитину? Це ж гріх.

Груше (визирає у вікно). Ось зараз вигулькнуть із-за дерев. Даремно я побігла, це їх сполохало. Що ж тепер робити?

Селянка (і собі визирав надвір, тоді аж скрикує з переляку). Боже милий, солдати! Груше. Вони шукають дитину. Селянка. А що, як зайдуть сюди? Г р у ш е. Не віддавай. Кажи, що вона твоя. Селянка. Гаразд.

Груше. Якщо віддаси, вони проштрикнуть її списом.

Селянка. А що, як вони не відступляться? У мене в хаті весь виторг за врожай.

Груше. Якщо віддаси, вони проштрикнуть її списом тут-таки, в твоїй же хаті. Ти повинна сказати, що дитина твоя.

Селянка. Гаразд. А що, як вони не повірять? Груше. Скажеш твердо — повірять. С $ л я н к а. Та вони ж спалять хату. Груше. От тим-то й треба казати, що дитина твоя. Його звуть Міхеїл. Ой, даремно я це тобі сказала.

Селянка хитав головою.

Та не хитай ти головою. І не тремти, а то помітять.

Селянка. Гаразд.

Груше. Ой, облиш ти оце своє "гаразд", слухати вже несила. (Торсає її за плече). А своїх дітей ти не маєш? Селянка стиха). На війні.

Груше. То, може, він і сам тепер латник. Невже й він проштрикує дітей списом? Ну, а спробував би тут, то ти б дала йому доброго чосу, правда ж? "Ану не вимахуй списом у мой господі, чи такого я тебе навчала? Іди-но помий шию, перше ніж розмовляти з матір'ю".

Селянка. Авжеж, я б йому не попустила.

Груше. То скажеш їм, що дитина твоя, обіцяєш?

Селянка. Гаразд.

Груше. Ось, уже йдуть.

Стукіт у двері. Жінки не озиваються. Входять латники. Селянка низько вклоняється.

Старший латник. Осьде вона. А що я тобі казав? У мене такий ніс, що враз усе чує. Маю до тебе запитання, дівчино. Ти чого від мене втекла? Чи уявила собі, що мені треба від тебе чогось такого? Б'юсь об заклад, що подумала якусь непристойність. Признавайся!

Груше (тим часом, як селянка й далі кланяється). Я залишила молоко на вогні. А тоді згадала.

Старший латник. А по-моєму, тобі здалося, ніби я подививсь на тебе нечистим поглядом. Так, наче б мав щодо тебе якісь наміри. Таким собі масним поглядом, розумієш?

Г р у ш е. Д, нічого такого не помітила.

Старший латник. Але ж могло таке бути, правда? Скажи по щирості. Адже міг би я виявитися свинею. Не стану перед тобою критися: я б таки забрав собі в голову дещо, коли б ми були тут наодинці. (До селянки). Ти не маєш якоїсь роботи в дворі? Курей там погодувати абощо.

Селянка (враз падає на коліна). Пане солдате, я нічого назнаю. Згляньтеся, не паліть хати!

Старший латник. Про що це ти?

Селянка. Я ні в чому не винна, пане солдате! Це вона поклала дитину під двері, богом присягаюся!

Старший латник ґпомічає дитину, свистить). Еге, та тут і справді якесь мале в кошику! Дубе, запахло тисячею піастрів! Ану веди стару геть та добре тримай її, а я тим часом учиню допит.

Селянка мовчки дає латникові вивести себе за двері.

Отже, ти таки маєш дитину, якої я від тебе хотів? (Підступає до кошика).

Груше. Пане офіцере, це моя дитина — не та, що ви шукаєте.

Старший латник. А ось подивимось. (Схиляється Шд кошиком).

Груше безпорадно озирається навколо.

Г р у ш е. Це моя дитина! Моя!

Старший латник. А пелюшки які тонкі...

Груше кидається на нього, намагаючись відтягти від дитини. Він відштовхує її і знову нахиляється над кошиком. Груше в розпачі озирається, помічає велике поліно, безтямно хапає його і щосили гепав латника по голові. Той падає додолу. Вона швидко хапає дитину й біжить геть.

Співець.

І ось вона знову в дорозі,

Вже три тижні мандрує у горах.

Там, де грізно навис льодовик Янга-Тау,

Вона врешті дитя всиновила.

Музиканти.

Всиновила нещасна нещасну дитину.

Груше сидить навпочіпки біля напівзамерзлого гірського струмка і набирає рукою воду для дитини.

Груше (співає).

Всі покинули тебе, Що ж мені діяти? Як нікого більш нема, Мушу взять тебе сама, Горе горювати.

Тяжко, важко було йти, Зранила я ногц. Любий ти тепер мені, Не покину тебе, ні, Я серед дороги.

Панську льолю з тебе геть, В лахмани сповийу.

Вмию тебе, любий мій, У купелі крижаній — Це тобі хрестини.

(Знімає з дитини тонку білизну й загортає її в ганчір'я). Співець.

Від латників Груше Вахнадзе утікає.

Аж ось місток над урвищем безоднім,

А там за ним, на взгір'ї східнім — села.

Вона про той місток непевний пісню заспівала

І два життя поставила на ризик.

Здіймається вітер. У сутінках видніють обриси містка через льодовик. Одна линва обірвана, і місток наполовину провис над проваллям. Коли Груше з дитиною підходить до містка, перед ним, вагаючись, стоять торговці — двоє чоловіків і жінка. Один з чоловіків намагається підчепити жердиною кінець линви, що звисає у прірву.

Перший чоловік. Не поспішай, молодичко, тут однаково не перейдеш.

Груше. Але ж мені треба з малим на той бік, до брата.

Жінка. "Треба"! Що таке "треба"! Мені теж треба туди, купити в одної селянки два килими, а їй треба їх продати, бо її чоловік от-от помре. Отак воно, голубонько. Та чи можу я зробити те, що мені треба, і чи може вона? Ось він уже дві години дістає линву, а коли й дістане, то як її закріпити, га?

Перший чоловік (прислухаючись). Ану тихо. Здається, хтось там іде.

Груше (голосно). Місток не такий-то й негодящий. Може, я все-таки спробую перейти.

Жінка. А от я нізащо б не пішла, нехай би хоч сам нечистий за мною гнався. Це ж чистісіньке самогубство.

Перший чоловік голосно гукає). Агов!

Груше. Не кричи! (До жінки). Скажи йому, щоб не кричав.

Перший чоловік. Погукати треба. А може, вони там нанизу збилися з дороги.

Жінка. Чого б це йому не кричати? Ти чимось завинила? Це за тобою женуться?

Груше. Ну що ж, доведеться вам сказати.